Вій-ник

Повернувшись додому дівчина трішки почаклувала над ранами брата. Перевірила як приживається чуже око, та замовила інші його поранення. Зловивши себе на клюванні носом, вимушена була припинити. Сон не йшов і вона була уже готова накласти дрімоту на себе, як в двері постукали.

Військові прибули в село бо відчули сигнал про допомогу. Певно його, через свою ворожбитову зірку, подав Віт. Це була одна із можливостей цього артефакту. Коли власник потрапляв у халепу він міг послати такий сигнал, і в радіусі приблизно ста двадцяти верст, всі хто мав при собі такий же артефакт чули цей сигнал.

Оленка добре роздивилась тільки одного ворожбита, інші в розмову не встрявали, та тримались позаду. Середнього зросту чоловік, із довгим оселедцем на голові, та зі світло сірими очима, прикушував у зубах незапалену курильну трубку. Він представився Юрієм на прізвисько Хмара. І звісно він цікавився тим що сталось.

Оленка перевіривши що його зірка справжня, коротко ввела нічного гостя в курс діла. Вона сама знала не так вже й багато. Розповіла як відправила брата до Демишеного хутіра, як її важкохворий вчитель зненацька підвівся на ноги, та взявши коней у старости, разом із нею відправився на зустріч Велету. По дорозі вони виїхали прямісінько на півсотню, чи то навіть більше, Оленка не встигла порахувати, якихось невідомих створінь, схожих на ящірок. Вчитель спішився, і мовби не хворів до цього у неї на очах, голими руками розібрався із десятком істот, а інших якимось чином перетворив на попіл.

— Попіл? — перепитав Хмара, на цьому моменті. — Це точно? І вогню видно не було?

Дівчина постаралась згадати та розповісти про це більш детально. Юрій більше нічого не уточнював. І Оленка продовжила. Розказала як вони потім натрапили на Зоряна та невеличку групу тих самих ящірок-переростків. Вчитель так само легко розібрався з ними, і наказав їй зайнятись хлопцем, а сам пішов за Велетом. Все що було далі вона згадала декількома словами, враження все ще були свіжими, і вона не хотіла вдаватись у подробиці.

— Значить, ваш учитель помер? — запитав Юрій. — Ви правильно його поховали?

Оленка знала про те що ворожбитів потрібно ховати по особливому. Якщо не знати деяких моментів, і покласти мертвого мага у могилу як звичайну людину, то його тілом можуть скористатись різного роду пройдисвіти. Найпростіше ним може заволодіти темний дух. Навіть найслабша потойбічна істота отримавши таке вмістилище набуває сил, і повторно упокоїти її досить важко. За звичай їх клали в домовину лицем униз, та вбивали у груди спеціально замовленого кілка.

— Тіло спалили, а попіл розвіяли над водою, — промовила дівчина.

Наскільки вона знала це також був досить дієвий спосіб. Навіть більш надійний чим заховання, тільки не прийнято було у їхніх краях таке робити. Цей спосіб як казав він був досить популярним у далекій Індії, але не в них.

— Добре, — кивнув Хмара. — Зараз ми перевіримо територію навколо села, можливо не всі вороги мертві. А завтра з ранку я б хотів поговорити із твоїм братом.

Коли хлопець прокинувся, втомлена сестра ще спала. Вирішивши не заважати їй він вийшов на вулицю, усівся на лавку біля сараю, та просто грівся на сонці. Вчорашній день видавався страшним сном і аж ніяк не реальністю. Здавалось от-от має показатись із дверей дому старий вчитель, та спитати чого це Велет сидить без діла. Він глянув на двері, але ті не відкрились.

Віта більше немає.

Це даність, і з нею потрібно змиритись.

Але як це зробити? Чи можна от так от просто забутись про рідну для тебе людину? Нехай вчитель мав той ще характер, але він замінив хлопцеві батька. Далеко не ідеального, але все ж! Як не прикро це визнавати, але молодий ворожбит майже не пам'ятав своїх рідних батьків. Коли сталася пожежа в якій ті загинули йому було всього п'ять, майже шість років. Спочатку він сумував за мамою та татом, але юний вік дозволив легко пережити цю подію. Зараз йому шістнадцять. Десять років, тобто більшу частину свого свідомого життя він прожив із Вітом. Саме його та свою сестричку він вважає своєю родиною. І зараз голови цієї родини не стало.

Це було... боляче? Він не міг описати свій стан іншим словом. Боляче.

І що тепер робити? Як жити далі?

До цього моменту вони з Оленкою майже у всьому покладались на старця. Як їм далі жити без гранітної опори під ногами? Хлопець не знав. Всюди куди б він не дивився він майже що на яву бачив Вітового привида. Он там біля колоди він рубав дрова, легко махаючи сокирою навіть у своєму поважному віці. Там за невеличким тином він мав невеличку ділянку де вирощував квіти, та різноманітні трави. Геть на даху будинку він власноруч якось міняв покрівлю.

Велет прикрив очі. Праве все ще трішки сіпало, неприємно пекло, та сльозилось. Здавалось не так сильно як учора ввечері, але все рівно чутливо.

Прокинулась Оленка. Вона також помітно переживала, але старалась відігнати погані думки справами. Змусила брата допомагати собі на кухні, паралельно розповідала про нічних гостей. Снідати, чи то вірніше уже обідати вони не хотіли, але обоє розуміли що це необхідно, особливо Велету, зважаючи на його поранення та загальне виснаження.

Юрій Хмара прийшов до них якраз під кінець обіду. Ворожбит вислухав версію Велета, та більш детально розпитав Олену. Коли з цим було покінчено він попросив молодшого Драка показати йому уся місця сутичок із ящерами. Діватись було нікуди, Велет розумів що справа важлива і нові вороги то важлива тема для всестороннього розслідування.

Вони позичили нових коней у сільського старости. Пан Денис був не в захваті від такого повороту, але подіяти нічого не міг. Було трішки дивно що Хмара та його підлеглі що продовжували обслідувати навколишню територію не мали своїх коней. Як тоді вони так швидко дістались до Сеньківки?

— Маємо інші методи пересування, — таємниче відповів на таке питання Юрій.

Спершу вони виїхали на місце де із ящерами зіткнувся Віт із Оленкою, до Сеньківки воно було ближче за все. На місці їх зустрів високий, чорнявий чоловік із грубими рисами обличчя, мовби їх хтось витесав на гранітному каменю. Юрій представив його дивним іменем — Танаріс. Очевидно цей чоловік також був військовим ворожбитом. На перший погляд було дивно що чоловік із нетутешнім іменем служить в армії Гетьманщини. Але Віт досить детально розповідав своїм учням історію їхньої державами. Тому хоч бачити іноземця на такій посаді самому і було трішки незвично, але хлопець прекрасно знав чим це обумовлено.

Гетьманщина офіційно почала існувати як державне формування рівно сто тридцять років тому. У далекому зараз 1649-тому році її заснував перший гетьман Богдан Хмельницький. Деякий час держава розвивалась росла і зміцнювалась. Вона трималась на основі козацтва. Саме військо було її основою. І не дивно що країна що прославилась воїнськими звершеннями досить швидко нажила собі ворогів. Так вже склалося. Зараз важко сказати хто кому наступив на хвоста, але як відомо два хижака не можуть вжитись на одній території. Що ж говорити якщо тих хижаків було десяток а то й і більше.

Над державою поступово почали згущатися хмари. Прикордонні сутички, бойові зіткнення та повноцінні війни мало-помалу виснажували її сили.

Одним із основних стовпів які зміцнили позицію країни були знахарі, ворожбити, характерники та інші носії дивовижних, надприродних сил. То були непрості часи для них. Ворожбитів, магів та їм подібних не жалували. Носії таємничих знань поступово втрачали свої сили, та були близькі до знищення. В прямому сенсі цього слова. Одне тільки довготривале Європейське Полювання на відьом чого варте! Що християнський що мусульманський, обидва ці світи ставились до чаклунів та відьом як до прямих ворогів. Гонінням, переслідуванням, судам та стратам піддавались як справжні чаклуни, так частіше і прості люди на котрих звели потворний наклеп.

На території Гетьманщини із цим з самого початку було простіше. Волхви, а пізніше і ворожбити з самих давніх пір жили тут, і ніхто особливо їх не чіпав. Деякі із них навіть вступали до козацьких рядів, та брали участь у бойових сутичках. Слава про непереможних воїнів котрих ні ворожа шабля ні куля клята не бере швидко розповсюджувалась серед війська. Їх боялись, їх остерігались, але безумовно їх поважали, бо ж було за що! Вони зберігали життя соратникам, лікували, витягували із того світу і захищали від ворогів.

В решті решт дійшло до того, що коли незалежність Гетьманщини встала під загрозу один із самих поважних та відомих ворожбитів, справжній характерник, що був наділений просто таки неймовірною силою, не витримав і у відкриту виступив зі своєю позицією.

На Переяславській раді у січні 1654-го другим гетьманом країни обрали Івана Сірка.

І це стало переломним моментом.

Ворожбити побачивши, що один із них став главою цілої держави, почали потихеньку скидувати із себе сонне оціпеніння. Багато із них вступили до рядів козацького війська і самим цим фактом вони зміцнили державу на декілька порядків.

З часом коли модель держави утвердилась, та стало зрозуміло що от так просто її із карт світу не стерти, до Гетьманщини почали стягуватись маги із інших країн. Звісно не зі всіх і не всі, але частка таких як в рядах військових так і серед мирного населення була досить суттєвою.

Вочевидь високий чоловік по імені Танаріс був одним із них.

— Вдалось щось з'ясувати, — запитав Юрій свого колегу.

Той присів біля однієї із кучок попелу, та взявши у жменьку трішки з неї розтер між пальцями.

— Єдине що можу сказати так це те що була застосована високорангова магія. Цих бідолах здається миттєво та рівномірно прожарили з усеньких боків. Що цікаво навколишнє середовище маже не постраждало. Ну трава трішки вигоріла, але це дрібниці. Враховуючи те що сталось з цими істотами, супутня шкода мізерна.

— Зрозуміло-зрозуміло, — промовив Юрій. — Ти б таке зміг зробити?

— Знущаєшся!? — підскочивши випалив той. — Щоб миттєво спалити людину так аби з неї тільки м'який попіл залишиться потрібна блискавка... чорт я навіть не знаю!

— Гаразд не кип'ятись. Що з тими створіннями тіла яких наш колега завбачливо для нас залишив неушкоджнними?

— Ти точно знущаєшся! Я не якийсь тобі експерт по невідомим расам! — не втрачаючи запалу почав кричати Танаріс.

Чоловік або був занадто експресивним або встав не з тої ноги. Інакше пояснити його збудженість Велет не міг. Загалом єдине що вдалось з'ясувати так це те що Танаріс також ніколи у своєму житті не бачив подібних істот і не чув навіть згадок про них. Вірніше кажучи, ящери ці були досить схожі на деяких потойбічних створінь, наприклад на зміїв-спокусників. Але на відміну від них ящери не несли в собі ані крапельки хари, навіть сліду магії.

Врешті решт Юрій наказав Танарісу в міру його сил зайнятися вивченням тіл нового виду ворогів, та зняттям із них всього можливого спорядження. Той був не в захваті, кричав що він бойовий маг, а не дослідник, але суперечити наказу старшого не став.

— Доречі, — промовив Хмара до Велета коли вони від'їхали від побоїща. — Ця збруя на тобі, і пістоль в ній, це трофей, я правильно розумію?

— Так, — кивнув той, — зняв з одного із них, а що?

— Ти згадував що їхня зброя, що схожа на нашу вогнепальну, не працювала так?

— Угу.

— Мені прикро це говорити, але я вимушений просити тебе віддати пістоля.

— Що? — опішив молодий ворожбит. — Трофей знятий з тіла ворога — це святе!

— Я знаю хлопче, — м'яко посміхнувся Хмара. — Але ти маєш розуміти що ми зіткнулись із новим ворогом і маємо вивчити його зі всіх можливих сторін. Ти сам казав що їхні рушниці та пістолі не працювали, що ти будеш робити із своїм? Правильно, розбирати і дивитись як він влаштований. Мені знаєш не хотілось би аби ти по необережності втратив пальця там, чи ще якось поранився, граючись із невідомою зброєю.

Кинувши на Хмару погляд із-під лоба, Велет зупинив коня та зістрибнувши почав знімати із себе пістольну кобуру. Хоч і жах як не хотілось цього робити але Юрій був у своєму праві.

— Ти не сердься, — чоловік постарався згладити кути. — Коли це все закінчиться, то трофеї тобі скоріше за все повернуть, ну або ж компенсують грошима.

Молодший Драк промовчав. Настрій і так був паршивим, а зараз і взагалі упав на саме дно. Передавши ящерів пістоль Хмарі, він знову заліз на коня, та попрямував далі. Показав тому два інших поля бою, де сам безпосередньо приймав участь. Юрій побачивши все на власні очі, задав ще парочку уточнюючих питань. Велет відповідав неохоче, односкладово.

Він розумів що поводить себе по дитячому та менш кривдно від цього не ставало.

Юрій залишився на місці, а Драк показавши все та відповівши на всі запитання попрямував додому. При інших умовах він би не змарнував змоги покрутитись біля справжнього військового ворожбита, але сьогодні був не той день.

Вдома було не краще. Вони з Оленкою тинялися по подвір'ї безцільно і бездумно. Піл вечір їх провідала сім'я балів у повному складі. Гості злегка розбавили почуття суму та тугу за наставником. Старі Балі переживали за дітей, охали ахали, розпитували та співчували, але Велет просто якимось чином відчував що ті не можуть в повній мірі розділити їхні почутя. Їх можна було зрозуміти. Відлюдкуватий старець, та сільський знахар не шукав друзів. Віт був не тим чоловіком за яким би хтось крім його учнів сумував. Навіть пані Марія з чоловіком — люди котрі бували у них дома майже кожного дня не могли б назвати себе Вітовими друзями. І це не їхня провина. Старець сам себе так подавав.

На наступний ранок Велет прокинувся і зрозумів що потрібно щось кардинально міняти. План виник в голові, начебто він там уже давно і зараз просто виплив на поверхню. Відверто кажучи, він уже думав раніше над своїм майбутнім і приблизно такі думки вже крутились в його думках.

— Хочеш покинути село? — ошелешено перепитала Оленка, після того як вони поснідали.

— Ти ж сама бачиш як ми марудимось тут. Куди не кинь погляд всюди бачиться Віт. Я так не можу!

Дівчина повомчала декілька хвилин, не в силах повірити що її брат справді пропонує щось подібне, та щей на третій день після смерті їхнього вчителя.

— Думаєш десь інде буде краще?

— Чому б не перевірити, — знизав плечима хлопець, наче говорив про щось звичне та повсякденне.

— І що ти просто покинеш мене? Тут, саму?

— Що? Ні! Ми поїдемо удвох! — Велет ускочив на ноги та відвинувши стільця прийнявся нервово крокувати туди-сюди.

— Тобто ти уже вирішив за мене?

— Оленко не перекручуй, — нахмурився він.

— Ха, — фиркнула вона. — Гаразд, а про будинок, про господарство, про все інше ти подумав? Якщо вже на мене тобі начхати!

— Яке там господарство? П'яток кролів та двійка курей з півнем? Їх легко можна залишити Балям. Так і за будинком вони приглянуть.

— Матінко, Велет! Я тебе не розумію! Ну що ти собі таке удумав?

— Це я тебе не розумію, сестро, — в серцях промовив Драк. — Ти ж сама не так давно була готова утекти із села із першим зустрічним! Так що ж змінилось?