Вій-ник

Нявки були повною протилежністю песиголовців. Певно тому ці дві напівмістичні раси люто ворогували. Як справжні коти із собаками, просто не могли вжитись разом. І нявки і песиголовці мали структуру тіла схожу до людської: дві ноги, дві руки, тулуб і голова. Відмінність в тому що люди були схожі на екзотичних мавп, песиголовці вельми походили на собак, а нявки на кішок.

Так оця конкретна нявка що сиділа поруч із молодим ворожбитом не була виключенням. Всі її відкриті частини тіла були вкриті коротеньким темно синім хутром. Очі як у справжнього нічного хижака ледь помітно світилися в навколишніх сутінках. Чорт забирай! У неї голова була майже як у справжнісінького кота! Єдине так це хвоста не було, так майже що кішка що встала на задні ноги!

На ногах нявки були одягнені темні туфлі із тоненької шкіри, здається на ній був вирізаний справжній орнамент із дірочок. Велет бачив таке взуття сьогодні на ярмарку, і воно, потрібно відзначити коштувало немаленьких грошей.

Сьогодні нявка одягнулась у темно сині, під колір свого хутра, шаровари. Вони, правда, відрізнялись від тих в яких ходила більша частина чоловічого населення гетьманщини. Були набагато вужчими, та здавались не такими довгими. Поверх штанів був затягнений пасок, по обидва боки якого звисали старі поношені шкіряні піхви. Судячи з усього в них знаходились кинджали. Один довгий та прямий, інший було погано видно але здається він був значно коротшим.

Велет трішки підняв голову, та перевів погляд вище. Живіт нявки був оголеним. Коротенька курточка без рукавів не досягала навіть до пупка дівчини. Досить сміливий образ. Мало хто із тутешніх дівчат міг би дозволити собі щось подібне. Спершу хлопець справжнім чином навіть не повірив що дівчина може так одягатись.

Лаз скориставшись розгубленістю свого власника, таки зумів вивернутись і вискочити із хватки хлопця. Нявка здається щось відчула. Повернула голову у ту сторону та розгублено роззирнулась, втягнула носом повітря, вскочила з лавочки і зробила пару стрімких кроків у сторону хуха, котрий подібно колесу швидко котився уздовж пішохідної зони.

— Що це було, нях!? — збуджено запитала вона, водячи носом із сторони в сторону. — Невидиме, безшумне і майже немає запаху! — нявка розвернулась і підскочила до Велета, нахилилась і подивилась тому прямо в лице. — Що це? Що це!? Що!?

Драк відхилився назад, та непевно відповів:

— Нічого такого.

— Ну розкажи! — трикутне лице нявки знову наблизилось до хлопця, вона широко розплющила очі, і опустила свої вуха донизу. — Бу-дь-ла-с-ка! — промовила вона з деякими труднощами.

— Та не має про що розказувати, — Велет вперше у своєму житті бачив перед собою нявку. Він був здивований і ошелешений. В такому стані останнє що він хотів так це розповідати незнайомці про одну із причин своєї головної болі.

— Значить не хочеш! — нявка підскочила на місці, і вказала на хлопця вказівним пальцем лівої руки. Ворожбит помітив на ньому невеличкий кіготь. — Тоді пропоную змагання!

— Що? — опішив хлопець.

— Так-так! Змагання! Коли я виграю ти розповіси мені про цю невидиму істоту!

— Нічого собі, цікава логіка, — фиркнув хлопець. — "Коли виграєш", так? А про інший розвиток подій ти не думала?

— Це не важливо. Ти не виграєш, — нявка випрямилась, і поклавши собі руки на тонку талію в голос подумала: — Наше змагання... змагання буде полягати в тому аби знайти квітку бузку з п'ятьма пелюстками. Хто перший це зробить той і виграв! Ну?! — нявка знову нахилилась і її обличчя опинилось зовсім поруч із Велетовим. — Як тобі?!

— Нікуди не годиться. Чого це я взагалі маю з тобою змагатися?

— Котик боїться програти дівчині? — нахиливши голову у бік запитала нявка.

— Який ще в біса "котик"? — закипаючи промовив хлопець.

— На кішечку ти не надто схожий, — розсміялась дівчина, відсторонившись від нього. Вона очевидно була молодою, але навіть приблизно оцінити її вік Велет був не в змозі.

Ворожбит миттю скористався можливістю і підвівся на ноги. Варто було повертатись до свого гостинного двору. Ця нявка була дивною, хлопець зовсім не розумів її і не хотів залишатись поруч із нею. Дівчина майстерно виводила його з себе і він не бажав накоїти дурниць вв'язавшись у безглузду суперечку.

— Гей, ти куди?!

— Подалі звідси!

— Боягуз, — крикнула вона у спину Драка та той тільки махнув рукою. — Нахаба, як ти посмів відмовити Ербі Дождя!

Велет розсміявся і не обертаючись крикнув наостанок:

— Я в ваших титулах не розбираюсь, і мені все одно хто ти така! Забула? Ти не в себе дома!

— Рра! Негідник!

Велет перейшов дорогу та зникнув за кам'яною стіною чийогось маєтку. Нявка уже збиралась кинутись в погоню за цим поганцем як раптом пролунав ще один голос. То була інша мова але дівчина її чудово розуміла.

— Ербі! Нарешті ми вас знайшли!

На набережній з'явилась двійка нявків. Двоє кремезним воїнів в обладунках зі щитами за спинами та з довгими мечами на поясі. Вони виглядали запиханими та втомленими.

— Аргх, погуляйте ще півгодинки, мені потрібно провчити одного нахабного юнака!

— Боюсь я не можу цього допустити.

Із темряви позаду войовничої нявки з'явилась жіноча фігура. Двійка кремезних воїнів здивовано переглянулась. Структура очей нявок дозволяла непогано бачити навіть у повній теміні, не те що в навколишніх сутінках. Було майже неможливо щоб вони не побачили цю жінку раніше, скажи комусь так засміють! Але вони з соромом були змушені відзначити що не помічали її до цього моменту. Ніби хтось запаморочив їм голови.

Хоча чому "ніби"?

Жінка ця була старою, про це говорили глибокі зморшки на її і досі вродливому лиці. Можна було із впевненістю сказати що принаймні п'ять десятків літ вона розміняла. Вона мала довге розпущене руде волосся, та великі виразні карі очі. Тонкі губи, та веснянки на лиці довершували образ. Вона здавалась живим проявом вогню. Пекуча як добряча ложка чорного перцю.

Одягнена вона була у вільну, довгу, червону спідницю до п'ят, та в високий корсет що філігранно обрамлював її пишні груди. На лівій руці у неї була довга оксамитова рукавиця, права рука залишалась голою. На шиї жінки висіла ціла купа різноманітного намиста. Певно така кількість прикрас мала б тягнути її голову донизу, але осанка жінки була неймовірно прямою. Сплевши пальці рук між собою, вона одночасно нагадувала і циганку і якусь вельможну панну із знатного роду. Дивно як ці два образа поєднувались і гармоніювали один з одним.

— Відьма, — ледь не промуркотіла нявка з незрозумілим титулом. Це слово вона промовила не як образу а скоріше як титул чи можливо назву професії. На якусь мить лице нявки перетворилось на безумну гримасу. — Хочеш погратися?

Лице рудої відьми немовби відзеркалило кровожерливий вираз нявки. На якусь мить дві жінки перестали бути собою та стали справжнісінькими монстрами.

— Ербі, — нарешті втрутився один із кримезих воїнів-нявок. Його голос звучав не надто впевненно. — Це погана ідея.

— Так, — додав інший. — Вам не варто "гратися" з нашим провідником.

— Тц, — сплюнула рудоволоса відьма. — Завжди хтось втручається і не дає розім'яти старі кістки.

— Це точно, нях, — на обличчя нявки повернулась звична грайлива посмішка.

Коли напруження що непомітно розлилось у повітрі почало стрімко спадати, охоронці таємничої ербі, ледь помітно перевели подих. Вони вже давно усвідомили що як би там офіційно не називалась їхня посада, насправді вони виконують роль дипломатів. Ербі насправді не потребувала охорони, скоріше поруч мав бути хтось хто би міг гасити спалахи її войовничого характеру.

— Гаразд, якщо вже нам не дають навіть невеличкого двобою провести, то залишається тільки зайнятись справами.

— Мені надали доступ? — здивувалась нявка. — Так швидко.

— Так, якщо ти не проти то давай зробимо це сьогодні, не хочу ходити в няньках жодної зайвої хвилини, — категорично промовила руда.

— Як скажеш, відьмо.

Незвична компанія навіть для торгового міста що бачило безліч іноземців, швидко зійшла з набережної та заховалась у вечірніх вуличках Ніжина.

В густой листі, на крихкому гіллі бузку легенько прокотилась невидима майже ні для кого кулька хутра. Хух знайшов зручне місце для ночівлі, покопирсався трішки влаштовуючись, та на останок пропищавши щось зрозуміле тільки одному йому улігся спати.

Глава 6

На ранок Велет прокинувся як то говориться не з тої ноги. Ціла купа різних дрібниць кожна з яких окремо не була здатна якось вплинути на загальний настрій, об'єднавшись у купу таки переважувала уявні ваги на сторону негативу.

Усе було не так. І їжа не смачна і ліжко не своє. І ціни дорогі і продавці непоступливі. Усе не те.

В ночі він погано спав. Турбувало Вітове око. Різалось, пекло та просто спокою не давало. Здається воно знову бачило щось чого не помічало власне око хлопця. Він не був впевнений що це було. Якийсь далекий та тонкий стовп світла десь аж за містом бив із землі у повітря, чи то навпаки, важко сказати. Можливо саме через нього кляте зелене око так турбувало його. Принаймні воно почало боліти якраз після того як Велет побачив того стовпа. Хлопець прикрив очі та видіння не зникло. Його ніби хтось вирізав на поверхні ока.

Велет жалкував що у Віта не було часу більш детально розповісти про його загадковий подарунок. Чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало зрозуміло що то не просте око. Точно не людське. Найбільше хлопця цікавило із трупа якого монстра Віт вийняв його. Певно ця інформація могла б прояснити всі дивацтва що з ним траплялись.

Звісно ж хлопець не був проти бачити те що скрите для всіх інших. Тих же невидимих хухів. Хто у здоровому розумі відмовився від такого? Певно ніхто. Проблема полягала в тому що Драк не мав влади над подарунком. Воно, здавалось жило своїм життям. Хіба що не крутилось по власній волі.

Ще більше псувало настрій те що коли кляте око було у Віта, то вело себе так само. Велет з сестрою не раз помічали як старий знахар прикривав його від різких приступів болю. Значить в цьому немає нічого дивного? Не хотілось би щоб таке сталось в якийсь важливий момент, коли життєво необхідно не втрачати концентрацію. Подібне могло б закінчитись дуже погано.

Поснідавши, та розплатившись за кімнату, він пішов на вихід з міста. Шлях до Орлицької січі був довгим, не варто було затримуватись на одному місці надто довго. Вийшовши із південних воріт Старого міста він покрокував по краю широкої мощеної бруківкою дороги.

Насправді було два способи щоб дістатись до цілі. Можна було дійти до Дніпра і спуститись його руслом. Певно, подумай Велет про цей шлях з самого початку, так міг би дістатись куди як швидше. Проте Юрій Хмара ненавмисне підштовхнув хлопця йти сушею, напряму. Він доставив хлопця до Ніжина за лічені години, чим також вельми скоротив загальний час подорожі. Тепер було важко сказати який із способів виявився би дієвішим.

Якби в нього ще був кінь, то все було б ще краще. Та доводилось бити власні ноги. Пристойний жеребець вартував добрих грошей. А ж крім нього потрібно було б придбати цілу купу речей.

"Ні, воно того не варте" — рішуче подумав хлопець, підрахувавши свій статок.

Проте впевненість протрималась недовго. Бруківка закінчилась якось занадто швидко. Звичайна ґрунтова дорога виявилась не найкращої якості. Вона хоч і була незвично широкою, але ям та глибоких колій залишених возами була значно більше ніж на вузеньких дорогах що вели до Сеньківки. До того ж хлопця непокоїла погода. Ясне та чисте зранку небо до обіду якось непомітно затягнуло недобрими сизими хмарами. Так гляди і дощ не забариться.

І так не дуже райдужний настрій ворожбита впало вниз, коли поруч із ним порівнявся невеличкий кінний загін. Зазвичай вершники минали хлопця не скидаючи швидкості. Та не ця купка людей. Чи правильніше буде сказати не тільки людей.

Побачивши нахабну посмішку на мордочці вчорашньої нявки, Велет почав активно згадувати чим міг прогнівити мінливу у своїх настроях долю.

— Гей, котику, куди шлях держиш? — весело запитала вона.

— Не твоє діло, — огризнувся хлопець. — І я тобі не котик.

Про себе він відмітив інших членів загону. Двійка достатньо кремезних воїнів-нявків у латах, певно слугувала її охороною. А руда немолода уже жінка виступала у ролі провідника. Вона до речі була одягнена у довгу спідницю, і на її коні було спеціальне жіноче сідло. Досить незручне наскільки він чув. Проте жінка сиділа на ньому немов якась царівна, не менше.

— Справді? А хто тоді?

— В мене є ім'я. Ти можеш називати мене Велетом.

Нявка нахилила голову на сторону деякий час роздивлялась його, а потім повернулась до рудої жінки.

— Що значить це слово?

Та байдужим поглядом окинула хлопця, і знизавши плечима промовила:

— Очевидно же. Велет — то велетень.

Нявка розсміялась прямо таки надриваючи живота.

— Аха-ха-ха! На кого на кого, а на велетня, вибачай, ти точно не схожий! Так що я буду називати тебе котиком!

— Я і не повинен буди схожим на когось, — процідив скрізь зуби ворожбит. — Ти кудись їхала? То їдь собі!

Велет поривався додати до своїх слів трішки внутрішньої сили. Надати їм ваги, та тим самим схилити нестерпну нявку їхати собі вперед. Проте він вчасно побачив серед десятків різноманітних намист що навішала собі на шию руда жінка, знайомий амулет у вигляді шестикутної зірки. Вочевидь ці нявки знаходяться під патронажем ворожбита. Не хотілось юному Драку сваритись із колегою. Це могло б затягнутись на довго, і він був би у завідомо програшному стані.

— Я не поспішаю, — ледь не муркочучи промовила нявка. — Мене до речі Ліканією кличуть. Я велика ербі Дождя, молодша...

Хлопець було хотів перебити її та сказати що йому начхати як її там звати, та хто вона така, та замість нього це зробила рудоволоса.

— Як це ти "не поспішаєш"? — нахмурившись промовила вона. — Ми, здається домовились, що не будемо затримуватись у дорозі.

— Ні-ні-ні! Ти запропонувала, а я нічого на це не сказала, точно пам'ятаю! Так що це не рахується!

— Що за дитячі хитрощі? Ти що випробовуєш моє терпіння?

— Без нього нікуди не поїду! — картинно надувшись промовила ербі.

Рудоволоса звузивши повіки посвердлила поглядом вперту нявку, і певно щось вирішивши собі сказала:

— Гаразд. Але це твій останній каприз. Клянусь своїм іменем, більше я від тебе терпіти подібного не буду!

— Домовились, — мов би кішка що об'їлась сметани засяяла нявка.

Дві колоритні представниці прекрасної статі одночасно повернули голови у Велетову сторону, чим змусили його зупинитись.

— Ви що це задумали? — запитав він поклавши руку на ручку одного із своїх ножів.

— Спокійно юначе, — руда знайшла на шиї ланцюжок із зіркою і показала його хлопцеві. — Знаєш що це? Бачу знаєш, то певно не новина для тебе що я маю право поставити тебе на триденну службу.

Велет похитав головою та все ж додав у голос краплину сили:

— Не думаю, — він не мав на меті примусити жінку відпустити його. Все ж вона була набагато старша і певно більше розумілась у професії ніж вчорашній учень. Навряд чи його слова могли б змусити її до чогось. Проте вона почула його і зробила правильні висновки.