Вій-ник

— Недавно їх переформували, — додала відьма. — Розділили на так звані "заячі", "вовчі" та "лисячі" загони.

— Нічого не чула про це, — з цікавістю в голосі промовила Ліканія.

— Без подробиць, — кисло відповіла Стила, зрозумівши що ляпнула зайвого.

Бесіда на декілька хвилин затихла. Відьма приділила всю свою увагу вину, нявки молоку. Велет же боровся зі спокусою і собі замовити щось алкогольне.

— Є ще щось що я маю знати про Віта? — врешті запитав хлопець.

— Можливо, — руда потеребила ланцюжки з намистом на шиї. — Я навіть не знаю. Досить рідко з ним зустрічалась особисто. І більша половина тих справ що нам з ним доручали секретна.

Значить їм доводилось працювати разом в одній команді. Чи значить це що відьма і сама перебувала колись у каральному загоні?

— І все ж? Щось загальне що ви можете сказати?

— Хм, він здався мені відлюдкуватим, вічно хмурим. Кажуть був непоганим знахарем, міг поставити на ноги, та подолати майже будь яку хворобу, — мов би загинаючи уявні пальці говорила вона. — Не любив тої роботи що ми чинили. Взагалі не полюбляв коли доводилось вступати в сутичку. З одної сторони я його розумію. Чесно кажучи його бойові навички не дивували. Виходити сухим із води йому допомагав досвід і та його дивовижна здібність. Ти певно знаєш про неї.

— Гей, — знову не витримала Ліканія. — Що це за здібність про яку ти постійно говориш?

— Без подробиць, — посміхнулась Стила. — Але якщо в двох словах то він може будь що, та будь кого перетворити на купку холодного попелу. Звідси певно і його прізвисько пішло.

— Маг вогню? — мовби натякаючи запитала ербі. — Чому я нічого не чула про нього раніше?

— Хто зна. Він давно відійшов від справ, ще до того як ти отримала свій титул. Я і сама уже майже забула про нього. А от бач учень його справу продовжує. Власне це все що я можу розповісти тобі хлопче.

— І на тому дякую, — кивнув Драк та піднявся з-за столу. — Піду я вже відпочивати, втомився.

Так і попрощались. Велет піднявся до кімнати, забрався у ліжко та як міг закутався ковдрою. В кімнаті пахло промоченим дощем одягом та потом. Він довго лежав і просто намагався усвідомити нові відомості. Прийняти той факт що його вчитель виявляється міг убити побратимів. Факт вперто не приймався.

Він просто тихенько лежав у ліжку не змикаючи очей навіть коли через кілька годин до кімнати не ввійшли нявки. Навіть коли вони поснули та почали голосно хропіти. Певно тому і прокинувся він пізніше за всіх. Сусідам навіть довелося його будити, бо хлопець благополучно проспав сніданок.

Так, не дивлячись на невеличку затримку, вони відправились в дорогу. Дощ під ранок припинився, але багно під тендітними сонячними променями висохти ще не встигло. Так що швидкість їхнього руху не вражала. Так чи інакше другий день кінного шляху запам'ятався Велету слабо. Вони їхали і все на тому. Навіть пейзаж навколо видався якимось одноманітним та нецікавим. На вечір вони чи то виїхали в місцину де дощ лив не так сильно, чи просто земля встигла ввібрати в себе зайву вологу. Заночувати вирішили прямо у полі. Декілька годин тому вони проїхали маленьке село. В ньому не було погосту, але певно вони могли б заночувати у місцевих. Проте Стила вирішила продовжити шлях.

На ранок хлопець прокинувся від звуків брязкоту метала об метал. То нявки тренувалися. Воїни поскидали із себе лати та танцювали один з одним періодично схрещуючи мечі. Ербі ще спала закутавшись у плаща. А рудоволоса відьма палила люльку, та побачивши що хлопець піднявся на ноги, устала сама та поманила його за собою.

— Нарешті видалась можливість поговорити без зайвих вух, — промовила вона відійшовши від стоянки на досить велику відстань.

— А є про що?

— Так, маю до тебе питання, — Стила нахилилась до хлопця та прискіпливо поглянула у його праве око. — Як він помер?

— Що? — розгублено перепитав Драк.

— Ти правильно робиш що не розповідаєш цього кожному зустрічному, — жінка випросталась та погляд хлопця сам по собі зупинився на вирізі її декольте. — Та є люди котрим навіть слів не потрібно аби зрозуміти очевидне.

— П-про що ви говорите? — відвівши погляд пролепетав він.

— Ти б мав збагнути це раніше, — трішки нахмурилась вона. — Пам'ятаєш, я одразу упізнала це твоє око. Усі хто більш менш знали Віта, чудово пам'ятають його смарагдове зиркало. Певно він пересадив його тобі. Та навряд чи він став робити це якби не був упевнений у тому що кінець близько. Він не раз намагався повернути собі ліве око. Та прокляття знищувало усе щоб він не пересаджував. Окрім цього, звісно, — відьма підняла руку та торкнулася щоки хлопця трішки нижче правої очниці.

— Я... не знав.

Насправді Велету навіть в голову не приходило що Віт міг би пересадити собі ліве око. Хоча про можливість заміни органів він розповів їм досить давно. І взагалі розказував про це натхненно і багато. Це була важка практика, та недосяжна для Велета можливість. Тільки Оленка змогла у повній мірі освоїти її.

— Знаєш, — почала відьма, трішки подумавши, — про це мало говорили, але є чутка що саме зелене око слугувало джерелом його незбагненної сили. Май це на увазі. Добряче слідкуй за спиною. Може знайтись той хто не відмовиться перевірити цю чутку. Тоді було мало дурнів готових зійтися із Нежаром у сутичці. Але ти ще навіть в джурах не ходив. Сам розумієш якщо є клепка в голові.

— Розумію, — обережно промовив хлопець не відриваючи погляду від відьми.

— То як він помер?

— У бою, — він не знав чи у праві вдаватись у подробиці щодо ящерів. Не дивлячись на це Стила здається залишилась задоволена. Тільки одне уточнила:

— З ким я маю схрестити зброю аби відплатити за смерть старого? Хоч і не можу назвати його другом, але разок пам'ятаю, він врятував мені життя.

— Новий ворог, я не впевнений що можу говорити про це. Проте якщо зустрінете ворожих істот схожих на великих ящірок та зміїв одночасно, вбивайте їх не задумуючись.

— Оце я можу гарантувати, — кровожерливо посміхнулась жінка.

Вони були на половині дороги назад до стоянки коли Стила зупинилась та поклала руку на плече хлопця. Він хотів запитати що сталось але вона приставила вказівного пальця до губ. До чогось прислухалась, роззирнулася по сторонам. Велет повторив за нею, та нічого підозрілого в решті решт не помітив. Всюди навкруги був майже рівний луг, порослий зеленою травою у коліно, із рідкими вкрапленнями приземистих дерев.

— Хм, слухай хлопче, Віт учив тебе як спілкуватись із володарями місцевостей? — відпустивши його плече запитала жінка.

— Звісно, — кивнув він не зовсім розуміючи до чого це. — Розповідав, але я ніколи подібного не робив.

— Тоді поговорити із тутешнім польовиком. Дізнайся чи не проведе він нас по своїм угіддям короткою доріжкою.

— Мені не важко спробувати, та чому ви самі цього не зробите?

Наскільки Велет знав у відьом завжди були більш тісні взаємовідносини із такими створіннями як польовики, лісовики, та з іншими їм подібними. Відьми практикували більш природні чари, споріднені із сутністю володарів місцевостей. Завдяки чому їм набагато легше вдавалось знаходити із ними спільну мову.

— Я занадто зла відьма, — туманно відповіла рудоволоса. — Просто зроби це.

Для того аби принаймні поговорити із польовиком варто було спочатку привернути його увагу. Способів не бракувало. Молодший Драк вибрав найбільш підходящі із тих які міг пригадати. Він міг використати спеціальне замовляння і додати до нього дари котрі полюбляють саме ці істоти.

Для цього довелось повернутись до стоянки. Там він серед загальних припасів вибрав трійко сирих, курячих яєць. Добряче підійшов би старий, безголосий півень, та чого не було того взяти ніде. Також відщипнув окраєць запашного хліба. Окрім цього знайшов декілька пшеничних колосків та переплів їх із квітучою рослинкою льону. Знову ж хмельовий батіг підійшов би краще, але де його взяти?

Замовляння він не пам'ятав, та ж то проблемою не було. Даремно він вів усі ті нотатки чи що? Діставши свої записи хлопець швидко знайшов необхідне та поновив у пам'яті.

Поки він готувався Стила змусила вояків кинути свою забаву із маханням зброєю. Наказала їм розбудити ербі та збиратись в дорогу. Якщо Велет домовиться, то вони негайно вирушать у дорогу, а як ні то все рівно потрібно було рухатись далі. Коли всі були готові хлопець сказав їм всістись на траву та схилити голови. Польовики не полюбляють зайвої уваги до себе. Виклавши на платок дарунки, хлопець також присів та опустивши погляд, прошептав замовляння.

Довелось почекати та посидіти хвилин десять на одному місці. Хтось позаду хлопця уже почав втрачати терпіння, судячи із тихого шарудіння, та невдоволеного сопіння. Та місцевий володар врешті решт вирішив прийняти дари.

Погляд хлопця весь цей час був спрямований самим краєчком на білий платок із хлібом, яйцями та куцим віночком. Він ледь не викрикнув коли до платка потягнулась невелика волохата п'ятірня із довгими закрученими нігтями. Вхопивши перше ліпше яйце рука різко зникла. Почулось шарудіння та прицмокування, але уже із переду від хлопця.

— Смачні дарунки, — нарешті промовив-прошелестів польовик. — Припали до вподоби вони старому Верилу.

Тепер можна було підняти погляд, що Велет одразу, але без поспіху і зробив.

Польовик був схожий на маленького чоловічка. Не вище двох ліктів від маківки і до п'ят. Володар лугу міг похвастатись довгою до колін бородою, із вплетеними у неї колосками жита та пшениці. Мало того, усе тіло його обросло хутром. Майже як у нявок тільки трішки довшим та більш жорстким на погляд. І кудлате волосся на його голові, і борода, і тваринне хутро мало колір спілої золотої пшениці. Завершували його образ телячі вуха на голові, та випираючі із під губи великі зуби. Очей з-під нависаючих брів було не розгледіти.

Пятірня потягнулася і зцапавши плетені рослини стрімко заховала їх десь в глибині бороди.

— Що хоче від старого Верила молодий ворожбит? — запитав низенький чоловічок ховаючи у лахміття решту яєць та шматок хліба.

— Мене Велетом кличуть і б був вдячний якби ти провів мене і моїх супутників через свої володіння. Короткою дорогою звісно ж.

— Друзі молодого Велета, — підсліпувато почав той. — Перший раз бачу таких. Хто вони?

— Я велика ербі Лі... — почала було, високо піднявши голову, кішка.

— Тссс! — шикнула рудоволоса відьма.

— Певно ти про нявок, — зрозумів Драк, навіть не повернувшись назад. — Вони із племені що схоже одночасно до людей і кішок. Прийшли із дальніх земель і зараз мешкають на берегах Дону. Сусіди наші.

— Людокішки? Так-так, Верило чув про них, а ось і в живу побачив. Добре, буде що розповісти сусідам. Так, Верило проведе. Та ціну в перед попросить.

— Половину, — одразу ж заперечив хлопець, пам'ятаючи настанови вчителя. — Решту передам як переведеш.

Польовики та лісовики мешкали на цих землях ще задовго до того як прийшло християнство. І те що дехто називає їх духами, чи то створіннями диявола не зовсім вірно. Вони чарівні істоти, не більше і не менше. Володарі мають свою не всім зрозумілу культуру, звичаї, правила і норми поведінки. Саме через незнання усіх цих підводних каменів, люди найчастіше і страждають від "підступності бісових виродків". А ті ж бо просто живуть так як жили сотні якщо не тисячі років до того.

Так володарям нізащо на світі не можна було передавати усю плату за їхні послуги до того як вони свою роботу виконають. Так вже повелось що вони отримавши усе зразу, могли просто зникнути, або ж якщо і взятись за супровід по своїй території наприклад, то могли завести кудись не туди, чи кинути людину на півдорозі.

— Без ножа ріжуть старого Верила, та що бідолаха може зробити? — хитнув довгою бородою польовик. — Тільки погодитись.

Чоловічок дістав звідкись зі свого лахміття невеличкий, продовгуватий амулет. Вирізаний на кістці колос пшениці. Бережно, та повільно протягнув його хлопцеві. Велет акуратно узяв його, та сховав між долонь. Польвик занервував та неспокійно засопів, та хлопець не звертаючи на нього уваги прикрив очі. Тонкою цівкою хара потекла по його долонях, та почала наповнювати амулет.

Володарі зневажають золото, срібло чи інші дорогоцінні метали. Також вони не розуміють цінності грошей. Їх можна задобрити дарунками, основу з яких складає їжа. Ворожбити ж можуть розраховуватись із ними власною силою. Наповни амулет половика чи лісовика харою на половину, і він з радістю виконає твоє доручення.

Через декілька хвилин Драк передав кістяшку власнику. Той значно розслабився та негайно заховав її в одязі.

— Так в яку сторону Верилу стежку вибирати? — діловито запитав він.

— Ми прямуємо на південь.

Польовик кивнув та постійно озираючись, наполегливо почав зазивати Велета та його друзів за собою, немов побоювавшись що ті відстануть чи загубляться. Вони швидко осідлали скакунів та по одному поспішили за прудким старцем. Він вів їх неширокою просікою поміж високої соковитої трави. Стежка час від часу петляла зі сторони в сторону, але була напрочуд зручною для пересування, якщо йти колоною по одному. Їхній провідник майорів десь попереду, здавалось він рухався повільно, неквапливо, навіть поважно та якимось чарівним чином вершники, що йшли за ним на середній швидкості не могли навіть мріяти аби наздогнати чоловічка. Вони несвідомо підвищували швидкість, та врешті перейшли ледь не на повний галоп. Через деякий час Велет навіть почав думати що вони загонять конячок. Він не міг вирахувати часу, сонячний диск чомусь постійно зникав з поля зору та не давав можливості орієнтуватись по собі. Хлопцеві здавалось що сонце вже декілька разів зійшло і сіло, та звісно ж це було оманливе відчуття.

Просіка раптом скінчилась. Якраз обабіч невеличкого яру. Він а слідом за ним інші вершники ледь не влетіли у нього на повній швидкості. Тільки якимось дивом він устиг звернути у сторону. Нявки також швидко зорієнтувались побачивши дивні маневри Драка. А от одній із запасних конячок не повезло. Тварина вскочила прямо у яр. Заіржала, боляче вдарившись об протилежній край урвища.

Стила що їхала останньою, мовби відчувала що має статись якась підстава. Її кінь перед яром тільки сильніше розігнався і перестрибнув нешироку канаву. Рудоволоса акуратно поправила зачіску та окинула байдужим поглядом польовика, що зле щирив зуби.

Велету також не сподобалась витівка володаря, але він просто мовчки наповнив кістяний амулет харою, під зав'язку що називається. В цей час нявки-охоронці витягнули нещасну тварину із пастки. Вона, здається, не сильно травмувалась, та йшла не припадаючи на ноги.

— Це була перша проказа, — в самому кінці, коли маленький чоловічок уже сховав свою дорогоцінність вимовив хлопчина.

— Та яка це проказа? — напоказ подивувався той. — Прикра випадковість, за Верилом нема вини!

— Перша проказа, — чітко вимовив він вливши в слова капельку сили.

— Як скаже молодий Велет, — польовик зігнувся у поклоні та наступної миті розчинився у траві.

Вони швидко знайшли підходяще місце та переправились на сторону відьми. Велет йшов пішки. Крокував поруч із постраждалою конячкою, тримаючи руку на її ший, таким чином приклавши до її тіла цілющий амулет.