Вій-ник

Ербі кидаючи на людей зацікавлені погляди все ж не витримала та запитала що це зараз таке було. Велет стисло відповів що володарі місцевостей навіть якщо в них існує домовленість з кимось, та всі ритуали виконані вірно, все ще залишають за собою право на три прокази. Зазвичай це незлі, добрі навіть жарти. Та інколи вони можуть вилитись в от такі неприємності. Добре що над одною людиною володарі можуть кепкувати тільки три рази за життя. Погано що взагалі можуть. До того ж жарти на свій рахунок вони сприймаються досить кепсько.

— З Віта вийшов добрий вчитель, — зауважила Стила коли хлопець закінчив пояснювати. — Ти тримався так ніби вже з десяток разів вкладав угоди з володарями. Думаю в нього залишились гарні враження щодо тебе, і надалі інші його родичі будуть жвавіше відгукуватись.

— Справді? — насуплено буркнув той. — Враховуючи те що сталось мені так не здалось.

— Не бери на свій рахунок. Скоріше це моя провина, здається польовик мене впізнав. От і напакостив на останок. Ти як себе почуваєш? Не забагато сили віддав?

— Та наче нічого, бувало й гірше, — амулет польовика ввібрав у себе, справді багато хари, але цього було недостатньо аби вичерпати запаси хлопця.

Знайшовши підходяще місце вони зробили невеличкий привал. Поїли та дали коням попастися. До вечора встигли проти ще майже десять верст. Загалом виходило що з допомогою володаря лугу їхній загін зекономив більше ніж півдня шляху.

Так і повелось що кожного ранку Велет готував дари та призивав польовиків чи лісовиків. Далеко не завжди ті відгукувались, чи погоджувались провести їх короткими стежками. Але коли все вдавалось, вони добряче скоротшували загальний термін переходу.

Траплялось під вечір вони не сильно втомлювались, і тоді Ліканія чіплялась до Велета та влаштовувала різні змагання. На шляху їм не траплялось більше бузкового дерева, тому ту знакову для них суперечку вони поки ще не вирішили. Та в ербі була гарна уява, і вона повсякчас вигадувала щось нове. Так першого разу, коли вони зупинились на березі мілкого ставочку, кішка вистругала дві палиці, і загостривши їх на кінці, запропонувала з їх допомогою ловити рибу. Хлопець і радий був відмовити та нявка виявилась надто причепливою. Якщо вже вклала в голову якусь безумну ідею то не могла заспокоїтись поки не втілювала її в реальність. Цією інформацією з ним поділився Граціан, ну певно то був саме він. Велет так і не навчився розрізняти охоронців, хоч ті і стверджували що не були братами чи родичами взагалі.

Він навіть не встиг звикнути до мандрівного способу життя як на горизонті замаячіла їхня спільна ціль.

Орлицька січ.

* * *

Голосний многолюдний вдень Ніжин, вночі був аж занадто спокійним та тихим. Лише де-не-де скрипіли погано змазані недолугими господарями ворота, або тихо шурхотіли пробігаючи щурі, які в темряві відчували себе трохи безпечніше.

Тим дивніше виглядали два опівнічника, що йшли містом у собачу годину. Було видно що молодший на вигляд силою стримував власне нетерпіння та хмурив брови коли коло нього проскакувала схожа на чорну кішку тінь. Його старший супутник, що на відміну від багатих шовкових одеж молодого, був вдягнений у просту полотняну робу, трохи схожу на попівськи ряси та підперезаний звичайною мотузкою, замість дорогого яскравого поясу, натомість був дуже спокійний, навіть легко всміхнений, що було видно, коли він пригладжував довгу окладну сиву бороду.

— Довго ще?

— Терпіння мій друже, ми майже на місці.

Перемовившись обидва підійшли до товстої залізної решітки, що вела у катакомби міста.

— Назвіться — гримнули з темного отвору.

Світло що давав догораючий факел закріплений над проходом, відбилось від очей молодого. На якусь мить полум'я змінило забарвлення, та стало яскраво смарагдовим. Помітивши це, старець легко повів головою зі сторони в сторону.

— Не варто, Недан. Я сам впораюсь, — сказав сивий притримуючи руку подільника, та звернувся до вартового — не бачиш свої, відчиняй.

Решітка жваво поповзла вбік. Старший впевнено покрокував всередину, молодший повагавшись рушив за ним і одразу напружився, коли майже ніс у ніс стикнувся з ватагою козаків, які охороняли прохід.

— Що там? — спитався старий, що чекав на далі по коридору. — Час у нас є, але баритися не варто.

Чоловік заспокоєний голосом співучасника лише тепер зрозумів, що вої дивились на нього якось дивно, неначе наскрізь, взагалі не звертаючи уваги. Поспішивши він нагнав сивого. Коридор обставлений камінням вів їх все далі під землю. Кут нахилу мощеної камінням підлоги був не надто великим та трішки завертав ліворуч. На стінах в достатній кількості висіли факели, так що навіть не доводилось напружувати очі. Досить швидко, й десяти хвилин не пройшло як коридор неочікувано вивів їх у круглу кімнату. Хоча чоловіки ще на підході почали чути поточну воду. Високо вгорі під самісінькою стелею, можна було розгледіти три круглих отвори закритих товстою решіткою. Саме із них тонкі потоки води спадали донизу мов з водопаду. Внизу вода потравляла до єдиного жолобу, котрий вів ще далі, униз. Поміж потоків води стояли аркові проходи на нижчі рівні катакомб.

— Куди далі? — запитав молодший із двійки чоловіків, Недан. — Нашу ціль то я бачу, але не точний шлях.

— В цих катакомбах легко можна загубитись, — кивнув старий. — Му, крихітко, ти ж допоможеш нам?

Чорна тінь що безтурботно бродила округлою кімнатою, жваво підбігла до сивого чоловіка, та потерлась об його ноги, наче справжня кішка. Чоловік нахилився та підхопивши її влаштував у себе на грудях. Одною рукою підтримував а іншою гладив темне хутро. Створіння навіть задоволено замуркотіло, дуже схоже на справжню кішку. На що Недан тільки невдоволено скривився. Переплутати оце і кішку міг тільки сліпий! Загальна схожість справді прослідковувалась, але у цього створіння просто непросто не було очей. Зовсім. Навіть місце на черепі, було пласким без ніякого натяку на очниці.

Створіння по імені Му, розімліло на руках у господаря, але про прохання сивого незабулось. Звідкись із низу, з попід полотняної роби старця вилетіло з десяток очних яблук. Вони преспокійно собі покружляли у повітрі, а потім розділившись, розлетілись по заплутаних коридорах підземелля.

Декілька хвилин чоловіки стояли на місці очікуючи поки чорнявий вихованець старця не знайде потрібного ходу. Одне із очей, дрібніше від людського, із вертикальною зіницею повернулось назад.

— Ходімо, — кивнув сивий чоловік.

В ніс бив запах плісняви та нечистот. Коридор котрим вони йшли звузився, кам'яна підлога змінилась звичайною земляною. По своїх щурячих справах, туди й сюди шастали гризуни. Вони зовсім не боялись людей, та нахабно попискували проводжаючи чужинців невдоволеними поглядами. Факели хоч і були розставлені в кріпленнях на стінах, але не горіли, не освітлювали дорогу. Та нічних гостей, темрява здавалось бентежить в останню чергу. Старший чоловік і взагалі йшов повністю прикривши очі. Коридор петляв, розділявся на двоє чи то навіть на троє, виводив їх до невеличких кімнат, та невпинно вів донизу.

На цей раз шлях зайняв майже півгодини. Та врешті решт вони вийшли до чергової кімнати. Обличчя старця різко змінило вираз, наче з під маски проглянула інша людина, кути губ опустились витягнувши рот у жорстоку тверду лінію, очі що були оточені смішливими зморшками хижо примружились. Його рука торкалася марива, яке покривало величезну ковану залізом браму, котра, власне і перегороджувала їхню дорогу.

— Арсен сучий ти син! Як вирок до недолюдків то завжди смерть, а як використати то й добре, — промовив старий, випустивши із рук чорну істоту, та погладивши бороду. — А я сам собі не повірив, коли відчув ту легковажну кицьку.

— Проблеми?

— Січ згодилась, на допомогу нявкової Ербі... Це було неочікувано...

— І що з того? — зневажливо фиркнув Недан.

— Просто спробуй та й сам усе побачиш.

Молодший з посмішкою на мить прикрив очі, та витріщився на мариво вже зовсім іншим поглядом. З кожною миттю впевненість зникала з його обличчя.

З люттю він обернувся до товариша.

— Мені обіцяли...

— Я пам'ятаю нашу угоду, — жорстко перебив подільника старий. І з вже знову усміхненим обличчям продовжив, — можливо нам доведетесь виконати деякі зобов'язання перед вами навіть завчасно. Ми знаємо як подвоїти ваші сили. Або перейдемо до наступного варіанту. Зараз час працює на нас.

Його поплічник хмуро кивнув, трохи різанувши по очам старого яскравим зеленим сяйвом власного зору. Посмішка старого не змінилась.

Отож не досягнувши своєї цілі, двійко поплічників були змушені повертатись ні з чим. Встигли обернутись навіть швидше аніж спускались. Поспішали. Хвилин двадцять і от вони знову стоять біля входу до катакомб. Чоловік прозваний Неданом, все ще ледве не палав зсередини. Недобре усміхнувшись він обернувся до застиглих козаків.

— А от цього нетреба. Це буде недоцільно. — знову зупинив його старий. — нам доведетесь розділитися. Му! — промовив він у сторону і з полу до нього піднялося око. Старий підхопив око та передав супутнику — з цим ми Вас знайдемо.

Молодший мовчки сховав око у кишеню та раптово зник з невідомо звідки повіявшим вітром.

— Трохи невічливо, не знаходиш красуню? — старий нахилився та погладив істоту, що була дуже схожа на безоку кішку.

— М-р-р? — промуркотіло йому у відповідь створіння навколо якого почали у повітрі почав плавати десяток різноманітних очей.

— Сподобалось його око? Потерпи трохи, він нам ще потрібен.

Далі не зволікаючи старий, спокійно пройшов варту і покрокував містом.

Глава 7

Орлицька Січ була одною із трьох нині діючих козацьких вольниць. Ще були знані Чортомлицька та Хортицька Січ, але потрапити до них було непросто. Ці острівні городища не приймали чужоземців. Майже без виключень.

Саме тому певно нявки рухались до Орлиці, а не куди-небудь іще. Вона завжди була відкрита для гостей незалежно від того ким ті були. Ця козацька громада старанно намагалась бути тим чим вона і задумувалась — притулком для всіх хто його потребував, мав сильний дух та був готовий працювати над зміцненням тіла.

Інші дві вольниці вважались більш закритими. В кожної на те були свої причини. Але якщо виділяти щось загальне то можна сказати що до такого становища призвела воєнна необхідність. Адже Січ поміж іншого тренувальний центр для навчання молодих козаків. Якщо на початку їх існування всі хто приходив на Січ, по мірі свого перебування там приймали не тільки знання яким ділились наставники, а й козацький світогляд, то з часом все трішки змінилось.

Коли держава зміцніла і стала набирати силу та авторитет, на її території почали з'являтись різного роду "заслані козачки". Ті хто хотів знань, але з самого початку не розділяв тутешнього світогляду. Вони заходили до храму і всередині нього клялись на вірність товариству, та тільки закінчивши навчання, часто просто покидали терени Гетьманщини. Це в найкращому випадку.

Саме тому Чортомлицька Січ закрила ворота свого захисного муру для чужинців. Хортицька ж і до того була вельми специфічною, і потрапити до неї могли не всі, а після декількох неприємних моментів до охочих стали висувати ще більш жорсткі вимоги.

Не всім це сподобалось. Сусідні країни делікатно обурювались і навіть всередині гетьманщини таке не всі змогли зрозуміти вірно. Адже Січ — то козацький осередок. А як відомо козаки це не тільки ті кого писар заніс до військового списку. Насамперед то вільна людина. Тому гетьман дав указ на те аби звести третю Січ. Орлицьку. Її ворота завжди були відкриті, але було добре відомо що навчають там далеко не всім хитрощам військової справи. Усі хто вирішив стати справжнім козаком починали своє навчання саме тут. Якщо ж учень проявляв гарні таланти в якійсь справі, та проходив перевірку на лояльність державі, його могли направити нижче за течією ревучого Дніпра. За пороги.

Острів Орлиця був досить великим. Хоча звісно не міг суперечити із Хортицею. Дістатись туди було непросто. Вірніше на конях не просто. Саме тому вони були вимушені залишити своїх вірних скакунів в невеличкому селі що розкинулось на підступах до острова. Кумедно та сільські жителі гордо називали себе Орликами.

Далі вони дійшли до берега Дніпра, та ступили на вузький дерев'яний місток. На ньому могло розминутись двійко чоловік тай годі. А сама будова його, навіть на погляд не розуміючого у цьому майже нічого хлопця, викликала деяке занепокоєння. Здавалось до такого важливого місця можна було побудувати більш надійний та широкий міст. Тільки потім Велет дізнається, чому козаки ніколи так не зроблять. Зараз же усю його увагу займав Дніпро.

Чесно кажучи він не мав слів аби навіть про себе описати те що бачив. Насамперед це була ціла безодня води. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного. Те нещасне озеро біля однойменного села, і його куций острівець на якому ледве одна людина встане, ніщо в порівнянні з тим що він мав змогу спостерігати зараз! Ще більше вражало те що Дніпро був живим. Його води вирували і пінились, хвилі повсякчас шуміли, а сонячне проміння відбиваючись від його поверхні було ладне осліпити кожного хто ризикне довго вдивлятись в потаємні глибини.

Аби дістатись до Орлицького острова їм довелось пройтись цілою низкою таких от ненадійних містків, котрі з'єднували між собою сусідні клаптики порослої очеретом суші. Більшість із них не відрізнялась розмірами, та особливо хлопцю запам'яталася "коса". Так обзивали вузесенький але довгий острівець, що мав вигляд схожий до леза коси. Здавалось то не природа його створила, а люди спеціально насипали його таким щоб мати змогу добратись до Орлиці майже напряму. Звісно це було не так.

Саме городище розташовувалось на північно-західному краю острова. Мало вигляд розтягнутого в боки кола, та було обнесене високим частоколом. Над ним височів шпиль розташованої у центрі церкви. Січ повністю омивалась водами могутнього Дніпра. Десь він набігав хвилями на крутий берег, а десь уже не так грізно розплескувався у штучному рові котрий викопали навколо стіни. Виходило так що Січ помістилась на окремому, штучному острові — малій Орлиці. Потрапити до неї можна було тільки через двійко дерев'яних містків. Один тягнувся від коси, а другий йшов від великої Орлиці.

Велет завзято крутив головою. Хоч це й не гарно, але нічого поробити із собою він не міг. Глянути хоча б на оці ворота! Вони відкривались такою цікавою системою важелів, що він просто не міг пропустити ні найменшої дрібниці у їхній роботі! Не те щоб він щось зрозумів, але це ж було так цікаво!

Отак задерши голову він і не помітив як наштовхнувся на якогось хлопака.

— Гей, дивись куди прешся телепню! — скрикнула жертва, і тільки цим, здавалось привернула нарешті увагу молодого чарівника.

Перед обуреним викриком парубком, стояв русявий зеленоокий юнак, худий як скелет та блідий як сама смерть. Не дивлячись на блідість та худобу хворою людиною він не здавався, навпаки, коли Велет дивися як той швидко та граційно рухався, здавалося що він навіть надто живий та жвавий.