Вій-ник

В інших аспектах саморозвитку його справи теж йшли не кращим чином.

За цей час Велет ще більше упевнився у тому, що шабля то не та зброя, котрою він хотів би володіти. Втім й потримати спеціального метального ножа в руках у нього також не виходило. Пан Андрій, як на зло, за цей час жодного разу не показався на майданчику. А до цього ж певно бував там ледь не через день. Отож Велет після сьогоднішніх занять у діда Судомира, вирішив напроситись в гості до Зоряна.

— Не думаю що це хороша ідея, — насупившись пробурмотів той.

— Та чого ти? Я лише хочу поговорити з твоїм батьком!

— Щодо цього. Не думаю що зараз слушний час. Він... трішки прихворів.

— Справді? — здивувався Велет. — То може йому показатись Вітові? Мій вчитель враз поставить його на ноги!

— Та не думаю що він зможе тут допомогти. Серйозно, Велет, це погана ідея. Давай якось іншим разом.

Хоч як Зорян не відмовляв друга, та той все ж таки наполіг на своєму. Так, за суперечками вони й дійшли до будинку родини Балів. Пані Марії певно, якраз не було дома. А от її чоловік знайшовся на кухні.

— Тату, я вдома! — вигукнув Зорян, переступаючи поріг будинку.

— А ще голосніше про це сказати не зміг?! — розсерджено прокричав той.

Велет розгубленно подивився на друга, проте той лиш відвів погляд. Молодий учень знахаря, скільки був знайомий з господарем оселі, ні разу не чув аби той підвищував на когось голос.

— Я не один, — промовив натомість Зорян. — Зі мною Велет прийшов.

— Якого біса?!

Хлопці пройшли на голос, і їхньому поглядові постала не сама приємна картина. Пан Андрій, втомлював голод. Із великої миски він жадібно хлебтав молоко, черпав пригорщею кашу і закидав її до рота, майже не жуючи ковтав, і знову хлебтав із миски. Це виглядало так, немов їла не людина, а який дикий звір. Закінчивши з кашею, він відкинув від себе миску, та проїхалась по столу, та впала з нього, розбившись об підлогу.

— Так якого біса ти сюди припхався?! — проревів він, повернувшись в сторону хлопця, — по його підборіддю стікало пролите молоко. — Я тебе не звав!

— Та я просто...

— Ти просто? Ти просто?! — прокричав він, підхоплюючись на ноги, та вдаряючи кулаками по столу. — Ти просто підеш в ту нору, з якої виліз, і більше не будеш тут показуватись! Ти зрозумів, виродок?! Забирайся звідси, а то зламаю шию, і викину у ліс на поталу вовкам! Навіть кісточки не залишиться!

Велет ошелешено застиг на місці. Такої реакції від завжди спокійного чоловіка він ніяк не очікував.

— Тобі краще піти, — втягнувши голову в плечі, тихо промовив Зорян. Проте хлопчик все ще стояв на місці, просто не в змозі повірити у те, що відбувається. Чим він заслужив таке відношення?

Врешті-решт чоловікові забракло терпіння, і він, ступивши крок, схопив Велета за комір сорочки, і, легко піднявши, поніс до порогу вхідних дверей. Один рух рукою — і хлопця просто викинули із будинку, як шкідливого кота. Боляче вдарившись боком об землю, він декілька разів перекрутився і нарешті зупинився.

Зорян було кинувся до друга, але батько перегородив йому шлях.

— А ну йди до своєї кімнати, сучий виродок, з тобою ми пізніше поговоримо!

Велет, трохи кривлячись, піднявся на ноги. Він не був боягузом. Навіть жахливе обличчя його учителя не дуже лякало хлопчика. Тому він дивився на чорного від гніву пана Андрія, зовсім без страху, в його карих очах плескалась розгубленість та крапелька гніву.

— Ти що глухий?! — викрикнув старший Баль. — Забирайся з мого подвір'я!

Хлопчик, ще декілька секунд посвердлив чоловіка поглядом, та зрештою, прийняв для себе рішення. Схоже сьогодні він не зможе зрозуміти що тут сталося, одначе завтра він поговорить із Зоряном. Обов'язково поговорить та з'ясує, що сталося з його батьком.

Зрозуміло що його похмуре лице, та подряпини на руках Оленка помітила одразу. Він довго відмовчувався та намагався змінити тему, але сестра цього разу вирішила йти до кінця. Їхня довга суперечка, навіть змогла привернути увагу одноокого. Врешті-решт, Велет був змушений здатися під напором дівчинки, та розповісти їй про те, що сталося в домівці родини Баль.

— Повтори ще раз, — наказним тоном промовив Віт, уважно роздивляючись обличчя молодшого учня.

Тому нічого не залишилось як повторити свою розповідь ще раз, хоча він так і не зрозумів що так зацікавило знахаря.

— Це не схоже на пана Андрія, — несміливо промовила Оленка. — Грубити, підіймати руки на чужих, та на власну дружину.

— Що? — здивувався Велет.

— А ти не звернув уваги? Пані Марія, останнім часом ходила із шарфом, закривала ним розбиту губу.

— От що, — нарешті промовив незвично хмурий Віт. — Приведи до мене завтра Зоряна, хочу поговорити з ним.

Решта дня нічим примітним не виділилася. Велет ходив похмурим, притримуючи забитий бік. Віт було хотів допомогти хлопчику, але той відмовився, так що одноокий не став наполягати. Він не був добрим самаритянином, і не допомагав тим, хто від цієї допомоги відмовлявся. Ну, в більшості випадків.

Наступного дня Зорян не прийшов на тренувальний майданчик. Більше того. Пані Марія також не прийшла до них в гості, хоча вчора і обіцяла що загляне.

Віт поставився до цього зі всією відповідальністю.

— Йдемо в гості, — повідомив він дітей. — Тримайтесь позаду мене, коли прийдемо залишитесь біля входу на подвір'я. Не попадіться під гарячу руку.

Заклавши руки за спину, старий ворожбит йшов вузькими сільськими вуличками та похмурими очима свердлив усіх зустрічних. Люди важкого погляду не витримували — звертали на іншу сторону дороги, або ховались біля тинів. Врешті-решт, знахар із учнями дісталися необхідного маєтку. Показавши дітям на місце біля хвіртки, він пройшов на подвір'я. Він не став підходити до дверей та стукати, та тим не менш через хвилинку із хати визирнула пані Марія. Виглядала вона не кращим чином. Червоні, заплакані очі, темні кола під ними ж, та червона щока. Усе це вказувало на те, що вона пережила не найкращу ніч у своєму житті.

— Будь ласка, — промовила вона, — не потрібно. Повертайтесь додому, пане Віт.

Одноокий зиркнув на неї з-під лоба і запитав:

— Де він?

— Маріє, — пролунало із дому. — Кого там знову чорти принесли? Це ті твої кляті покидьки-вихованці?

Із дому вибіг Зорян. В хлопчика теж були темні кола під очима, певно цієї ночі він теж не спав. Ліва рука хлопчика була притиснута до грудей, та підв'язана хустинкою за шию. Нижня губа в нього розпухла так, ніби в неї вжалила бджола, та Велет навіть із такої відстані міг розрізнити, що це очевидно наслідок удару. Розпачливим поглядом подивившись на гостей, його друг підбіг до матері, та сховався в її обіймах.

"Невже це все через мене?" — стиснувши зуби подумав Велет

Врешті на порозі з'явився Андрій, в правій руці він стискав шаблю. Віт подивився на нього, і раптом схопився за око, та, гойднувшись, ледве утримав рівновагу.

— А, одноокий виродок, — злегка втратив запал чоловік. — Чого припхався?! Вертайся в свою діру, і своїх байстрюків з собою забирай. А то не подивлюсь на твій вік! Нема чого без запрошення тинятися під моїми дверима!

— Де він? — повторив запитання Віт, забравши руку від ока, та вже трошки краще тримаючись на ногах.

— Про що ти говориш, старий бовдур?!

— Він ще має бути живим, вірно? Думаю ти не встиг всього на день чи два. Але де ти його тримаєш?

— Ну все, старий, ти добазікався! — проголосив Андрій і, замахнувшись шаблею, кинувся на Віта.

У Велета розширились від подиву очі. Нехай його вчитель і не був найприємнішою людиною у світі, проте хлопчик не вважав його і найгіршою особистістю. Звісно, він не бажав, аби одноокого відтак просто зарубали. Втім і якось завадити ситуації він не зміг. Банально не встиг.

Ось Андрій наближається до старця на відстань удару. Заносить загострену смужку сталі та різко її опускає. Із горла учнів знахаря вириваються крики жаху. Та Віт немовби перетікає на крок вперед, легко перехоплює лівою рукою праве зап'ястя Андрія, а іншою б'є йому по горлу. Удар вийшов таким сильним, що дужий тренований муж відлетів на пару кроків назад.

— Тату! — прокричав Зорян, та хотів було підбігли до лежачого на землі чоловіка, але пані Марія міцно тримала сина, вона почала розуміти, що коїлось насправді. — Не чіпайте тата!

— Не лізь малий, — грізно зиркнув на хлопця Віт. — Це не твій... , — почав було знахар, але саме цей момент вибрав Андрій для повторного нападу.

Одноокий зробив крок у бік і пропустив чоловіка, що летів на нього, повз себе, навіть не дивлячись на нього. Здавалось це було так просто, ніби вони репетирували цей трюк для якоїсь вистави добрих півроку.

— Якого біса? — прогарчав Андрій, вкотре підіймаючись із землі, його голос звучав зовсім несхоже на те, як звичайно говорив чоловік, зовсім інший тембр. — Ти ж звичайний старий, сільський знахар? Як ти це робиш?

— Хто тобі сказав таку маячню? — недбало запитав Віт.

А Велет недоречно згадав, що саме так його вчитель і любив себе називати, до того ж робив це постійно. Проте озвучувати свою думку не став. Навряд чи комусь із присутніх буде діло до його зауваження.

— Аргх, просто здохни!

На черговий випад Андрія, Віт зреагував з тією ж незворушністю, як і раніше — повторив самий перший свій прийом — втім цього разу довів його до кінця. Зробивши крок до супротивника, він перехопив руку зі зброєю, якось хитро її вивернув, і змусив випустити держак шаблі. Декілька швидких ударів, розмитий рух яких Велет просто не встиг розгледіти, і ось уже пан Андрій валяється на землі, а Віт притискає його зверху, і шепче собі щось під ніс. Через декілька секунд, знахар підвівся на ноги, а відставний козак так і залишився на землі. Він кричав щось незрозуміле, лаявся так, що аж вуха в'янули, плювався та дико вертів головою, в іншому його тіло не рухалось, немовби чоловік втратив над ним контроль.

— Зорян, — промовив Віт до хлопчика, — приведи сюди жерця. І скажи аби води свяченої приніс.

— А? — розпачливо вимовив той не зводячи погляду з батька.

— Священника, Зорян, і хутко!

Останнє слово одноокого віяло силою. Велет раптово зрозумів це для себе, як те що сонце встає зранку, а сідає ввечері. Певно подібне він відчував, коли Оленка змушувала свого хуха змінювати колір. Тільки якщо тоді це було схоже на легкий порив прохолодного осіннього вітерця, то це єдине слово віяло зимовою хурделицею.

Зоряна немовби водою змило.

Сільський священик був високим, та худим молодим чоловіком, із ріденькою русою борідкою. На невиразний лепет хлопчика він тим не менш відреагував оперативно. Певно причиною тому більш за все послугувала згадка про Віта. Так вже повелось, що відносини між священиками та ворожбитами завжди були непростими.

— Що тут сталося? — запихано запитав панотець Нестор, тільки показавшись на подвір'ї Балів, та побачивши лежачого чоловіка насторожено продовжив: — Що ти з ним зробив?

— Думаю це не правильне запитання, — глузливо посміхаючись промовив знахар. — Краще було запитати — з ким це ти зробив?

— Що ти хочеш...

— Ох, які ж ви всі дуболобі, — простогнав Віт.

Одноокий присів біля своєї жертви, взяв однією рукою за волосся та підняв його голову, лезом ножа, він акуратно розтиснув зуби чоловіка, та показав усім присутнім незвично довгі ікла.

— Упир! — ахнув Нестор та спішно перехрестився.

— Ти зовсім йолоп, чи прикидаєшся? — якось навіть задумливо запитав Віт. — Який в біса упир? Чого вас тільки в тих академіях навчають? Якщо вже упира від перелесника відрізнити не можете, то я навіть не знаю що і казати.

Знахар ввійшовши в смак, добряче пройшовся по кісточках священика. Той стояв, як рак червоний, проте ніякого спротиву не чинив. Його молодість поки що заважала чоловікові навчитися відсварюватись. В черговий раз перевівши подих, Віт вирішив що "досить уже з цього жерця, а то ще заплаче". Випустивши пар, він почав роз'яснювати усім присутнім хто такий перелесник, та чим він відрізняється від упира. Зрозуміло, що робив він це не заради просвіти Нестора. Швидше це був наочний урок для його молодих учнів. До того ж невеличка лекція допомогла трішки заспокоїти розгублених та переляканих Балів.

Отже перелесники.

В народних віруваннях це злі, темні духи. Деякі знайомі Вітові ворожбити справедливо зауважують, що вони занадто матеріальні, як для духів. Церква зазвичай називає перелесників не інакше як демонами. Самому знахареві було плювати на такі незначні нюанси, як вірна класифікація. Він ділив усіх зустрічних на тих, хто точно буде намагатись чинити йому лихо, і тих, хто перед цим подумає. Перелесників він відносив до першої категорії.

Із його особистих знань виходило, що монстри ці справді мали дещо спільне з упирями. І ті і інші пили людську кров. Проте упирі сприймали кров як харчі. Перелесники пили її для того, аби приймати вигляд конкретної людини. Так, вони були своєрідними перевертнями. В деяких переказах, що чув Віт, вони приймають вигляд померлої людини, та приходять до її близьких, саме тому не варто було занадто сумувати за загиблими, бо "прийде перелесник". На практиці подібне можливе, але в більшості випадків перелесник приймає образ тієї людини, крові якої напився. Може дістати із спогадів жертви лик близької і недавно померлої людини, та перетворитись на неї, але подібне відбувається рідко. Таку іпостась важче підтримувати.

Старі, досвідчені перелесники — то майстри маскування, вони копіюють не тільки зовнішність, але і звички, манери, і навіть переймають пам'ять жертви. Якимось чином вирахувати їх майже неможливо. Вони можуть виконувати роль практично ідеальних шпигунів, проте рідко хто із них може перебороти себе як монстра, і почати міркувати людськими стандартами.

Молоді особини, що ще не встигли набратись розуму, часто копіюють тільки зовнішність, не надто піклуючись про характер донора. Для них характерна надмірна агресивність, та любов до людської їжі. Очевидно, що перелесник що прийняв облік старшого Баля, був ще молодим та зеленим. Проживши деякий час в образі чоловіка, і не зустрівши ніякого супротиву, він зовсім осмілів, за що тут же і поплатився.

Наостанок Віт, наглядно пояснив навіщо посилав Зоряна за панотцем. Перелесники як і більшість подібних темних істот, як вогню боялись освяченої води. Бризкаючи на демона краплями води, старий знахар досить швидко з'ясував де той тримає справжнього пана Андрія. Проте картина того, як дуже натуральна копія чоловіка, батька і просто гарної людини корчиться та волає не своїм голосом від болю була занадто емоційною. Пані Марія не змогла довго на це дивитись, втекла з подвір'я сама, і прогнала дітей. Вона відвела їх до будинку Віта, трішки пошугала із одного кутка до іншого, та врешті-решт повернулась додому, наказавши дітям не йти за нею.

Оленка клопотала навколо Зоряна, годувала, та поїла його зміцнючим відваром. Велет же, в якийсь момент зрозумів що просто не може знаходитись в одному приміщенні із Зоряном. Не може просто так дивитись в очі своєму другові.