Вій-ник

В пам'ять про незнайомого полеглого колегу, Котик хотів як найдовше відкласти цей момент. Та Гордій виявився занадто імпульсивним. Зазвичай покійники куди як більш холодні, як у прямому сенсі так і в переносному. Вони майже нездатні показувати емоції. Проте темна сутність що всилилась у тіло парубка, вочевидь належала до якихось вогняних духів. Звідси і любов до рідної стихії, жага буди як найближче до полум'я.

Милован у останню мить встиг відхилити голову та пропустили ніж повз себе.

— Вперед! — викрикнув він вовкам.

Немовби тільки цього і очікуючи хижі істоти кинулись в атаку. Проте на їхньому шляху з'явилась Шумен. У її правій долоні блистів червоним короткий батіг. Ним вона і атакувала. Зброя із власнох крові дівчини хльоснула по найближчому сіромасі, і Велет одразу зрозумів що мала на увазі майя коли казала що їхні маги у бою стають тільки сильнішими. Вовки підконтрольні Гордію, на відміну від господаря не були нежиттю. У їхніх венах текла гаряча кров. І вона ж їх зрадила. Батіг Шумен легко розітнув першого вовка навпіл, та якби ж на тому він заспокоївся! Частина крові із тіла вовка ніби вбралась у батіг, роблячи його трішки довшим.

Коли за якусь мить на землю упав уже третій вовк, Велет збагнув що його напарниця справді може про себе подбати. Томі він зірвався з місця та оминувши залишки невеличкої зграї, кинувся до Гордія, на ходу кидаючи все нові ножі. Цього разу хлопець не грався. Вся снаряди знайшли свою ціль. Проте видимого результату вони не принесли. Тіло покійника не відчуває болю, і декілька зайвих дірок не можуть зупинити його працездатність.

Гордій зміг його здивувати. Коли до мертвого колеги залишилось всього декілька кроків, із під землі різко вибрався здоровенний ведмідь. Не очікуючи подібного Велет не встиг зреагувати, і лапа тварини навідмаш ударила по ньому. Перекрутившись у повітрі, Драк стукнувся спиною о дерево на іншому кінця поляни. Якби він наперед не встиг накопичити в тілі хару, то подібний удар міг би вартувати як мінімум зламаного ребра. Вскочивши на ноги, хлопець побачив що успіхи Шумен куди як кращі аніж в нього самого. Дівчина вправно орудуючи ставшим вдвічі довшим батогом, відправила на той світ усю вовчу зграю, а зараз наносила швидкі та точні удари по морді ведмедя.

Тварина прикривалась лапами, але трималась краще за вовків. Придивившись Драк побачив що із ран які залишає п собі батіг кров не тече. Невже це той самий ведмідь котрий убив Гордія? Певно Милован не зміг цього простити і поглумився над твариною, вбивши її та перетворивши на собі подібного живого мерця.

Велет знову зірвався у біг, і опинившись за спиною косолапого встромив тому між хребців свого кинджала. Лезо із домішками срібла, швидко обірвало ту пародію на життя що підтримувалась у тілі тварини.

Гордій залишився наодинці. Він дивився на своїх противників повними ненависті очима, але у бій не кидався. Сам по собі він і справді мало що вмів коли діло доходило до сутички. Звісно сутність що вселилась у нього, робила тіло мерця куди як сильнішим, і певно мала ще якісь фокуси у рукаві. Проте Велет не хотів перевіряти їх на собі. Досить було ситуації із ведмедем. Тому хлопець не наближаючись до Милована посмикав пальцями та повернув собі свої ножі.

— Обіцяй, — промовив Гордій, розуміючи що переможцем із цього бою йому не вийти. — Обіцяй що не зачепиш Катрю.

— Не я буду вирішувати її долю, — тихо промовив Драк. Хлопець на мить прикрив очі, а відкрив тільки праве. У ньому яскраво горіло зелене полум'я. Невидимий вогонь перекинувся на мертвого ворожбита, та зігрів його собою в останній раз. — От так потрібно ховати таких як ми...

Тіло Гордія розсипалось попілем, і навкруги стало значно холодніше.

Глава 10

Певно якби Шумен не виявилась такою мерзлячкою то вони б дістались до Хортиці набагато раніше. Велет навіть пообіцяв собі що обов'язково вивчить замовляння яке (це не числівник) б допомагало боротись із холодом, якщо таке існує, звісно. Не для себе. Він переносив сніг та мороз стійко.

Окрім того випадку із повставшим із мертвих ворожбитом, на їхньому шляху більше не траплялось ніяких серйозних перепон. Гордій виявився не надто сильним супротивником. Набагато важче було вирішити що робити із Катрею. Дівчина якщо подумати нічого страшного не скоїла, вірніше кажучи, моральні устої Гордія виявились досить міцними, і він не встиг узяти гріха на душу. Вогняна темна сутність у ньому, не встигла взяти верх над часточкою духу що залишилась у мертвому тілі. Значить і дівчина, яка покривала свого коханого, великого гріха не скоїла. Проте залишити усе просто так Велет не міг. Сьогодні вона прикривала темний ритуал, а завтра піде різати односельчан аби тільки ще раз побачитись із своїм Гордієм.

Ще більше питання у Велета викликала постать таємничого ксьондза, котрий за словами допитаної дівчини, був головним натхненником темного ритуалу що був проведений на місця поховання померлого ворожбита. Питання щодо його особистості мало вкрай важливий характер. Хтозна де ще він устиг побувати та якого лиха наробити!

Отож Драк був змушений написати детального листа про усе що сталось у селі, та відправити його до найближчого міста. По хорошому варто було залишитись та дочекатись вповноважених для слідства людей. Та вони з Шумен поспішали. У будь якому випадку він усе детально розписав, та якщо Катря раптом втече до того як прибудуть слідчі, то ті будуть знати кому задавати свої питання. Та й сільського голову він попередив, що дівчина скоїла діяння яке підпадає під розгляд ворожбитів січі.

Тому залишивши дівчину на домашньому арешті вони відправились у дорогу.

Вони зупинились на постій у найближчому до остова поселенні. І там прожили трохи більше місяця. Як і попереджував Кореля, місцевій отаман не пустив Шумен до своєї вольниці. Навіть ті папери що Драк передав йому через посильних, не змінили його рішення. Сам хлопець міг поселитись на острові без будь яких проблем, зі своїми рекомендувальними паперами тут він був бажаним гостем. Та хлопець вважав що не може просто так залишити свою уже тепер точно подругу. Одного разу він був змушений так зробити, і заприсягся собі що подібного більш не станеться. Ну принаймні до того часу поки майя освоється.

Весь цей час до них із острова припливали ворожбити, інколи навіть галдовники. Одного разу прибув цілий характерник. В більшості випадків вони просто розмовляли із гостею Гетьманщини. Часом Велета використовували як перекладача, та частіше при них перебував власний драгоман. В таких випадках хлопця часто просили залишити їх самих.

Час цей пройшов майже блискавично. Адже окрім таких от перевірок, вони удвох мали цілу купу справ. Насамперед багато розмовляли, вдосконалювали свої навички володіння іспанською. Велет в свою чергу намагався вчити Шумен української, що їх як переселенцю було вкрай потрібно .

Окрім вивчення мов, вони намагались навчити одне одного своєї магії. Виходило кепсько що в того що в іншої. Доводилось ледь не основи розповідати, та починати все спочатку. Занадто сильно різнились підходи у володінні харою.

Та врешті решт перевірки закінчились. Відповідальні люди вирішили що Шумен правдива у своїй історії та не має якихось потаємних планів на Хортицю чи ті знання котрі вона зможе там отримати. Отож їй відкрили доступ до поселення.

Весь цей час Велет вважав що потрібний острів знаходиться трошки нижче за течією. Та хлопчина-провідник повів їх у протилежному напрямку. Йшли довго. Години зо три. Добре що сніг уже майже розтанув. Та коли зникла одна напасть на її місце одразу прийшла інша. Снігу не стало, проте на дорогах у всій красі постало болото. Хлопчина — їх однолітка, намагався вести їх нечасто ходженими стежками.

Нарешті вони дістались до необхідного місця. Невеличкий човен ховався у пожовклих заростях очерету.

— А весла? — українською, з дуже помітним акцентом запитала Шумен у їхнього супровідника, коли всі забрались всередину.

— Вони мені не потрібні, — знизав плечима той, і човен раптом самостійно рушив з місця.

Отож хлопчина цей теж виявився ворожбитом. Безсумнівно його основним талантом була влада над водою. Мало того що він спокійно правив човна проти досить стрімкої течії повноводного Дніпра, так ще й розважав своїх супутників тим що прямо на їх очах бавився виліплюючи із води фігурки людей та тварин. Ті ковзали по поверхні річки, але довго купи не тримались. Або самі розплескувались, або ж гинули від набігаючих хвильок.

Шумен дивилась на дивовижу з широко відкритим ротом. Велет також залишився враженим чужою майстерністю.

Ще через півгодини, коли Микола, а саме так звали ворожбита, втомився бавитись, і просто вів човна все вище та вище, вони врешті дістались острова. Перше що кинулось їм на очі так це широкі плавні на крайньому півдні острова.

Миколка обігнув плавні, та повів човна ще дали. Велет про себе намагався підрахувати на скільки верст тягнеться острів. На око Хортиця мала довжину як найменш в десяток верст, а то і більше! Справді великий острів! В жодне порівняння із Орлицею не стає!

Сама Січ розташовувалась на північному кінці острову. І являла собою справжню фортецю. Найбільшу фортецю котру доводилось тільки бачити Драку. Просто височенні кам'яні стіни вселяли повагу та навіть трепіт! Та що там мур?! Ти спочатку спробуй заберись на крутий та високий, скелястий берег!

Ох, якщо вже про це мова, то як вони самі туди підіймуться?

Провідник підвів човна трішки не доходячи до високого муру, із підліску на голий берег вийшло двійко козаків. Привітавшись із Миколою вони запитали хто це з ним, та тільки після того запевнили:

— Не бійсь, зараз витягнемо.

Велет думав що ті кинуть їм хоча б мотузки котрої, але смугляві чоловіки перевершили всі його сподівання. Рухаючись синхронно, вони ніби вхопили важкий невидимий канат та почали тягнути того на себе. Велет кліпнув очима. Здається відстань між човном та чоловіками на горі зменшилась. Та як це можливо? Вони абсолютно точно все ще знаходяться в воді!

Хлопець озирнувся довкола та зрозумів що подібно Шумен ненавмисне відкрив рота від подиву. Вода навколо них трішки схлинула та стало зрозуміло що човен їхній знаходиться в кам'яному коші, котрій знизу догори підіймала та двійка ворожбитів. Подібного прояву чарівництва він і уявити собі не міг!

Нагорі у них перевірили документи та тільки потім пропустили до велетенських воріт.

Хортицька Січ у декілька разів перевищувала Орлицьку по займаній території. По правді, то вже був не просто військовий табір а ціле містечко, приховане за високою стіною. Двома стінами, якщо бути точним. Багато із ворожбитів, відьом, магів та інших чарівників зрештою вважали за краще селитись серед собі подібних. Тому постійне населення невпинно зростало. З часом отаман вирішив що безліч домівок за самісінькими стінами його володінь то повне неподобство. Але й вигнати тих хто збудував собі тут житло він не міг. Довелось мурувати ще одну стіну. Знадобилась ціла прірва каміння, і якби не магія то знадобилося б безліч часу.

"Січ у січі" — так прозивали це поселення.

Велет закохався у нього з першого погляду. Хортиця здавалась монументальною, та збудованою на віки. Не раз і не два у минулому ту чи іншу січ знищували до тла. І по Орлиці це було добре видно. Там все так влаштовано, що хоч завтра знімайся та переходь на інше місце. Тільки смолоскипа кинь, і все згорить до тла. Не біда. Бо ж завжди можна відбудувати заново. Багато козаки взяли від кочових народів.

Хортиця влаштована по іншому. Не тимчасовий військовий табір. Ні. В першу чергу це неприступна фортеця, битись за котру в разі потреби будуть усі місцеві жителі. І вже варто повірити, що кожний із них не тільки вміє тримати в руках шаблю, пістоля чи іншу зброю, але може до того ж ще й так проклясти що внукам ворожим буде гикатись!

Тут хотілось жити. Збудувати невеличкий будиночок, та мешкати серед тих хто вже точно не стане коситись на тебе невдоволеним поглядом! Велет заприсягнув собі, що обов'язково покаже це місце Олені. Воно просто мусить сподобатись і його сестрі!

Вони поселились в межах внутрішнього муру. У різних куренях. Незаміжні жінки мешкали окремо від самотніх чоловіків, і це було правильно. Неписаний статут війська козацького, себто регула, наполягав саме на такому становищі.

Самі курені тут відрізнялись дещо меншими розмірами, і більше восьми десятків чоловік в одному домі не селилось. Ті будиночки що будувались за межами першого кола, за своїм устроєм теж нагадували саме курені, але зовсім вже малесенькі. Часто їх поділяли по середині перегородкою, та в одному такому будинку селились двома сім'ями.

У всьому іншому Хортицька січ мало відрізнялась від Орлиці. Ті ж скупі військові порядки, та простенька архітектура, як то кажуть без витребеньок.

Велет легко влився у місцеве товариство. Записався у писаря, допомагав у роботі іншим. Багато часу проводив на будівництві. Показував новим учителям свої навички та чарівні уміння.

Шумен було важче, та вона трималась. Поступово вчилась жити в одному будинку з цілою купою незнайомих дівчат, яких до того ж майже не розуміла. Велет намагався підтримувати свою подругу, та бачився із нею кожного дня. Все ж зовсім нові та незвичні правила на новому місці потребували деякого часу на звикання.

Окрім того хлопець став частим гостем місцевої бібліотеки. Про неї йому багато розповідав ще орлицький писар, пан Микита. Він часто листувався із тутешніми бібліотекарами та просив тих переслати йому ту чи іншу книжку. Не можна сказати що бібліотека на Хортиці могла вважатись найбільшою В Гетьманщині. Навіть у десятку вона б не увійшла. Проте її унікальність пояснювалась досить просто. Тут мешкали ворожбити і зрозуміло які саме книги вони бажали читати. Слід зазначити, що спеціалізованих книжок де б описувались котрісь справді корисні чарівницькі секрети існувало на світі не так вже й багато. Звісно серед простого люду ходило багато чуток про всякі там потворні рукописи на шкірі людей, або ще про яку бридоту, але в більшості то були лишень балачки.

Отож жменька небайдужих ворожбитів що осіла на Хортиці вирішила що просто зобов'язана створити власну бібліотеку. В ній осідали та ставали доступні до перегляду товариства, книги та сувої усіх хто мав такий скарб та зголосився стати ворожбитом війська Гетьманського. Ніхто нікого не силував, та подібне досить швидко стало традицією, частиною регули. Цінні краплинки інформації про дивовижне мистецтво чарівництва, намагались не приховувати у власних домівках а ділитись із своїми товаришами.

Хортицька спеціалізована бібліотека по праву могла вважатись одною із кращих у цьому куточку світу.

Ніякої старовинної книги сповненої забутих секретів у Велета не було. Проте він мав дещо написане власною рукою. Цінні знання якми із ним поділився його вчитель. Сам хлопець не вважав свої нотатки чимось унікальним, втім бібліотекар прийняв їх як цінний скарб. Чоловік той, здавалось до всього що написане на папері ставився із великою повагою. Він пообіцяв що обов'язково перечитає ті записи, зробить їхню копію для бібліотеки. Оригінал як і заведено він мав з часом повернути власнику.