Вій-ник

Чим більше часу проходило, тим більш нікчемно він почував себе в компанії товариша. Нарешті, коли вже почало темніти він просто висковзнув із дому, та сховався в сараї. Присівши на стільця, Велет бездумно втупився поглядом в клітку із своїм хухом.

Хлопчик почував себе винним. Йому здавалось, що все це справді відбулось через нього, через його неуважність! Нехай він раніше нічого не знав саме про перелесників, окрім того, що говорять в страшилках. Та Віт раніше розповідав йому й Олені про деяких монстрів. Нехай ті демони чимось і відрізнялись, та більшість із них мала між собою щось схоже. І тут виявилось, що він пропустив монстра прямо у себе під носом. Віт от усе зрозумів буквально з другого натяку! Певно, якби він трішки слідкував за слухами що розповзаються по селі, то розкусив би перелесника ще раніше!

А він? Чи звернув він увагу на те, що із сім'єю його кращого друга коїться щось лихе? Ні! Він навіть цього не здатний був побачити! Банально не звернув уваги на драму, що розгорнулася у нього під боком! Що ж там говорити про демона?!

І до чого це привело?

Пан Андрій невідомо де, певно на межі життя і смерті. Його жінка та єдиний син змучені, змарнілі та побиті. Чорт! Цей гад зламав Зоряну руку! Якби не випадковість та цікавість старого знахаря, то все могло закінчитись ще гірше!

А що робив весь цей час його безталанний учень? Грався в баньки з хухом?

Велет міцно стиснув зуби, що аж щось стрельнуло в щелепі. Його рука піднялась в напрямку триклятої клітки, та невидимого звіра.

— Нуж-бо! Покажись! — прокричав він у приступі сліпого гніву, та розставив пальці в сторони.

В клітці щось злякано запищало, кулька сіна в центрі неочіковано піднялась догори та зависла у повітрі. Звір пищав та стрімко змінював колір свого хутра, намагаючись таким чином відігнати ворога. В цю саму мить Велет слабо усвідомлював що робить. Перед ним в клітці висів не хух, а скоріше той триклятий перелесник! І все що хотів хлопчик так це роздавити його, знищити, та помститися за свій особистий гріх неуважності.

— Р-рах! — прокричав він, і стиснув пальці в кулак.

Хух запищав ще дужче, його наче вхопила невидима рука, та неупинно почала чавити. Не було ніякої можливості втекти, проскочити через пальці та врятуватись. Повітря в легенях маленького створіння закінчилось, зробити новий подих не давала все та ж невідома сила. Почавши задихатись, хух перестав перебирати кольорами, його хутро почало стрімко сіріти та чорніти.

— Досить, — промовив знайомий голос, і міцна рука опустилась на плече Велета.

Хлопчик моргнув. Побачив нарешті висячого в повітрі хуха, та свою руку простягнуту до нього. Усвідомлення того, що він ледь не зробив, тихо підкралось до його серця та розуму. І це було останнє, про що він подумав перед тим, як втратити свідомість:

"Здається я міг стати монстром. Чи... може... уже став?"

Глава 3

Велет, влетів до будинку, пробіг на кухню, знайшов кружку і напився води. Хоча і тепла, але трішки допомогла втамувати спрагу. Заглянувши до кімнати сестри, він знайшов ту біля дзеркала. Дівчина старанно розчісувала своє довге русе волосся.

— О, Єлена Прекрасна! — посміхаючись сплеснув руками він. — Ви вже записали інформацію про відмінків?

— Звісно, — кивнула вона, не відриваючись від дзеркала.

Велет тільки тяжко зітхнув. Що не кажи, але останнім часом його сестра зовсім перестає бути схожою сама себе. Певно, якби вона не перебувала під майже цілодобовим наглядом хоч і одноокого, але надзвичайно прозорливого знахаря, він би запідозрив що то не його сестра, а якийсь перелесник в її образі. Зорян якось на днях намагався пояснити зміни, що відбуваються із старшою сестрою його друга словосполученням "перехідний вік". Проблема була в тому, що він сам не зовсім розумів, що значать ці слова, просто чув уривок бесіди між своїми батьками.

Велет тільки потиснув на це плечима. Все що він знав — так це те, що останні півроку, а надто після того, як Олені виповнилось шістнадцять — вона сильно змінилась. Її почала надто цікавити своя зовнішність. Тепер вона могла годинами просиджувати перед дзеркалом, подовгу розчісувала волосся, малювалася різними рум'янами, та просто милувалась своїм обличчям. Найстрашнішою подією в її житті тепер був прищик, що раптово вискочив на обличчі. Вона в буквальному сенсі доводила Віта до сказу, запитаннями про те, чи той точно не знає замовлянь від цієї болячки.

Тепер вона більше звертала увагу на те у що одягатися, та які прикраси на себе навішувати. Якщо раніше вона могла бігати в компанії брата та його товаришів, то тепер в неї з'явились нові друзі. Вірніше подруги, з якими вона часто ходила на вечорниці.

Велет і забув, коли вони в останній раз гралися в одній компанії. Більш того, вони віддалилися один від одного настільки, що тепер майже не мали спільних тем для банальної розмови. Ну, окрім навчання у старого Віта.

— Ох, — зітхнула вона, — ну чого дивишся? Он листи, на столі, бери та переписуй. Тільки не слово в слово, а то знову отримаємо на горіхи.

— Так-так, без тебе знаю, — фиркнув хлопчик та схопивши паперові листочки вискочив із кімнати сестри.

Влаштувавшись у себе за столом, він дістав гусяче перо, чорнильницю та акуратно почав переписувати на чисті листи. Справа нудна і неймовірно кропітка. Десь на секунду відволікся — і капля чорнила розтікається по всьому листу. Велет з ностальгією згадував ті часи коли їм не потрібно було витрачати купу часу на ці записи. Все змінилось, коли Віт надумав було перевірити, як вони пам'ятають його уроки. Старець почав запитувати у них те, що розповідав на самому початку їхнього навчання. Залишившись не надто задоволеним їхньою дірявою пам'яттю, одноокий довго думав як вирішити цю проблему. Всі його знання базувались на особистому досвіді. Він мусив це пам'ятати, тому що від цього часто залежало його життя. З дітьми було важче, для них вся нова інформація була дещо абстрактною. Чи варто дивуватись, що з плином часу, деякі важливі деталі стираються з їхньої пам'яті?

Рішення прийшло після того, як Віт побачив, з яким задоволенням Велет в п'ятий певно раз перечитує їхню невеличку домашню бібліотеку. Якось раніше він не думав про те, щоб перевести свій життєвий досвід в книжковий формат. Коли ж він вирішив взяти учнів, то думав, що ті будуть нести його знання у світ разом із собою, що все це не пропаде безслідно. Мабуть він помилявся. Поміркувавши він придбав цілу купу листів паперу, та змусив учнів записувати все про що він їм розповідає. Коли набиралась солідна стопка листків — він зшивав їх до купи— і виходила така собі мініатюрна книжечка. Спочатку в нього була ідея купити готові прошиті книжки з пустими сторінками для різноманітних записів, але він швидко від неї відмовився. Його учні окрім поганої пам'яті мали погану звичку розляпувати чорнила по всім поверхням. Особливо на цих теренах відзначився Велет — Оленка була більш акуратною, але спочатку і вона часто псувала листи.

Хоч це і стало додатковим клопотом як для учнів, так і для їх вчителя, що був змушений перевіряти кожен листок, на тему того чи не нагородили вони там якоїсь маячні, проте тепер Віт був упевнений що навіть, коли пам'ять підведе, то Велет з Олею завжди зможуть оновити свої знання. Та, як показала практика, після того, як учні записували уроки Віта на папір, вся ця інформація краще ними засвоювалась.

Велет досить швидко справився із переписуванням інформації. Деякі речення він просто поміняв місцями, а деякі, навіть власноруч перефразував. Він уже закривав чорнильницю, коли почув як відкрились вхідні двері.

— Гей, розбишаки, ви вдома? — пролунав слідом голос старця.

Хлопчик тільки розчаровано видихнув, він уже збирався бігти у пошуках Зоряна, а тут вчитель. Певно знов придумав для них якесь каверзне завдання.

— Так, — промовила Оленка, виходячи на зустріч.

— Це добре. Наберіть мені води, а то спека просто неймовірна, на вулицю вийти неможливо, — Віт пройшов на кухню, та напився із протягнутої Оленою кружки. — Я от що хотів спитати. Ви ж чули, що завтра ярмарок в Озерному починається?

Діти переглянулись, та несміливо кивнули. Ярмарок то велика подія, на всю округу, і вони звісно не могли про нього не чути.

— Ви що їдете туди, а нас на господарстві залишаєте? — припустив Велет.

— Знову? — додала Олена.

— Та ні, — раптово відповів знахар. — Старий я уже для таких поїздок. Хочу вас от відправити.

— Це якийсь жарт? — нахмурившись запитала дівчинка.

— Гей! Ви за кого мене сприймаєте? — на показ обурився Віт. — Я ж не вмію жартувати.

— Це якось не схоже на вас, вчителю, — обережно почав Велет. — Зазвичай, коли ви кудись збираєтесь, то ми залишаємось вдома.

— Усе змінюється. Так я не зрозумів, ви що, не хочете їхати?

— Хочемо! — на пару прокричали діти.

— Я так і думав, — хмикнув старець. — Я чув, що Балі також збираються туди, думаю непогано було б вам з ними поїхати. Проте, домовляйтесь самі.

— Візьму це на себе! — вскочивши запропонував Велет.

— Біжи вже, але не затримуйся. Все ж, виїжджати з самого ранку будете, вночі практично, так що потрібно підготуватись.

Узгодити поїздку з родиною Балів вдалося вельми просто. Вони і раніше добре ставились до Велета з Оленкою, а після того, як Віт розкрив того перелесника та врятував справжнього голову сімейства, то і зовсім стали для них як рідні. Так вже сталося, що коли старець дізнався де перелесник тримає пана Андрія, а трійка мисливців оперативно його знайшла і доставила в село, то він був ледве живий. Віт, недовго думаючи, вирішив поселити відставного козака у себе вдома. Таке вже траплялось раніше. Для важко хворих пацієнтів в будинку знахаря завжди була вільна кімната. Тому Велет прекрасно бачив, в якому змарнілому стані, тоді знаходився старший Баль, бо ж хлопчик брав безпосередню участь у догляді за чоловіком.

Саме ті непрості часи, змогли притупити провину, яку на себе покладав Велет. Хоча Віт і намагався донести до хлопця, що його провини в тому що сталося немає, але. відверто кажучи, знахар був таким собі психологом. Так чи інакше, а постійний контакт із пані Марією та Зоряном, які на той час також майже цілодобово перебували у них вдома, допоміг хлопчику трішки відійти. Тепер він міг дивитись в очі своєму другові, але навіть так постійно відчував провину. На перший погляд незначну душевну травму також посилили обставини, при яких хлопчик зміг відкрити для себе свої магічні здібності. Те що він зробив із нещасним хухом, також сильно вплинуло на нього. Важко було зізнатися, але його налякала власна сила. В подальшому Віту було досить нелегко розвивати потенціал молодшого учня. Прогрес його навчання йшов повільніше, аніж у сестри, хоча безсумнівно, додатковою причиною того був майже повністю відсутній у нього саме знахарський талант.

Так чи інакше, але Велет все ж зміг частково перебороти себе. Він не зрікся дружби із Зоряном, та незважаючи на деякі труднощі, успішно йшов дорогою ворожбита.

— Домовився? — збуджено запитала Олена, як тільки хлопчик повернувся додому.

— Ха! А ти в мені сумнівалась?

— Не те щоб, але це вперше коли ми їдемо на ярмарок, і я чомусь нервую! Ну, знаєш, боюсь, що все це може виявитись сновидінням.

— Та не хвилюйся ти так, — буркнув Віт, не відриваючись від написання якогось листа. — Гарантую, що ти зараз не спиш. Хоча... якби це був сон, я би певно казав би так само.

— І він ще каже, що не вміє жартувати, — тихо промовив Велет.

— Не думаю, що він зараз це робить, — фиркнула дівчина.

Решта дня, вечора і навіть частка ночі пішла на квапливі збори, та детальні настанови від старця. Якщо спочатку діти, під враженням від неочікуваної новини, вважали, що їх відправляють ледь не на відпочинок, то Віт швидко спустив їх із неба на грішну землю. Він мав великі плани на цей ярмарок, і той фак,т що сам вирішив не їхати, на них аж ніяк не вплинув.

Вони так і не змогли заснути. В очікуванні поїздки зімкнути повіки не вдалось ні Оленці, ні її братові. Тому коли до двору під'їхав віз родини Баль, вони вже були готові. Пан Андрій допоміг закинути до возу їхні сумки, а на поріг вийшов Віт. Старий виглядав напрочуд бадьорим — от у кого були сталеві нерви — він певно міг непогано виспатись і посеред поля бою.

— Запам'ятали усе що я вам наказував? — запитав він. — Усе взяли? Нічого не забули?

— Та наче все взяли, — потискував плечима Велет.

— Так ви справді нас відпускаєте? — підозріло запитала Оленка.

— А що, схоже що ні? — криво посміхнувся Віт.

— Хм, для жарту це справді занадто далеко зайшло, — погодилась дівчина.

— А може ви все таки з нами? — не надто сподіваючись на успіх спробував Велет. Все ж вчитель надавав їм стільки настанов та завдань, що поїздка вже не обіцяла бути такою захоплюючою. — Пані Марія залишається вдома, вона певно могла б приглянути і за нашим незначним господарством.

— Я вже застарий для дальніх поїздок, — похитав головою знахар, і повернувся до Андрія. — Давайте, їдьте уже, а то дорога не близька.

Козак кивнув, та наказав рудій конячці рушати. Перші півгодини діти ще намагались триматися, Велет ледаче переговорювався з Зоряном, Олена в піввуха слухала. Та згодом втома взяла своє, розмова стихла, навколишні пейзажі в ранішніх сутінках роздивитись було майже неможливо, і вони не помітили як поснули.

Андрій розворушив їх на під'їзді до Озерного. Судячи із положення сонця, на дворі було десь годин одинадцять, ще трішки і полудень.

— Дивіться, — кивнув він у бік.

Діти повернулися до правої сторони возу, та так і позастигали. Вони їхали по маленькому пагорбі, по самому краю невеличкого, але мальовничого урвища. Внизу хлюпалася та бризкала в усі сторони сонячними зайчиками вода. Велике озеро, овальної форми, наразі було найбільшим вмістилищем води, яке бачили діти за своє життя. Зараз здавалося, що воно більше в розмірах за всеньке їхнє село разів у два, а то й три! Посеред озера навіть виростав крихітний острів, усенький зарослий високим очеретом, та із розкидистою вербою на ньому. На протилежному боці озера, в низинці, до якої вела їхня дорога, розкинулось село Озерне. Звичайнісіньке собі село, що повністю губилось на фоні цього величного озера.

Старший Баль тим часом правив конячку не в саме село, а в поле, обабіч. Воно вже було підготовлене до значущої та урочистої для Озерного події. Місцевий ярмарок мав вигляд захованих одне в одне кіл. В центрі всього була досить велика вільна ділянка. Площа, котру оточували збиті із дерев'яних дошок та брусів криті прилавки. Між прилавками ховалась вільна поки що сцена. То було перше коло. За ним, на невеликій відстані, було розташоване ще одне подібне коло із прилавків. Наскільки бачив Велет, половина із них уже була зайнята продавцями, та їхнім товаром. Третє коло формувалось прямо на очах. Деякі вози, що заїжджали на поле, спрямовувались організаторами на просту стоянку збоку від основної ярмарки, інші ж пускали ближче, і саме із цих возів і формувалось третє коло.