Вій-ник

Вій відчув щось на зразок поваги до юнака що стояв навпроти нього. Сам він уже давно забув що таке родина. Давно не підпускав до себе людей на таку відстань, де б вони могли стати для нього друзями, де б могла з'явитись хоч одна ниточка прив'язаності. А Велет прийшов на допомогу людині в венах якої навіть не текло його крові. І стоїть тут зовсім один, без друзів чи старших колег. Дивовижно. Недан не вірив що хлопець послухає Далемира та справді прийде один.

Так, на його шиї висить якийсь незрозумілий артефакт, у вигляді жіночої люльки, але для вія то вже точно не проблема.

— Частинка тебе, я б сказав, — криво посміхнувшись промовив Недан. — Знаєш, це не входило в мої плани, але ти мене здивував. Прийшов сам, без підтримки друзів. Стоїш навпроти своїх недругів, і не показуєш жодної тіні невпевненості. Так я відчуваю себе справжнім негідником. Певно я роблю дурницю, але хай буде так.

Смарагдовий кивнув Рафалу, і ксьондз по доброму посміхнувшись загнувся біля зв'язаної Оленки. Велет напружено спостерігав, як той розрізає мотузки на її руках та ногах. Ворожбит був готовий діяти за першої ж нагоди. Знахарка чула їх розмову, тому коли з її очей зняли пов'язку, вона повільно піднялась на занімілих ногах, та пошкутильгала до брата. Її губи прямо на ходу шептали якесь замовляння, а рука осяяна світлом притискалась до грудей. Під кінець короткої дистанції вона йшла вже цілком твердою ходою.

— Оленко...

— Я не залишу тебе, — вкладаючи у кожне слово краплинку хари, чітко промовила дівчина.

Навіть так цього було замало для того аби подіяти на нього. Але так вона просто вказала свою позицію. Дала зрозуміти що будь які його переконання зараз не подіють. Він прийшов по неї ні миті не сумніваючись, як вона могла залишити його зараз?

Велет видихнув, долаючи роздратування та нестримне бажання потерти перенісся. Нехай. Такого варто було очікувати, і з рішенням дівчини він просто має змиритись. У будь якому разі, з сестрою що стояла за його спиною, він відчував себе куди як впевненіше.

— Думаю не варто питати чи не віддаси ти мені моє око добровільно? — запитав Недан.

Котик таки не витримав і обережно піднявши руку потер перенісся.

— Скажи мені, ти ж знаєш що буде після того як ви зламаєте остатню печать? До чого приведе ваша ініціатива?

— Я поняття не мою що буде далі, — криво посміхнувся Смарагдовий. — І, попереджуючи твоє подальше питання, мені все одно. Особисто мене ніяк не хвилює те що станеться далі. Єдина причина по якій я приймаю участь у всьому цьому так це повернення отої штуковини що зиркає на мене із твоєї правої очниці.

— Жаль, Мені дійсно жаль, — понуро вимовив молодший Драк, та різко викинув вперед праву руку.

Метальний ніж, замовлений спеціальним чином, подолав розділяючі їх десять метрів за якусь секунду. Та цього виявилось недостатньо. Занадто повільно. Крилата жінка опинилась перед вієм та ксьондзом так швидко наче не зістрибнула із даху каплички, а перемістилась у просторі! Ніж встряв десь між темними пір'їнками, в крилі жінки.

Слідом за ножом у ворогів полетіло ніщо інше як стара гранітна плита із надгробку. Велет негативно ставився до вандалізму, але якщо життя кидає вас у такі важкі обставини, не можна гребувати ні найменшим шансом долі. Анастасія відступила на крок назад та приготувалась прийняти важкий снаряд на себе. Вона не могла дозволити аби постраждав її коханий. Грішного янгола врятував Недан. Його ліве око блиснуло зеленим сяйвом і в темне крило жінки врізався тільки холодний, пухкий попіл.

Подібне далося вію нелегко, і він на декілька митей вийшов із бійки. Він не знав як воно у інших його одноплемінників, але його очі мали різні здібності. До якоїсь степені вони могли робити однакові речі, але для одного певна дія давалась легше, а для іншого важче. Краще за все спопеляти речі реальні могло праве око, а от лівому більше давалось знищення речей не матеріальних, себто магії.

Велет не збирався давати супротивникам часу на відпочинок. Хлопець знав що б'ється не з самими простими істотами, а отже просто мусив викладатись на повну. Він витягнув із кобури револьвера, та не роздумуючи вистріляв увесь барабан у сторону крилатої жінки. Деякі кулі знову ж застрягли у незвично щільних крилах, але декілька потрапили у тіло, а одна навіть у голову крилатої.

Вона упала, та Драк не звернув на це уваги, він знову смикнув пальцем та вирвав зі свого місця ще одну надгробну плиту. Рафал підняв свою книжку над головою, книжка мовби сочилась темрява. Гранітний кусок безпомічно врізався темний димчатий купол що накрив чоловіків під собою. Вочевидь, підтримувати подібний захист довго, чоловік одягнений як ксьондз не міг. Купол зник, через декілька секунд. Але цього часу вистачило аби в бійку вступили заздалегідь підготовлені сили. Білі скелети виринали із своїм могил так ніби дельфіни виплигували із води. В одну мить нічне, майже безлюдне кладовище наповнилось сотнями, як не тисячами скелетів різного ступеню свіжості.

— Вибач хлопче, — нарешті перевівши подих, промовив Недан. — Я справді не думав що тобі вистачить духу прийти сюди одному, тому підготувався про всяк випадок.

— Тепер мені доводиться відчувати себе, дещо не в своїй тарілці, — слабо посміхнувшись промовив Велет обводячи поглядом оточивших його супротивників. — Наче полюси помінялись і тепер я став негідником. Я б скоріше і справді прийшов сам, але мене вчасно зупинили.

Промовивши це, юнак дістав з поясу декілька паперових кульок зі стиснувши їх у руці кинув на землю. Алхімічний порошок спрацював так як і мав. Драків прикрила завіса із густого фіолетового диму, через яку не продереться навіть дивовижний погляд зелених вієвих очей.

Зірвавши з шиї Стилову люльку, Котик витряхнув з неї бурштинову домівку, та подав до неї краплину хари як вчила його відьма. Знаючи з ким прийдеться зустрітись вони розуміли що Недан за допомогою свого ока одразу ж побаче подібний магічний артефакт. Як краще за все сховати щось невеличке? Правильно, помістити його за полум'я свічки! Їхній план спрацював ідеально, вій звернув увагу на люльку яка просто світилась від надлишка хари, але не став придивлятись глибше.

Що ще більш дивовижно, відьма змогла не тільки сховатись у домівці але й затягнути разом із собою Шумен. Так в обнімку вони і з'явились перед Велетом.

Миттєво зорієнтувавшись у димовій завісі, рудоволоса перехопила свою люльку та міцно стиснула її між зубами. Шумен приходила в себе значно довше, а фіолетовий дим не сильно то допомагав у цьому. Коли дим трішки розвіявся, Стила якраз розкурила свою люльку, та окинула байдужим поглядом армію скелетів що стягувалась до них з усього кладовища, двох чоловіків, та крилату дівчину що не дивлячись на смертельні поранення, знову стояла на ногах.

— На мені вій, — промовила вона, — все інше на вас.

В наступну мить вона видихнула тонкий струмінь диму у сторону Недана. Око Смарагдового засяяло зеленим і дим немовби наштовхнувся на невидиму стіну що не просто зупиняла його а ще й безслідно розвіювала. Крилата жінка щось надривно прокричала да кинулась в сторону ворожбитів, змахом крил піднявши себе у повітря. В своїх руках вона тримала полуторний, двосічний, прямий меч. Велет зустрів її випад лезом свого кинджала.

Шумен назбирала крові для одного батога, та влучними ударами, намагалась не підпускати до себе та Оленки, найближчих скелетів. Противники на цей раз попались невдалі. Отримати від них нову порцію крові, було неможливо, значить майя могла надіятись тільки на власні обмежені запаси.

Відьма стояла на місці та осипала вія димовими стрілами проклять. Її швидкість на напористість, не давали Недану жодного шансу на контр атаку. Все на що його вистачало так це на те аби розвіювати усі хитромудрі прокляття рудоволосої. Він чудово бачив та розумів що єдиного із них вистачить аби якщо не вбити так точно вивести його із сутички. Єдине що змушувало нервувати Стилу так це бездіяльність чоловіка що стояв поруч із вієм. Він просто тримав книжку на грудях і, прикривши очі, зовсім не втручався у все що відбувалось навколо.

Велет викладався на повну аби хоч якось протистояти дикому напору крилатої жінки. Вона мало того що вправно орудувала мечом, так ще й допомагала собі крилами, час від часу злітаючи у гору та атакуючи з незвичної та незручної для хлопця площини. Бій набирав оборотів, метальні ножі застрягали у крилах Анастасії, а поранити її кинджалом не вдавалось, вона не підпускала парубка до себе, користуючись перевагою довжини своєї зброї. В один момент Драк смикнув пальцем, і зосереджену на одній цілі жінку просто знесло останнім надгробком який хлопець встиг прив'язати до себе. Переламаною лялькою вона упала на землю на перестала показувати ознаки життя. Котик облизав пересохлі губи та тільки через декілька секунд збагнув що його супротивниця не рухається.

Окинувши поглядом поле бою, він зрозумів що найгірше ситуація розвивається у Шумен та Оленки. Майя просто не встигала трощити черепи наступаючим зі всіх сторін скелетам. Підняті мерці, не відрізнялись швидкістю, але їх було дуже багато. Повернувши собі ножі, юнак збагнув що це не краща зброя для таких ворогів. Єдине чим він міг допомогти дівчатам та швидко скоротити чисельність скелетів так це Вітовим оком... Недавновим оком. Він ще не міг контролювати його повністю, але теперішня ситуація не дозволяла сумніватись у своїх силах. Око спалахнуло зеленим сяйвом і десятки кістяних монстрів осипались тим чим вони мали стати уже давно — прахом.

Знищивши певно декілька сотень скелетів що як море навалювались на дівчат, юнак з полегшенням перевів подих та глянув на втомлену сестру. Вона слабо посміхнулась, киваючи, та раптом вираз її обличчя змінився, очі сфокусувались на чомусь за його спиною, відчуття небезпеки опалило спину, та віяти він уже нічого не встиг. Щось холодне проштрикнуло його, пройшло поміж ребр та вийшло спереду. Котик опустив погляд да побачив там пряме лезо полуторного меча. Закривавлений кінчик леза.

Тільки одне питання лунало в думках у Велета.

Як?

Як це можливо? Так, крилата дівчина декілька разів обходила захист Котика та влучала мечем прямо по ньому, добряче просадивши заряд ритуалу, але навіть так артефакт мав би захистити його по крайній мірі ще від одного-двох ударів!

Велет підняв свій погляд від кінчика леза, по спрямував його на обличчя сестри. Воно застигло фарфоровою маскою. На нього дивилась не Оленка Драк, не його старша сестра. Це був її портрет. Ідеальний, неперевершений у своїй майстерності, але не живий. Намальований на холодному снігу.

Праве око хлопця знову спалахнуло зеленим полум'ям і мана опала. В обличчя вдарило прохолодне вечірнє повітря, а ноги не нащупали під собою опори. Велет глянув донизу, та спершу подумав що це ще одне марення. Та потім, коли позаду зі знайомим звуком шурхнули великі крила, він все зрозумів. Анастасія справді ніяк не могла проткнути його мечем. Замість того вона наслала на нього видіння, і поки юнак не прийшов до тями підхопила його під руки та злетіла у височінь.

Поки ці думки проносились в його голові, жінка вирішила що злетіла на потрібну висоту, та відпустила свою ношу.

Кажуть що на порозі смерті перед тобою проноситься усе твоє життя, і ти згадуєш його у найменших подробицях. Нічого такого не було. Майже нічого. Усі думки, усі сподівання, надії, та страхи покинули його. У цю неймовірну мить абсолютної невагомості, Велет справді щось згадав. Відчуття польоту. Він уже літав понад хмарами, уже розгортав свої крила на зустріч непокірному та мінливому вітру. Але ж.. такого не було. Як він міг літати не маючи крил?

Земне тяжіння — штука невмолима. ЇЇ неможливо подолати якщо ти справді не маєш крил, якщо ти не народився для того аби літати. Навіть ритуал не допоможе. Він не просто ударився об землю. Йому не пощастило нанизатись животом на верхівку старого залізного хреста. Конструкція не витримала такого навантаження. Хрест тримався у землі на чесному слові, і легко схилився додолу.

Велет упав на спину, все ще нанизаний на залізного хреста, він намагався стримати у собі кривавий кашель, та зовсім не звертав уваги на тихе шаркання кістяних ніг, що повільно наближались у його сторону. Наразі його хвилювали тільки два питання у цьому світі: як не вихаркати власні легені, та чому відчуття польоту видається йому таким знайомим?

Крилата жінка спустилась на землю, наче грішний ангел зігнаний з небес. Вона присіла біля хлопця, і її холодні, сповнені потойбічного туману очі, байдуже роздивлялись його обличчя. На мить ворожбиту здалось що в них от-от прокинеться цікавіть. Буквальне ще трішки, ще мить і вона з'явиться. Та цієї миті їй не вистачило. Червона стрічка кривавого батога зашморгнулася на її шию та різко потягнула за собою.

Не встиг Велет здивуватися, та прослідкувати куди зникла його кривдниця, як скелети що оточували весь цей час, розсипались із глухим звуком ударів одна об одну. Хтось ніби обрізав чарівні, та невидимі нитки що тримали їх купи. В наступну мить сталось щось таке що збило його з пантелику ще більше. Зламані ребра в його грудях, почали ставати на свої місця. І тільки потім він побачив як біля нього присідає Олена. Його сестра, його чудова старша сестричка, змінилась. Всього одна деталь, котра в сумі перевернула все з ніг на голову. Її довгі русі коси, в одну мить стали білими... ні не так! Їх окрасила справжня сивина!

— О-оленко? — здивовано промовив він сплюнувши з рота кров'яний згусток.

— Здається, — тихо почала вона, допомагаючи хлопцеві знятись з хреста, — здається Вітовий дарунок нарешті показав себе.

Варто було тільки хлопцеві витягнути себе із верхівки металічного хреста як рана на його грудях з блискавичною швидкістю затягнулась сама по собі. Дивовижно! Жодних сумнівів, це заслуга саме його сестри, і просто неймовірно те що вона змогла зробити щось подібне не те що не зачитуючи замовляння, але ще й не торкаючись його!

Певно відьмацька частинка здібностей відбирала все ж забагато хари. Тільки рани хлопця затягнулись як дівчина обезсилено опустила плечі.

— Відпочинь, — погладивши сестру по голові, промовив Драк, та підвівся на ноги.

Відійшовши від неї на декілька кроків, ворожбит смикнув пальцем, і Анастасію що до цього відчайдушно боролась із Шумен, потягнуло до Велета. Він підняв руку та вхопив її за шию. Він розумів що вбити грішного ангела не може. Але має спробувати принаймні ще раз. Коли голова крилатої жінки розсіялась попелем, юнак відпустив її шию, та ще одним поглядом знищим все що від неї залишилось. Була надія що в такому стані вона буде куди як довше відновлюватися.

Не втрачаючи дорогоцінного часу він вирішив розібратися із тим хто контролював як янгола так і всю підняту із могил нечисть. Чорнокнижник. Без сумніву це саме його робота.

Стила, виглядала не найкращим чином. Зараз Велет бачив, що в змаганні на виснаження вона мала от-от програти. В неї залишились самі крихти хари. А можливо і їх уже не було, і рудоволоса відьма черпала ресурси із власної життєвої сили.