Вій-ник

Відкинувши зайві думки хлопець піднявся із трави. Він вирішив дати істотам ще один, останній шанс. Вони майже відразу його помітили, та один із них швидко навів лад серед інших, певно то був командир. Він щось викрикнув, і в сторону Велета одразу ж вибігла двійка рептилій. Судячи з того що вони достали із піхов широкі ножі що віддалено нагадували серпи, можна було із високою вірогідністю припустити що біжать вони не обійматись.

Жаль. Хлопець до останнього надіявся що ситуацію вдасться вирішити мирно. Маже не вірив у це, але сподівався.

Ворожбит не став чекати, одразу ж як ці двоє ринулись на нього він схопив ручку ножа, та відправив його в правого ящера. Слідом смужка холодної смерті вилетіла і в сторону лівого ворога. Перший просто не встиг відреагувати як отримав ножа в груди. Велет не став ризикувати та цілити в голову, відстань в десять саженей , не спонукала до експериментів. Залишалось тільки надіятись що анатомія у цих ящерів хоч трішки нагадує людську.

Лівий ящір почав відхилятись в сторону але замовлений ніж летів надто швидко.

Не дивлячись на те як падають перші вороги, хлопець уже кидав третього ножа. На цей раз хлопець цілив у ящера що віддавав команди. На відміну від інших своїх товаришів, він майже весь був одягнений в дивні лати із темного матового металу, та цілої низки шкіряних ремінців. А ще він був одним із п'яти ящерів із-за спини яких в повітря здіймалися димові стовпи. Хоч Велет і вклав у кидок всю свою майстерність, але цього виявилось замало. Ворожий лідер завбачливо стояв злегка прикриваючись своїми підлеглими, так що йому аби ухилитись від леза було достатньо трішки нахилити корпус в потрібну сторону. Ніж хоч і під неправильним кутом але увійшов прямісінько в горло позаду стоячого ящера.

Зі сторони ворожих істот пролунала нова команда. На цей раз вони пішли в атаку усім складом. Хоча їхні до цього чіткий ряд розсипався на очах, певно вони все ще не надто серйозно оцінювали одинокого ворога. Даремно. Адже якраз цей момент вибрав Зорян аби майже одночасно відстріляти кулі зі своїх пістолів. Чесно кажучи стріляв він не надто влучно, але навіть так зумів поранити ще двох супротивників.

Потрібно віддати ворожому командиру належне, він відреагував майже миттєво. Послідкувала низка коротких команд і хаотична маса ящерів, стрімко перегрупувалась. Від групи відділилась трійка солдат, але вони не кинулись на звуки вистрілів стрімголов, ні. Двійку звичайних бійців, великим та широким металевим щитом прикривав один із тих воїнів з-за спини яких підіймався вгору стовп диму. Подібно командиру він був одягнений в темні лати, але в його випадку вони покривали не все тіло, а тільки ноги, та праву руку. Якийсь дивний захист, проте це була тільки одна із десятків дивин в загальну скарбничку. Велет про себе відмітив як її так і металеву коробку, що висіла на спині цього бійця, та яка власне і викидала із себе густий дим, але роздумувати над тим нащо комусь носити на плечах мініатюрну пічку не став. Замість цього він стрімко метав у стан ворога залишки свого боєкомплекту.

Всього три ножа але кожний із них знайшов своє місце в головах ящерів. Хоч на цей раз вони були готові, та швидкість польоту ножів ніхто не відміняв. До того ж істоти самі пішли на зближення з ворожбитом чим зіграли йому на руку.

Випустивши з руки останній ніж, Велет тут же ш зірвався з місця і по широкому колу почав оббігати ворогів. На ходу він окинув поглядом загальне поле бою, та відмітив для себе раніше приховані деталі. Перший із ящерів котрому він поцілив рівно туди де у людини мало бути серце, корчився на землі. Рана вочевидь була серйозною, але миттєвої смерті не принесла. Натомість другий ящер лежав без видимих ознак руху, його було погано видно, але навіть висока трава навколо нього не колихалась. Із цього був досить простий висновок — здається серце, чи то ще якийсь життєво необхідний орган у невідомих ворогів розташовувався більше в правій стороні грудей, та дещо нижче. Ну або ж той ящер просто майстерно затаївся.

Що не піддавалось сумнівам, так це те що пряме попадання в голову було для цих істот фатальним. І це вже радувало. Із поганого можна було відзначити тільки кількість ворогів. Їх все ще було занадто багато. І це був перший серйозний бій в житті хлопця. Його серце зараз калатало з такою швидкістю, що здавалось ще трішки і його просто розірве на шматки. Якби не завчасна підготовка до бою, та короткотривала медитація, його б руки зараз трусила так само як і у Зоряна. Все ж зазвичай його друг стріляв набагато краще.

До речі що стосується Зоряна. Той успішно змінив позицію, судячи зі всього. Трійка бійців що вирушила в його напрямку, так ї не знайшла противника і зараз дещо насторожено прямувала в сторону основного загону.

У двох із другом вони вивели зі стану сімох ящерів, ще один був хоч і поранений але відносно легко. Ще залишалось трішки більше двох десятків. Можна було плюнути на них, та відступити. Хоч ящери і були досить швидкими, але нагнати молодого ворожбита не змогли б. Зорян у цьому випадку міг певно затаїтись. Але розсерджені ящери все ще могли легко наздогнати людей із хутора. Тобто бій потрібно було продовжувати.

Відбігши трішки в сторону, зробивши майже півколо навкруги ящерів, і знову зосередивши увагу більшості істот на собі, Велет вирішив діяти. Без його ножів це було майже неможливо. Хоч в нього і був при собі кинджал, але виймати його із піхов хлопець не поспішав. Все ж не просто так вирішив зробити своєю основною зброєю саме метальні ножі.

Зупинившись на місці ворожбит направив руку в сторону одного із ящерів що пав жертвою його зброї, і який зараз виявився найближче до хлопця. Велет зігнув вказівний палець до себе, і ніж ніби за мотузку смикнуло. Він із неприємним звуком вискочив із рани, і на великій швидкості полетів у сторону власника.

Молодший Драк перехопив свою зброю та відпрацьованим рухом метнув ножа у найближчого противника.

Це була саме та причина із-за якої він в решті решт ризикнув розвиватись як воїн використовуючи саме метальні ножі а не щось інше. Звісно це була ворожба, чи то як кажуть магія. Проте вона сильно відрізнялась від замовлянь, чи як казав Віт "структурної магії". Учитель називав це талантом — унікальною здібністю свого молодшого учня. І це справді було так, Велету принаймні хотілось у це вірити. На фоні феноменальних здібностей його сестри у знахарстві він до певної міри відчував себе обділеним. І щоб відкрити у собі цю здатність, хлопцю, як і його старому вчителю довелось серйозно попрацювати. Докласти колосальних зусиль. Проте який результат? Він вочевидь вартував усіх старань!

Основний недолік його зброї було подолано. Звісно існували і певні труднощі в "виклику" ножів.

Перша полягала в тому що для активації Велет мав стояти на місці, він не міг робити це на ходу. Вірніше він рухатись то міг але досить повільно, на великій швидкості втрачалась концентрація.

Друга — у відстані. Дванадцять кроків був його максимум, хоча для комфортного виклику краще було аби відстань скорочувалась ще більше. Десь до восьми кроків.

Третя витікала із другої та частково із першої. Чим більша була відстань тим довше потрібно було "перезаряджати" виклик. На відстані в дванадцять кроків час складав приблизно тридцяти секунд. На восьми кроках — десять секунд, а на чотирьох, так і взагалі один-два удари серця. Так само було із з швидкістю пересування. Чим швидше ти рухаєшся тим довша перезарядка, але коли відстань до ворога більш менш близька, ти можеш дозволити собі різкі рухи, та круті кульбіти. Хоча шанс "холостого пострілу" зберігається.

Четверту проблему можна було описати одним словом. Прив'язка. Для його розуміння спочатку варто сказати пару слів про саму суть його таланту. Повної картини Велет і сам не знав, по словам Віта йому доведеться розкривати всі грані свого таланту ще довгий час. Але що стосується того про що він точно знав.

Драк уявляв свій талант як тонку, невидиму та неосяжну нитку, що одним кінцем він міг прив'язати до руків'я ножа, а інший прикріпити до пальця. Так саме одна нитка до одного пальця. Тобто максимум яким він міг користуватись це десять ножів. На даний момент їх у нього було шість, і хлопець не поспішав збільшувати кількість зброї, він більше працював над якістю. Ну і над кидками лівою рукою. Останнє виходило поки що не дуже, тому він не ризикував прив'язувати до неї більше ніж два ножа. Сама прив'язка також потребувала деякого часу.

Втім повертаючись до бою, можна сказати що Велета поступово наганяли, брали у лещата. Це було і погано і добре одночасно. Не чекаючи коли нитка на вказівному пальці правої руки перезарядиться, хлопець, не очікувано для ящерів метнувся в їхню сторону. Легко ухилився від замаху ворожого кинджала, зробив пару кроків за спиною незграбного ящера та раптом... відлетів у сторону мовби ядро випущене з гармати!

Боляче врізавшись у землю, та пропоровши широку просіку у траві своєю спиною молодий знахар нарешті зупинився. Голова крутилась, спина нила, а дихання перехоплювало, проте він змусив себе вскочити на ноги та оцінити ситуацію. Через секунду підліток зрозумів що це було не стільки боляче скільки принизливо. Він увірився в своїх силах, та скоротив дистанцію забувшись про те що майже нічого не знає про своїх противників.

В цей момент про себе знову нагадав Зорян, двома непоганими пострілами сильно поранивши парочку ворогів. Велет, подумки подякував другові, та дозволив собі ще раз перевести подих.

Перед своїм імпровізованим польотом він краєм ока встиг побачити як один із закованих в лати противників, різко прискорився та мовби тур якийсь врізався плечем у нього. В своє виправдання Велет міг сказати тільки те що ніяк не очікував подібного від цих лицарів із мініатюрними пічками на спині. До цього вони рухались вкрай повільно. Ну не те щоб занадто, але явно не так швидко як інші ящери. Хлопець логічно припускав що саме вага лат, та пічок, сповільнювала їх. Та як виявилось у них, чи принаймні у одного із них, була можливість прискорювати себе на короткий період. Якби не ритуал замовлений на захист цей удар міг принести куди як страшніші наслідки. А так більше постраждала гордість Велета аніж його тіло.

Нахмурившись ворожбит смикнув великим пальцем, та зловив ніж що застряг в грудях у одного із ящерів. Хоч латний воїн і переломив його план, але несвідомо противник зумів доставити його поближче до парочки ножів. Також непогано.

Першим хлопець убив ящера що відправив його у короткий політ. Це буле не імпульсивна помста, а скоріше холодний розрахунок. Після свого ривка той застиг на місці, і тільки важко дихав, а його пічка випльовувала у небо здавалось вдвічі сильніший стовбур диму. Він просто виявився найзручнішою мішенню.

Подальший бій Велет запам'ятав слабо. Надто стрімко розвивалась ситуація. Вороги таки зуміли підкрастись поближче до нього, і Драк був вимушений битись на короткій дистанції. З одної сторони йому не потрібно було самому маневрувати та скорочувати відстань до своїх ножів, а з другої він не був майстром бою, аби неушкодженим вийти із подібної сутички. Не було у нього до цього подібного досвіду. Його рятував ритуал та замовляння на власне тіло.

Особливо діставалось хлопцю від пічників, як про себе вирішив називати їх Велет. Кожний із них справді виявився здатним прискорюватись на короткий відрізок часу, а ще вони наносили неймовірно сильні удари. Хоча фізично вони здається мало чим відрізнялись від інших ящерів, проте уже другий удар, що молотом наніс йому ворожий лідер повністю розрядив ритуал хлопця. Тішило що таких ящерів було не так вже й багато.

Врешті решт здавалось через цілу вічність, але цей бій скінчився.

На короткій відстані ящери не могли вдало маневрувати, та кидки хлопця завжди знаходили свою ціль. Навіть броня воїнів-пічників не змогла врятувати їх. Замовлена сталь легко пробивала їх лати.

Велет опустився на землю та важко дихав. Бій дався йому важко. Фізично він на подив майже не постраждав. Декілька неглибоких порізів, та порванний в деяких місцях одяг — от і всі ушкодження. Захисне замовляння що він наклав на своє тіло, хоч і вичерпало себе, але це сталось під самий кінець бою. Воно витримало три чи навіть чотири удари пічників, і цілу низку ударів звичайних ящерів. Тобто саме менше у два рази довше протрималось аніж замовляння на ритуалі! Ворожбит не міг зрозуміти чому, але Віт називав це ще одним проявом його таланту.

Чиясь рука опустилась на його плече. Юний Драк здригнувся.

— Друже ти як? — занепокоєно запитав Зорян.

— Я... зі мною все добре, — втомлено відповів той.

— Чорт, Велет це було неймовірно! — надто голосно промовив Баль. — Ти розкидав їх як котенят!

Велет змусив себе підняти погляд. Його другові ця сутичка теж далась непросто. Надто нервово виглядала його звична посмішка. Знову ж у фізичному плані з ним все було добре, набагато ліпше аніж з учнем знахаря. Але перша пролита кров, перша взята на себе смерть, досить сильно била по розуму та духу. Драк намагався втішити себе думкою що вбивав не людей, але це якось погано допомагало.

— Ні це було жахливо, — тихо промовив хлопець, та вхопившись за руку друга устав на ноги. — Потрібно обійти тіла, подивитись чи є хто живий.

— Так, — нервово кивнув головою Зорян.

Нажаль чи на щастя, але через п'ять хвилин вони з'ясували що серед ящерів нікого живого не залишилось. Навіть той перший поранений ножем у груди, до цього часу уже віддав душу своєму богу. З одної сторони у них не залишилось язиків, а з другої навіть не довелось добивати смертельно поранених, чого Велет про себе найбільше боявся.

Перш ніж вертатись в хутір, забирати коней і доганяти жителів, Велет вирішив потратити декілька зайвих хвилин аби краще роздивитись повержених ворогів. Як він підмітив із самого початку вони справді найбільш за все походили на якихось ящірок. Двуногих, дворуких, та безхвостих ящірок, висотою в середньому, на голову чи пів менших за Зоряна. А його друг мав усі три з половиною лікті росту. Деякі із ящерів мали на голові, спрямовані назад невеличкі, білі ріжки. Окрім того в них було тільки чотири пальця на руках. Загальна структура долоні схожа до людської, окрім того що відсутній мізинець.

Трішки більше часу ворожбит потратив на те аби вивчити пічників, а точніше їхні лати. Зблизька вони вже менше нагадували саме броню. Певно вони якусь захисну функцію виконували, але була вона далеко не основною. Тепер певно можна було краще зрозуміти чому лати покривали тулуб тільки у командира ящерів, а у решти пічників були тільки на ногах, та одній чи двох руках. Велет все ще не міг збагнути до кінця, але тепер він бачив що лати були не просто металевими пластинами. Це був цілий комплекс із складних механізмів. Чимось це все нагадувало нутрощі кишенькового годинника, за тим винятком що шестерні в більшості замінялись тонкими та товстими трубками, та чимось схожим до них але гнучким на дотик. Весь цей комплекс механізмів з'єднувався із самим певно складним елементом — пічкою. Тепер хлопець сумнівався що правильно обізвав це металевий ящик, втім кращої назви, навіть зараз він підібрати не міг.