Вій-ник

Акуратно потикавши пальцем в і досі випускаючу із верхньої труби густий дим, пічку, Велет неохоче був вимушений відвести погляд. Потрібно було повертатись, і він не міг надовго затримуватись. Ну хіба що дозволив собі зняти шкіряний ремінь на якому трималась дивна зброя ящерів дуже схожа на рушницю. Ну так, приклад, дуло, курок, та всі інші звичні елементи, тільки виконані набагато тонше.

Якось Велет бачив у Судомира старий зразок важкого мушкету. Дід показував спеціальну підставку, сошку, на яку клався мушкет для пострілу. Інакше втримати десяти кілограмову зброю було майже неможливо, не те що стріляти!

Так от. Зброя ящерів відрізнялась від сучасних рушниць, так само як останні від того дідового мушкету. Вона виглядала більш елегантною, вишуканою, та одночасно простішою, якби дивно це не здавалось.

Велет передав трофей другу та промовив:

— Візьмемо з собою кілька штук. Потрібно

розібратись що це таке, та чому воно перестало працювати.

— Ми залишимо їх... от так? —

хлопець вказав на розкидані трупи, автоматично вішаючи рушницю на плече. —

Посеред поля?

— Доведеться. Принаймні поки що.

Для початку потрібно повернутись в село, та розповісти все вчителю.

Зорян кивнув та не сміло ступивши до найближчого ящера почав знімати з нього другу рушницю. Ворожбит же хотів було підвестися але зачепився поглядом за дивну шкіряну сумку прикріплену до правої ноги ящера. Із ней стирчала біла, кістяна ручка, підозріло схожа на рукоятку пістоля. Вхопившись за неї він потягнув на себе. В його руці опинився чудний пістолет. Він був виконаний у тому ж стилі що і рушниця і від двох старих пістолів Зоряна відрізнявся як небо і земля. Звісно ж Велет не знав бойових можливостей зброї ящерів але одне міг сказати точно — він закохався в неї з першого погляду!

Добряче провозившись Велет таки

зумів зняти із ворожого командира чохол із-під витонченого пістоля. Він зверху

кріпився до вузького шкіряного паска, а знизу до невеличкого ременя що затягувався

на нозі. Коли принцип став зрозумілим Велет швидко затягнув пасок поверх свого

власного. Ремінець легенько зафіксував на правій нозі. Шаровари стягнуло і

виглядало це не дуже, та хлопець вирішив розібратись із цим пізніше. Не до

зовнішнього вигляду зараз.

Вклавши свого нового пістоля в його звичне місце, ворожбит кивнув уже готовому Зоряну, та вдвох вони швидко попрямували в напрямку пустого хутора. Вони швидко осідлали коней, та не шкодуючи їх помчались доганяти жителів Демишеного. Тривожне відчуття що з самого ранку діставало молодого ворожбита, не відступило навіть після першого в його житті справжнього бою. І він переживав за вчителя та за свою сестру. Ворожий загін міг бути не один. Якщо декілька десятків подібних ящерів нападе на його село, то воно може і не витримати. Віт зараз дуже слабкий. Його сестра сильний знахар, але посередній воїн. Певна підготовка в неї хоч і є, але вона незначна. Окрім них двох у селі, набереться ще з десяток козаків середнього віку, та п'яток старих воїнів включаючи діда Судомира.

Через півгодини в дорозі, хлопці почули крики попереду, та звуки рідких пострілів. Велет похолов, та зрозумів що переживав зовсім не дарма.

— Пістолі заражені? — перекрикуючи вітер запитав ворожбит у Зоряна.

— Ні, я не... — розпачливо викрикнув той, та вітер вкрав закінчення його фрази.

— Прикривай, — наказав Велет, та вирвався вперед.

На ходу приклавши тильну сторону лівої долоні до губ він почав спішно начитувати замовляння. Це треба було зробити раніше, але після бою та важких родів, котрі він прийняв до цього, його запаси хари були майже на нулі. За півгодини частинка магічних сил Відновилась, цього мало б вистачити на за захисні чари.

Хлопець вилетів із невеличкого лісу, та прижмурився від засліпившого очі сонця. Через декілька секунд зір повернувся до нього в повному обсязі, але тільки для того аби в наступну секунду пере ним предстала жахлива картина побоїща.

Три десятки таких же ящерів, з котрими вони зійшлися у сутичці, зараз безпощадно добивали жителів Демишеного хутіра. В очах хлопця потемніло, але виною цьому було не сонце. Не цього разу.

Гнів затуманив розум підлітка.

Його кінь на льоту вскочив в задні ряди ящерів. Майже впритул, зверху вниз, він з двох рук випустив свої ножі. Третій встиг зреагувати, та полоснув його коня лезом вигнутого кинджалу. Не навчена до бою тварина, заіржала та встала на диби. Хлопця викинуло із сідла, та удару спиною об землю він здавалось не відчув. Різко відкотився в сторону та ледь розминувся із глибоко застрягшим в землі молотом. Ще з положення лежачи він різко викинув ще одного ножа, але чи то поза виявилась незручною, чи ще щось, смужка сталі розминулась із головою пічника, буквально на відстань долоні.

Відштовхнувшись руками, Велет зумів підвестись на ноги, уникнути другого повільного удару молота, зблизитись із пічником, ввігнати лезо ножа в його скроню та висмикнути його. Латний воїн ще тільки падав як хлопець нагнувся до одного із ящерів котрого вбив до цього та забрав із його спини ще один ніж. Третій він висмикнув з-за допомогою призиву.

Не дивлячись по сторонам хлопець біг вздовж тіл хутірських жителів, та рідких трупів ящерів, котрих Демишенські чоловіки підстрелили на підступах до куцого обозу. Десь попереду він чув жіночий крик, і просто не думати, не міг оглянути картину бою, та діяти згідно неї. Він просто біг вперед, метав ножі, чомусь часто промахувався. Уникав ворожих ударів, чи відлітав від неочікуваних прийомів ящерів. Та все ж знову вставав, і біг вперед.

Його оточили.

В ту мить коли він усвідомив це, було вже запізно. Ну так завше буває.

Пелена упала з його очей, розум прояснився, а надривний крик що лунав в його голові, здається замовк назавжди. Молодий ворожбит стояв в оточенні ворога, та стискав в руці руків'я кинджалу. Наразі всі свої ножі він розтратив, і саме погане було в тім що він не пам'ятав де саме їх залишив.

Ящери нападали двійками, хлопець відбивався. Хотілось би сказати що він робив то майстерно та уникав усіх їх ударів, але то було б брехнею. Не тренований до подібного, залишившись без своїх ножів, із незвичним та незамовленим кинджалом в руці, він відчував себе не в своїй тарілці. Певно він пропускав два удари із трьох. Добре що холодна зброя ворогів також певно не була якимось чином зачарованою. Якби він мав час подумати то усвідомив би що не відчуває навіть найслабшої хари від ящерів.

Захисне замовляння ще трималось. Якимось дивом хлопцю вдавалось уникати атак пічників... Чорт!

Варто було тільки подумати про них, як один із латних воїнів винирнув із-за спини зробившого крок у бік союзника, та на шаленій швидкості влетів у ворожбита!

Повезло що конкретно цей пічник був озброєним лише баштовим щитом. Удар вийшов хоч неприємний, але не таким сильним якби то було від молота. Та все ж хлопець відлетів назад, влетів прямо у одного із противників, та майже випадково насадив того на лезо кинджалу.

Ситуація тим не менш не змінилась. Ящери замкнули нове коло ще до того як хлопець підвівся на ноги. Певно втома дня почала брати своє, і він став рухатись набагато повільніше.

Раптом він почув стукіт копит, та поглянувши над головами ящерів, розгледів як Зорян на повному ходу врізався в спини недругів. Заворожено хлопець дивився як уже окроплене лезо довгої шаблі, призначеної спеціально до верхового бою блиснуло на світлі сідаючого сонця, та опустилось на голову ящера. Кінь хлопця був спеціально навчений до бою, і не панікував а спокійно слідував наказам наїздника. Хоча яке там спокіно? Він важко дихав, та здавалось ледве не ричав на невисоких ворогів, Велету на мить навіть здалось що ще трішки і кинеться кусати та гризти негідників, проте спонтанна самоілюзія швидко вивітрилась із його розуму.

Підоспівша допомога Баля допомогла йому перевести подих, та навіть відкрила друге дихання.

Легенько перебравши пальцями він прислухався. Великий палець на правій руці, немовби за щось зачіпився. Значить цей ніж найближче. Туманне відчуття напрямку на мить дало про себе знати, і він стрімголов ринувся вперед та вліво. Сковзнув поміж розгублених недругів, не надто вдало полоснув одного кинжалом, та значної шкоди не завдав. Ну і нехай. Головне він побачив свого ножа.

Повернувши зброю, він знову поспішив в гущу бою. Певно в нормальних умовах він би звично діяв з певної відстані, але ящери вже встигли оправитись від нальоту Зоряна. Вони насіли на вершника, і не дивлячись на те що той на початку багатьох противників порубив, один із них зумів підкрастися до коня ззаду, і поранити тварину. Ще трошки і кінь впаде, а там і вершнику його не посчасливиться.

Ворожбит зміг зламати хід бою, удвох із другом вони викосили таки більшу частину ящерів. У них в строю залишився тільки пічник із молотом в руках, та двійка звичайних воїнів. І зараз вони не виглядали так вже впевнено, і не поспішали стрімголов кидатись в бій. Все ж якесь почуття самозбереження та страху у них було присутнє.

Власне Велет з Зоряном також не горіли бажанням добити недругів будь якою ціною. Бій дався їм важко. Зорян втратив коня, та вичерпав запас енергії із ритуала, та замовляння що наклав на самого хлопця, його друг. Окрім того він по необережності дістав таки парочку серйозних розсічень. Більше всього кровила права нога молодого Баля. Власне якби не останнє, то Велет волів би відступити а не грати у гляділки із недругами.

Коли здавалось останні таки ухвалили для себе рішення, та почали повільно відходити, сталось те що поховало усі надії двох друзів на те аби повернутись до рідного села. Із лісу з якого вони власне тільки недавно самі виїхали, на околицю стихійного місця побоїща вибралась нова група ящерів. На цей раз їх було не три десятки, а мінімум тричі по стільки ж!

— Зорян, тікай.

— Що? — важко дихаючи перепитав Баль.

— Забирайся звідси! — наказав Велет, без церемоній вклавши в голос побільше сили.

Молодий хлопець, різко розвернувся і припадаючи на поранену ногу, поплівся назад.

"Добре. Це добре. Може мені вдасться відволікти їх настільки щоб Зорян зміг утекти." — не надто впевнено подумав Велет, а сам тим часом поки ящери рухались в його напрямку, спішно начитував на себе захисне замовляння.

Він ледве встиг закінчити до того як ящери настигли його. І, нажаль, вони не стали зациклюватись тільки на одному хлопцеві. Короткий обмін слів між новими ящерами, та тими яких хлопці не зуміли добити, і ворожий лідер майже одразу прийняв рішення. Велета оточили але близько підходити звичайні воїни не спішили. Натомість проти нього виступила трійка пічників, що були здавалось ще біль масивними чим їх інші колега, та їхні лати були суцільними. Майже повністю глухими. Проте рухались вони не очікувано швидко.

Група звичайних воїнів швидко наздоганяла Зоряна.

Ворожбит скрипнув зубами, та різко викинув один із своїх ножів у пічника озброєного клевцем. Той зреагував миттєво, та зумів прикритись передпліччям лівої руки, елементи латів на ній різко розкрились на ній та утворили щось схоже на трикутний щит. Ніж пробив цей щит та застряг у ньому. Другий пічник ривком прискорився, обхопив Велета руками, та упав разом із ним навіть і не думаючи розривати міцних обіймів. Навпаки він, здавалось тільки нарощував зусилля. Хлопець почував себе якоюсь деталлю зажатою в тисках. Замовляння поки що трималось, але він відчував як заряд стрімко слабшає.

Хлопець перехопив ніж правою, зажатою рукою та всадив його у бік латного. Ліва рука була на щастя вільною, і ворожбит смикнувши вказівним пальцем, схопив скочивший у долонь ніж. Декілька разів всадивши стальне лезо у спину кривдника, Велет тим не менш не досяг результату. Той перестав здавлювати, але обіймів не розірвав! З лівої сторони показався ще третій пічник, Він заніс над собою здоровенну сокиру, і здавалось був готовий знести одним ударом одразу дві голови. Ворожбит перехопив ножа за рукоятку на манер мініатюрного списа, та з усієї сили метнув його в голову навислого противника. Незважаючи на крихітну дистанцію замаху, він вклав у кидок весь залишок своїх сил. Лезо пробила шолом, та певно навіть вийшло із іншої сторони!

— Кха, — напружився хлопець, але розірвати сталеві тиски в яких опинився так і не зміг.

На зміну падаючого на спину пічника, ступив третій із них. Саме той в щиті якого застряг один із ножів Велета. Він різко наступив на його руку, зовсім знерухомивши парубка.

Клевець різко опустився на його лице. Гострий сталевий кіготь попав прямісінько в його праве око. Захисне замовляння прийняло на себе частину удару та вичерпавши заряд до самого кінця розпалось. Келеп не пробив череп хлопця але намертво розплющим його око!

Певно він кричав.

Скоріше за все так і було.

Він не знав не пам'ятав цього в майбутньому. Тоді все що він відчував так це біль. Страшну, пронизуючу до самої душі, люту біль. Здавалось вона плавила його. Мовби лапа якогось велетня схопила хлопця і вмокнула його голову в жерло вулкана! Ще ніколи в житті він не отримував подібних ран, і ніколи не відчував такого. Навіть коли палав будинок його батьків, хлопця встигнули винести із дому до того як полум'я залишило на його тілі якісь страшні сліди.

Біль зникла в один момент. Так ніби її зовсім не було.

Знайоме відчуття. Таке вже траплялось раніше. Хоч і рідко, але Віт інколи блокував біль від травм які отримував його молодший учень. Звісно робив він це не із співчуття до хлопця, а скоріш щоб той не рюмсав під вухом та не виводив старого знахаря із себе.

Хлопець відкрив очі. Поле зору різко зменшилось, як і надія що до цього моменту ще теплилась в душі ворожбита. Витерши сльози з вцілівшого, лівого ока, він приклав буквально титанічні зусилля аби не доторкнутись брудними пальцями до рани.

Як він і думав.

Його вчитель стояв над ним, заклавши обидві руки за спину.

— Чого розлігся? Вставай, — буркнув він, так ніби вони не були в оточенні сотні вороже настроєних воїнів.

— Я... к-ха, — кашлянув Велет та облизавши пересохлі губи продовжив, — я б з радістю, але в мене тут невеличка проблема.

— Ну так, я помітив, — хмикнув Віт, та нарешті подивився вниз, на пічника що продовжував стискати хлопця в сталевих обіймах.

Велет сфокусував погляд єдиного ока на обличчі знахаря та мимоволі здригнувся. Той виглядав як обтягнутий шкірою череп. Мерців у домовину красивіших кладуть. Зелене око вчителя блиснуло і майже одразу відчутна вага на грудях хлопця зменшилась, майже повністю пропала. Він обережно ворухнувся та закляк побачивши як тіло пічника розсипається на натуральний попіл. Що за чортівня? Він певно би і далі залишався у ступорі, та черговий окрик наставника змусив тіло хлопця таки піднятись на ноги.

Судячи з усього ситуація була напруженою. Сотня ящерів мовчки та досить напружено розглядала високого старого чоловіка, що так стрімко з'явився на полі бою та одним цим кардинально змінив розстановку сил. Чесно кажучи Велет розділяв їх емоції. Одне діло здогадуватись що твій вчитель не такий простий чоловік як може здатися, а інше бачити на що він здатний насправді.