Рукопис, знайдений під прилавком

  Вона входить у вагон. Я стою й дивлюсь, як вона сідає і виймає з крихітної сумочки маленьку книжку. Томик віршів?

  З перону погано видно.

  Двері вагона починають зачинятись, сходяться страшенно повільно – я проскакую між ними штукарським порухом. Вона в одному вагоні, я – в іншому, між нами – скляні віконця, вагонний стик. Я сідаю на найближче до стику сидіння.

  У неї книжка Тефі, «Чорний ірис, білий бузок», оздоблена картинками Мухи. Видання рідкісної елегантності. Напис на обкладинці не розгледіти, але формат нестандартний, і загальний вигляд ні з чим не переплутаєш.

  Електричка пірнає в пітьму з тужливим гуком, скиглить та гримить. У гуркоті й витті розчиняються всі звуки. Густе жовте світло стоїть у вагоні – і я бачу її виточене біле обличчя крізь два скла. Вона читає і усміхається. Волів би я думати, що вона

  Час тягнеться,тягнеться, тягнеться. Таких довгих перегонів, взагалі-то, небагато на нашій лінії; хіба тільки в бік Приморської – але як би ця електричка могла туди потрапити? Мені вже здається, що час зупинився зовсім: ми з нею, розділені двома стеклами й вагонним стиком, застрягли в цій хвилині, наповненій жовтим гуркотливим виттям, мов мухи в бурштині. Назавжди.

  Мені добре від цієї думки.

  Але тут потяг уповільнює хід і зупиняється. Механічний голос нерозбірливо оголошує незнайому станцію.

  Вона сидить і читає, я теж не рухаюся з місця. Станція абсолютно мені не знайома – якийсь жахливо обшарпаний, зашорканий вестибюль, жовтувато-сірий дірчастий камінь товстих колон, низька стеля. Назву я не розчув. На цій станції ввалюється несподівана для пізнього часу юрба, вона заповнює вагон мало не напхом.

  Хитає, з-поміж тіл мені майже не видно її – в іншому вагоні теж тиснява. Що трапилось проти ночі?

  На перший погляд у натовпу повно мерців і упирів, навіть більше, ніж звичайно. Мертвий, що стоїть переді мною, певно, катається в метро уже не день і не два: шматок зчорнілого обличчя відвалився, я бачу кістку вилиці, світлу в чорному м"ясі; він тримається за поручень трьома вцілілими пальцями, п"ясть розпухла. Ніколи такого не бачив: справді схоже на ходячий труп, а не на блідий слід минулого життя, як звичайно. Жах дивитись. Від нього відгонить падаллю та м"ятною жувальною гумкою – а мені нема куди відсунутись. Поряд плюхнулася тітка, яка зайняла всю решту місця на цьому короткому сидінні, і колишеться з кожнім рухом потяга, як прибій в океані. Її сіра туша спакована в сіру дублянку – а то, певно, розтеклась би по всьому вагону. Якісь темні пальто, напхані задубілим м"ясом, висять над нею; з комірів стирчать голови без облич.

  Випадково зустрічаюся поглядом з мертвим. Мимоволі здригаюсь.

  Він – живий!

  У нього насмішкуваті світлі очі. Він дивиться на мене з сумною усмішкою, збентежено. Йому ніяково, що я бачу його череп крізь гнилу плоть – буває ж ніяково людям, коли неумисно прорвуть дірку на рукаві або помітять, що в них на комірі лупа.

  Мало того, що він – живий, він ще й не теленаркоман. У тих не буває такого погляду, всерозуміючого, зніяковілого й сумного. Мене раптом обдає соромом. Я намагаюсь поступитись йому місцем; він заперечно хитає головою – і волосся, що злиплось від позеленілої сукровиці, розгойдується одним закипілим ковтуном.

  Я впадаю в довгий ступор, намагаючись зрозуміти, як поєднати цей вигляд і цей погляд – але тут у вагоні починається бійка. Двоє бугаїв у спортивних куртках зчепилися з височенним худим хлопцем у довгому плащі а-ля Нео. У бугаїв круглі червоні пики, очка-родзинки та глибокі чорні роти. З худого збивають темні дзеркальні окуляри – дві уважні зміїні головки дивляться з його порожніх очних ямок. Бугаї, буркотячи, відступають; мені здається, видовище їх вразило. Худий піднімає окуляри, кривить безгубий рот, обтрушує плащ, пробирається до дверей.

  Електричка зупиняється. Станція мені абсолютно незнайома, але розкішна, як ті, що їх робили у сталінські п"ятирічки. Ваговита, похмура пишнота. І я, розглядаючи колону з чорного мармуру та скла, раптом бачу, як вона йде пероном до виходу в місто.

  Підхоплююся з місця, штовхаюсь і шепочу жахливі слова. Бабця-баньші верещить мені вслід так, що ломить у скронях і горить спина. Я насилу вискакую з потяга, пожмаканий, оточений смородом псини від доторків мерців.

  Її вже не видно – дійшла до ескалатора і поїхала вгору.

  Біжу за нею, відчуваючи себе ідіотом. З капітелей скляних колон солодкаво всміхаються бронзові безокі обличчя. Підлога – чорна, лунка, схожа на плити вулканічного скла. Пустинно. На мармуровій лавці розташувався веселий бомж і грає на баяні «Розкинулось море широко» – мелодія гучно лунає у високих склепіннях.

  На електронному табло – «00.13.13» – и секунди розтягнулись так, що я бачу ці цифри повну хвилину, поки біжу. А потім – ескалатор.

  У щілинах межи сходами ворушиться і світить звичайне пекельне

  Ну, може, й не пекельне, насправді-то.

  На рухомому поручні – укриті інеєм сліди її пальчиків.

  Нагорі

  Це жахливо далеко. Вірніше, я їхав жахливо довго. Здається, зима вже скінчилась.

  Певно, все ж таки це тільки здається. Холодно, навіть дуже холодно. Сніг довкола лежить, і все так, як повинно бути, проте крізь різкий запах снігу я чую цей димний, терпкий весінній аромат. Я виходжу з метро – і перше, що бачу – місяць, блідо-золотий, квітневий місяць, який дивиться з зимових небес. Місяць мені добре знайомий, друг, можна сказати.

  Решта – ні.

  Навкруги дуже звичайна площа з нічними рундуками. Рекламні щити. Кільце маршруток; автобуси покинуті й нерухомі, на лобовому склі найближчого – номер 666, але не світиться. Я, хоч умри, не пам"ятаю, де ходить такий маршрут.

  На рекламному щиті у сліпучому електричному світлі сяє розкішна, чорного, мабуть, дерева, труна, заповнена мереживом і атласом. Її сфотографовано в інтер"єрі склепу під євростандарт, з різьбленими панелями й вузьким вікном, з якого падає місячний промінь. Знадливий напис сповіщає: фірма «Ахерон», десять тисяч років на ринку. Спочивай у Бозі.

  Я усміхаюсь.

  На темній стінці рундука під класичною трьохбуквеною формулою – великі літери маркером: «Ван Хельсинг, ти вбивця!» Під написом спить бездомний пес.

  Її, звісно, ніде немає. Пустинно. Цікаво, де мені сьогодні ночувати? Я вперше тут. Як я міг так зірватися, наче школяр? Навіщо? Ніколи я так не поводився. Що мене нині сіпнуло?

  Напад романтики. Ідіот.

  Проте я йшов, мов загіпнотизований. Мене покликали, мовчки, майже не дивлячись у мій бік. Але заклику не можна було опиратись.

  Вовчиця, за якою біжать у ліс клондайкські пси. Щоб їх там вовки з"їли. Я – пес. В голову лізе несосвітенна маячня.

  Я повертаюсь до вестибюля метро. Переді мною схема ліній, сяючий щит, на якому намальовано безліч заплутаних та переплетених кольорових смужок зі стрілками. Мені впадає у вічі назва «Присмерковий привал» – перехід до потягів до станцій «Золоті ворота» і «Прибережна». Я нічого не можу второпати. Мені все це незнайоме. Це не Пітер.

  Це – Хибкі Дороги. Кроляча нора з біса глибока, і в неї безліч отнорків. Я провалився по самі вуха. Як повернутись – я гадки не маю.

  Я читаю назву цієї станції – «Вовчий проспект». Металічні, старорадянського зразка, літери вкарбовані в темно-сірий мармур над касами. Жодних тайних знаків. Цієї станції в нашому Метрополітені немає, але вона є. Це – Пітер, але інший Пітер.

  У Міста така безліч відображень, що в них легко заблукати. Я броджу дзеркальним лабіринтом. Не побачити б свого двійника – це було б вкрай неприємно.

  Я перебираю в кишені жетони метро. Я не знаю, куди їхати – і знов виходжу на вулицю. Я геть розгублений. Я почуваю себе стомленим і розбитим, страшенно хочеться чогось гарячого і спати. Я хочу додому, але навіть не уявляю, що робити, аби туди потрапити.

  У мене в кишені олівець, цей зошит, згорнутий в трубку, і гаманець. Я відчуваю, як у зошиті проявляються слова, що з"явилися в моїй голові. Це мені дивним чином дає надію.

  В одному з відображень Міста я – бомж. Може, є ще одне – де я і вона...

  Про це зараз ліпше не думати.

  Ніч

  Підходжу до нічного рундука. Продавщиця заспана й бліда; в неї приємне, але сіре обличчя і блискучі очі з червоними прожилками.

  Щурячу кров, юначе, питає вона.

  Біднувато, кажу я. Крові незайманої дівчини немає?

  Продавщиця сміється.

  Бовдур, каже вона. Йди проспись.

  Джин, кажу я.

  Вона регоче. Обережно витирає очі, щоб не змазати чорні стрілки.

  Джин з тоніком, кажу я. Ось що мені потрібно. Купити, я маю на увазі. Банку джину. Не ощадний банк у старому Хоттабичі, а напій такий, мені, у бляшаній такій баночці. Це можливо?

  Вона заходиться. Згинається на стільці навпіл і стогне.

  Сила Матейї! Забирайся звідси, поки я тут зі сміху не сконала. Тебе сьогодні поцілували?

  Ні, кажу я. Можеш бути першою.

  Божевільний, каже вона, схлипуючи від сміху. Псих ненормальний. Ти що, з цирку?

  З погорілого театру, кажу я. Мене несе. Мені радісно, що вона сміється, що вона жива, що її не нудить телевізійною отрутою. Я розумію, що ми говоримо різними мовами; я розумію: все, що я встиг натеревенити, вона сприймає як цілковитий і прекумедний абсурд, я не розумію – чому. Втім, мене це не засмучує.

  Що-небудь випити, кажу я. Протягаю їй купюру. Вона дивиться на мене, на гроші – її стомлене обличчя під бойовою розкраскою стає співчутливим.

  В мене не обмінний пункт, каже вона.

  Це чужа валюта, питаю я.

  Так. Це валюта... іншого кола. Я у метро торгую, я таку вже бачила, каже вона.

  Іншого кола – чого, питаю я, хоча знаю відповідь.

  Вона зітхає. Витягає пачку тонких дамських цигарок, копійчану запальничку – і закурює.

  Не наївничай, каже вона. Хочеш палити?

  Я не палю. То іншого кола чого?

  Я не люблю це вимовляти, каже вона сердито. Ну пекла, пекла, настира. Задоволений?

  Я відходжу від рундука, я плетуся геть площею, освітленою жовтим штучним світлом, і думаю. Метро – це лімб, думаю я. Проте з чого я взяв, буцім вище – рай?

  Я – на чужому колі. І мені нема куди йти.

  На цегляній стіні білим намазюкано «Сила Матейї», а поряд – два квадрати, вмальовані один у другий, груба восьмикутна зірка. Вздовж стіни ростуть стрижені тополі, схожі на закляклих від холоду приютських дітей. Ніч перевалює за північ, її подих очищається – вона починає духмяніти. Від димного й свіжого сільського аромату ночі в мене паморочиться голова.

  Дуже холодно.

  На яскраво освітленому рекламному щиті – прегарна діва, що встромила руку по лікоть у дзеркало. В дзеркалі відбивається вона сама, але невловно інша, як сестра-близнючка. «Дзеркала Хесалли: побажай – і узриш! – написано під дівою. – Повір у Дар». Цього я не розумію.

  Під рекламним щитом біля узбіччя дороги стоїть строката компанія. Їх освітлює рекламне підсвічення і жовтий ліхтар – схоже на вітрину супермаркету. Усього їх десь десятеро. Більшість – дівчата, але є і юнаки. Вони всі молоді, вдягнені дуже легко й дуже яскраво; розмальовані, немов ляльки. В усіх нарум"янені щоки – вони рожеві, вони персикові, вони золотаві – від цього молоді люди здаля виглядають дуже здоровими. Зблизька я бачу сірі обличчя нічних істот під сліпучим макіяжем.

  Напружено чекають, але вдають із себе безтурботних. Їх очі блищать, зіниці широкі. Прагнуть виглядати спокусливо, але по позах видно, наскільки їм холодно, їм звично холодно, вони стомилися від холоду, але не йдуть. Вони базікають напівголосно – і раптом замовкають, коли я підходжу.

  Ти чумний, питає тоненька дівчина у блакитній курточці. Решта дивляться з острахом та відразою.

  Ні, кажу я.

  Він не боїться темряви, каже хлопець, розмальований під мотрійку помадою й рум"янами – запалі щоки в нього, мов яблука. Він або чумний, або божевільний, веде далі хлопець.

  Що б там не було, нехай валить звідси, каже другий. Він дивиться на мене з холодною люттю, сунувши руки в кишені. Його приятелі підходять справа та зліва; мене вражає контраст між їх курточками веселеньких відтінків, довгими кольоровими чубками, вбивчим макіяжем – і несподіваною нерозсудливою злобою. Отак зненацька і шпарко лютіють наркомани, яких уже почало ламати. Кожен з них – кастет, що вдає з себе гламурну каблучку. Дівчата завмерли, очікуючи, наче сподіваються на свою частку мого м"яса, коли все буде скінчено.

  Нехай валить, кажуть збоку. Таким тут нема чого робити.

  Я примірююсь, кого доведеться вдарити першим і куди відступати. Не схоже, що вдасться розійтися мирно. Вулиця абсолютно пуста й темна, ні машин, ні людей – я розумію, що шансів у мене небагато. Компанія виглядає ладною на будь-що.

  Я ненавиджу битися.

  Але з цегляної стіни раптом виходить високий франт у білому пальто.

  Він міг би бути її братом, як сказав би Ваня. Його обличчя сяє в темряві блідим місячним світлом, а очі такі саме вишневі, як у...

  Загальний вигляд – чорно-білий малюнок тушшю. Врода чиста й сувора.

  Нафарбовані відразу забувають про мене. Вони пожирають його очима, наче попсову зірку на концерті. Не знаю, що заважає нафарбованим кинутися до нього – чи то страх перед ним, чи то страх перед тим, що він зараз зникне – і кінець святу – але тримаючись віддалік, вони всі концентруються на ньому так, що тремтить повітря. Тягнуть руки, обличчя – і благають усім тілом.

  Поцілунку. Так наркомани благають дати їм дозу. Вони його так прагнуть, що мене сором бере стояти поруч із ними – і я стрімко йду геть.