Рукопис, знайдений під прилавком

Рукопис, знайдений під прилавком

Аннушці К. – охотниці до жахливих казок.

...Це місто не те і опівніч не та...

Б. Пастернак

  15 січ.

  Сьогодні тихо. Ні живих, ні мертвих.

  Із живими все зрозуміло: свята скінчились. У мене не залишилось жодного подарункового альбому з видами. Під землею у свята краще за все продаються альбоми з видами, кулінарні книги та дитячі книжки з картинками. Я загортаю їх у плівку, щоб цей пил – пил усюди, пил завжди, пил в"їдається в пальці, у сторінки, в легені – не зіпсував глянсові небеса над Спасом-на-Крові. На обкладинках альбомів з видами найчастіше світлини Смольного собору або Спаса-на-Крові. Небеса жахливо яскраві, але на них можна дивитись. Від вигляду млинців з ікрою на обкладинці кулінарної енциклопедії просто нудить. Під землею якось дивно сприймається звичайна їжа.

  Проте покупці реагують спокійно. Під землею книги у подарунок купують по дорозі. Похапцем. Між іншим. Їх навіть не надто розглядають, лише прохають: «Мені щось таке гарненьке та дорогеньке». Щоб подарувати якимось іншим, до яких, по суті, байдуже. Тому в свята йдуть тільки три ґатунки товару. Дітям – казки, чоловікам – альбоми, а жінкам – жрачку. І я стираю пил із плівки мокрою серветкою – небеса спалахують такою блакиттю, що очам боляче.

  Відвик я від цього кольору. Та фіґня це все.

  Цікаво, чому мертві зникли. Ніхто не рішає себе у свята? Чи що? Надія в людях прокинулась, хе-хе... Один-однісінький труп підпирає спиною стіну – певно, наркоман, не інакше як випадково скопитився. Навіть не поривається поїхати; невідомо, куди його вивезе – а тут йому непогано. Вже годин зо три стоїть, не ворухнеться – рухаються лише зіниці, широкі й каламутні. Стежить за електричками.

  Мертві від метро не стомлюються. А я – живий.

  Я живу під землею, при штучному світлі. Я прокидаюсь при штучному світлі, виходжу в темряву, спускаюсь під землю і видобуваюсь на поверхню, коли там знов темрява і штучне світло. Я існую при штучному світлі. Я не те щоб втомився, але весь час існую між сном і явою. Я почав забувати, що таке нештучне світло.

  Сонце... Навіть дивно згадувати це слово.

  Метро – це лімб, ось факт, заяложена істина, якою нікого не здивувати. У лімбі немає справжнього світла й не має бути. Все правильно.

  І ніяке не пекло, ось що я вам скажу. Я не знаю, де пекло. Може, туди йдуть потяги, про які оголошують: «На цей потяг посадки немає». Може, туди можна потрапити ще якось. Проте метро як таке – поза межами. Поза верхніми межами й поза нижніми межами. Тому в ньому немає нічого по-справжньому жахливого. Усе дивне і тьмяне, але не страхітне. Лімб, цим усе сказано.

  Продавав я стосами фантастичні романи, в яких люди рятуються в метро від якогось гіпотетичного кінця світу. У тридцяті роки. У вісімдесяті роки. В майбутньому. Апокаліпсис, атомний вибух, інопланетне вторгнення... Фантасти – кумедні люди. Їздили в метро – і вразилися? Промайнути крізь лімб, вийти на поверхню з іншого боку, трішечки зачепити щось у себе в душі... Гарненьку місцинку вони знайшли для рятування людства! Читаю й веселюся. Цікаво, вони серйозно вважають можливим порятунок від пекла в лімбі? Втім, вони гадки не мають, що це таке – метро. Вони вигадують якнайжахливіших інопланетян та мутантів, абсолютно не уявляючи собі ані тих, ані тих – а про звичайнісінькі речі не знають і знати не бажають. Фантастика спокійніша за дійсність.

  Тому народ так її любить.

  Хоча про метро я теж до пуття не знав, чого там. Інакше не прийшов би сюди працювати – ах, тут така гарна зарплатня. А тепер вже не піти... Я працюю по шістнадцять годин. Іноді закриваю кіоск шторкою та сплю на найнижчій книжковій полиці, під касою, прокидаючись від шаленого ознобу. Під землею рідко хочеться їсти, але спати іноді кортить нестерпно. І спросоння завжди холодно до кісток, хочеться випити, хоча б гарячого чаю. Я кип"ячу чай у великому кухлі фальшивого фарфору та плюю на всі правила. Навіть якщо нагряне моє начальство – згори, теж без поняття про те, що таке метро – скандалу не буде. Адже вони знають: під землею важко. За це й платять. Майже всім, хто тут працює, платять добре. Але гроші потихеньку втрачають сенс.

  Своїх колег я називаю сам собі «дітьми підземелля». Майже всі вони живі люди. Лише у вкрай нечутливих з них немає цього відбитку лімба на обличчі. В усіх сіра шкіра та блискучі очі, мов у морлоків, блискучі, з червоними прожилками. Новачки товариські й балакучі. Ті, що працюють під землею давно, мовчать і всміхаються у відповідь на будь-які запитання.

  Сьогодні я працюю на Просвіті. Холодно. Протяг часом доносить запах сирої щойно розкопаної землі, його відчуваєш обличчям, він вологий і більш живий, ніж уся решта повітря. Це дуже приємно. Звичайно повітря сухе, тепле й мертве, липне до обличчя. Я входжу до метро – і потрапляю в повітря, стояче, мов болото. Тут усе стоїть сторч: повітря, світло, час. Плин часу вдає плинна зміна цифр на електронних табло. Раніш я вважав, що це справжні годинники; тепер мене не обдуриш. Тут увесь рух ілюзорний, і всі думають, що квапляться.

  Книг купують дуже багато. Мій прилавок щільно заставлено дешевими книжками в паперових обкладинках. Це детективи, найширвжитковіша фантастика та любовні романи. Їх купують стосами; ті, хто їздить у метро постійно, використовують книжки, аби втупити в них очі й нічого навколо не бачити. Хома Брут малював для цього коло крейдою, та разом із колом неможливо пересуватись. Книжки зручніші. Відірвавши погляд від сторінок, можна випадково спостерегти, наприклад, як змінюється твоє відображення у вагонному склі – це вже досить неприємно, але це ж такі дрібниці.

  Запахи тримаються на диво довго. Вони стійкі, різкі. Хвилі парфумів, дезодорантів, туалетної води, сморід бомжів – кожний струмінь повисає в повітрі на нескінченні хвилини. Вони не змішуються. За кожною людиною запах тягнеться кометним хвостом. Рух електричок стирає ці струмені потоком протягу, як гумкою. Іноді протяг доносить виразний запах розтертої ромашки... та це окрема розмова.

  Мій ніс усе чує. Я – фільтр запахів, звуків і видінь, схожих на марення. Я щойно бачив двох жінок, які несли щеня бульдога, одягненого в дитячий блакитний комбінезон з капюшоном. Із капюшона витикалося його сумне личко, чорне, зморщене, у дрібній щетинці, із пронизливими темними очима стомленої дитини-потвори. Під капюшон зазирнула стара, сахнулася. Цікаво, як вона це побачила... може, це зовсім не цуценя, га?

  Поряд із кіоском стоїть сіра людина. Її обличчя, одяг, поза – ніякі, я ніяк не можу сфокусувати на ній погляд. Цей тип уже хвилин із десять читає детектив. Обкладинка книги маячить на сірому яскравою жовтогарячою плямою. Хата-читальня...

  Слід би сказати йому, що в мене не бібліотека, але якось не мовиться. Хто його знає, чому дядькові від книжки не відірватися. Іноді ілюзорний світ – панацея.

  А знеболююче гуманно давати даром – надто таку мізерну дозу.

  Невдовзі

  Вона знов приходила. Про це не варто думати. Вона купила книжку й пішла, мовивши лише кілька слів. Вона поспішала. Я ще довго чую її запах – запах гірко-солодкої отрути.

  Її голос – шелестіння в нічній пітьмі.

  Все. Досить.

  Маленькі павуки на дуже довгих тонких ніжках п"ють краплинки електричного струму, сидячи на «пілоті». До «пілота» підключено касу і комп"ютер. Через електричних павучків у мене зависає пошукова система. Я зганяю їх щиглями. Вони, по суті, нешкідливі створіння, доки маленькі. Один, щоправда, крупніший; зростом з половину комп"ютерної миші, ніжки дуже тонкі й високі, на них видно напружені сухожилки, як на ногах слонів у Далі. На пластмасовій головці – штук із десять різного розміру червоних очок, що тьмяно світяться. Під очками – жмуток щупалець, мідяних, блискучих. Ці істоти живляться електрикою і готові на все, щоб украсти трішки. Вони завше заповзають під шторку; найменші сновигають під ногами в пасажирів, мов сміття; більші прокрадаються по стінах, повзають під рейками, де тече електрична ріка. Зрідка світло навколо повільно тьмяніє, майже згасає... ну це вже найкрупніші. Такі, думаю, живуть у відгалуженнях тунелів. Дозволь такій тварі присмоктатися до кабелю – і от тобі маєш, напруга падає по всій станції. Але електрички їх лякають, тому велика крадіжка вигоряє нечасто.

  Моя сусідка, продавщиця біжутерії, Марина, змахує павучків ганчіркою. Вона їх побоюється, впевнена, що від них можна отримати удар струмом, якщо невдало доторкнешся. Розповідала, як розчавила одного – маленька блискавка простромила ногу наскрізь, тепер в неї два шрами, на подушечці стопи й на підйомі, а з павука витекла їдка темна рідина – як зі старої батарейки. Колись були такі батарейки, великі, круглі, з брунатною електричною кров"ю всередині. Та я про павуків. Марина бачила їх павутиння, коли працювала на Старому Селі. Павутиння не для полювання, воно перепинає прохід до їх оселі. Чергова по станції розповідала, як із такого виплутували обвуглений скелет, проте я слабо вірю в таку річ. Щоб убити струмом людину, потрібен дуже потужний розряд, а ті, що їх створюють павучки, не сильніші за п"єзу в запальничці. Хіба що в тунелі...

  У Марини вибілене неживе волосся, очі сірі, круглі, обличчя вкрито товстим шаром косметики. Наші стосунки близькі до приятельських. Марина рада, що я працюю поблизу, тому що боїться метросексуалів. Я їх ганяю, але, взагалі-то, її страх ірраціональний.

  Метросексуалів не цікавлять живі жінки. Це якийсь різновид некрофілії – вони або просто кейфують від відчуття землі над головою і загальної могильності довкола, забиваються в якусь нішу і дрочать, або кадрять мертвих.

  Свіжого мерця, мабуть, порівняно просто зняти – у них такий жалюгідний, приголомшений і розгублений вигляд, блукливий погляд у нікуди, розхитані рухи... Інколи нещодавно померлий шукає свій потяг годинами, навіть на станціях, де немає переходів з лінії на лінію. Здебільшого вони – самогубці, але трапляються й винятки. Одна літня тітка все примовляла, що «до синка їде», а синок, як я зрозумів, помер у лікарні, тож у тітки, певно, стався серцевий напад. Я здорово здивувався, що вона припленталася в метро. Потім вже зметикував, що зрештою їй потрібно в аеропорт, до Московської. Якісь дрібні грішки, напевно. Я навіть замикав шторку, щоб посадити її на потяг.

  У неї була господарча торбина з апельсинами й чистою білизною. Забавна баба. Проїздить якийсь час, звісно, але врешті вибереться. Ось інші

  Товар привезли. Потім допишу.

  20 січ.

  А запах зовсім не просто так.

  Річ у тім, що десь у тунелі знов відчинили оті самі ворота. Це такі сталеві створи, якими звичайно перегороджено колії, що ведуть лише туди. Там є семафор, але ворота все одно зачиняють. Про всяк випадок.

  Та якщо відкриють – звідти запах. Завжди той же самий. Розтертої у пальцях ромашки.

  Річ у тім, що там з одного боку немає стін. З другого – є. Нескінченна стіна, по якій іде електрика для потягів і ще для якихось моторошних речей, ці нескінченні переплутані кабелі. Але за рейками – до самого Стікса – поля. Іноді я бачу ці поля вздовж рейкового полотна майже наяву. Вони, здається, простягаються без краю, поля під землею, які ніколи не бачили неба – і ромашки непевно біліють у вічній темряві. Бліді, зовсім без кольору, ані зеленого, ані жовтого, але дуже, дуже духмяні. Вона любить ці квіти, нині у неї в руках букет, загорнений у блискучий целофан. Бліді квіти, ні живі, ні мертві. Стебла тонкі й трішки поточені цвіллю, але й цвіль пашить ромашками. Вона ледь усміхається; її губи густо нафарбовані блідо-рожевою помадою, щоб приховати їх природний колір.

  Сьогодні їй не потрібна книга. Вона прийшла показати мені ромашки. Бравує тим, що ходила у полях, з яких не повертаються, чи просто воліє мене налякати – не розумію. Я надто втомився. Я увесь – лише нюх і

  А раптом їй хтось подарував цього букета

  Годі, годі, годі. Не будемо про це.

  Прибиральниця зчинила скандал. Я, бачте, не досить щільно закрив шторку й погано її замкнув. З-під шторки просочуються слова, хай їм біс! Їй прийшлося перемивати підлогу через ту липку негідь, всмоктувати її в гудучу скриньку на колесах, яку вона штовхає перед собою.

  Я все розумію, але це ж не моя провина. Я все замикав як слід. Просто привезли кілька ящиків з новими детективами, зовсім свіжак, тече з них. Я чекаю – не дочекаюсь, коли Донцова та всілякі Скажені-Косі-Криві-Схибнуті вийдуть, нарешті, з моди. Слова, що їх робить ця братія, розповсюджуються гірше, ніж гас. Ними завжди тхне довкола, вони просочуються під шторку, виливаються з ящиків, забруднюють інші книги... Я підіймаю коробки з класикою в паперових обкладинках якнайвище, та в дамські романи, у фентезі, в сучасну прозу все одно багато потрапило. Якщо хтось помітить – лаятиметься, немов це я винен.

  Якби з класики так текло, ніхто б не скаржився. Але в гарній книзі слова – ограновані кристали. Вони нікуди з місця не зрушать, їх вплавлено у сторінки тонко й чітко, як в оправу. Деякі сучасні письменники відколупують слова зі старих книг, забирають собі... крадені слова випирають, стирчать, рвуть сторінки гострими кутами. Для них потрібна абсолютно інша оболонка. Ось днями один дядько жбурнув мені на прилавок книжку, де крадена фраза на першій сторінці прорвала паперову обкладинку, а крізь дірки потекли слова автора і все в сумці заялозили. Авжеж, погань, погань, я теж так вважаю. Але до чого ж тут я!

  Я цю книжку навіть обміняти не можу, тому що брак не типографії, а видавництва.

  Втім, це ще півлиха. Якщо у метро заборонять продавати книги, то не через слова, а через образи. Образи матеріалізуються з поправкою на світ – і я не знаю, як довго здатні протриматися в бутті ці бліді примари. Ні, коли я бачу, що знов якийсь маніяк пнеться виповзти назовні, то бгаю його назад. Та, боюсь, дечому все ж таки вдається накивати п"ятами, коли кіоск зачинений і коли я сплю. Бачив я одного – напівпрозора тупа пика феноменальної гидоти. Примара людиноподібної гниди. Як упхати його назад, у книгу – гадки не маю.

  І ніяк не вдається втлумачити собі, що не моя це справа. Але, мабуть, він і не надто шкідливий.