...мiф про Переяславську раду...

Unknown

Практично кожен громадянин України знає про Переяславську раду 1654 р. із шкільних підручників.

Але правда про ці події тільки недавно стала доходити до людської свідомості. І досі чимало громадян України сприймають цю подію (або комплекс подій, пов язаних з Переяславською радою) крізь призму постанови ЦК КПРС Про святкування 300-річчя возз єднання України з Росією ), яка остаточно сформувала сформований колонізаторами міф про Переяславську раду.

Найменший сумнів у цьому міфі або якійсь його складовій частині жорстоко переслідувався, прикладом чого є доля видатного українського історика Михайла Брайчевського, автора знаменитого трактату Приєднання чи возз єднання? .

Цей міф є складовою частиною іншого, найтотальнішого міфу російської великодержавно-шовіністичної історіографії, яким керувалися і керуються явно або у завуальованій формі правителі імперії у своїй політиці щодо України та Білорусі.

Цей міф зводиться до того, що українці та білоруси є нібито не самостійними народами, а лише частинами (гілками) російського народу, роз єднаного ординцями Батия, а потім поляками, литовцями, німцями і т. д., котрі ще й нібито вигадали українську та білоруську мови.

Ці частини — гілки тільки й робили потім, що мріяли про воссоєдінєніе і нарешті прийшов Богдан Хмельницький і здійснив цю мрію.

Відповідно Богдан Хмельницький та його сподвижники всіляко вихвалялися, а всі інші оголошувалися купкою зрадників , польськими (турецькими і т. д.) ставлениками тощо.

При цьому звичайно замовчувалися очевидні факти: скажімо зрадник Виговський у 1654 р. доклав чимало зусиль, щоб створити союз України з Московською державою.

Міф про Переяславську раду містить у собі ряд ідіологем, кожна з яких всіляко пропагувалася і в історичних працях, і в художній літературі (читай Натана Рибака Переяслівська рада , тощо), образотворчому мистецтві (картина Навєкі вмєстє! ) тощо. Вкажемо на головні риси цього міфу:

Українці і росіяни ніколи між собою не ворогували.

Українці і до, і з самого початку повстання до Переяславської ради безперервно просили царя-батюшку взяти їх під царську руку . (Цей дуже туманний вислів трактувався як прагнення позбавитися своєї власної державності, мови й національності).

Московська держава робила все можливе, щоб підтримати українських повстанців, надавала братню підтримку і при першій же оказії оголосила війну Речі Посполитій.

Переяславська рада була генеральною, репрезентативною, всенародною і одностайною, а її рішення здобули всенародне схвалення.

Присяга в Переяславі була односторонньою (тобто тільки українська сторона присягала), давалася Росії (не царю!).

Україна увійшла до Московської держави саме в 1654 р., і саме на тих умовах, які виробив Богдан Хмельницький і схвалив цар та його уряд; ці умови час від часу порушували ізмєнніки , тільки тому цареві доводилося пізніше коригувати ці умови, які однак залишалися добрими. Москва ж ніколи не порушувала взятих на себе зобов язань

Гетьман Богдан Хмельницький був великим другом російського народу, привів Україну у московське підданство, тому заслуговує похвали на відміну від усіх інших гетьманів ізмєнніков . Не випадково іменем Богдана Хмельницького, а не якогось іншого гетьмана називали міста, колгоспи, вулиці, навіть створили орден його імені.

Переяславська рада нібито врятувала українців від загибелі, яку несли інші сусідні держави, вона поклала кінець тяжкій війні українського народу проти поляків-колонізаторів. Український же народ здобув внаслідок цієї ради своє місце під сонцем , а якщо й страждав, то тільки разом з братнім російським народом . Московська держава принесла Україні цивілізацію і прогрес і відповідні слова нєістового Віссаріона не сходили із шкільних підручників з історії СРСР.

Звичайно, могли бути певні варіанти та модифікації даного міфу, але його суть залишається незмінною.

Міф настільки довго й настирливо пропагувався, що навіть Тарас Шевченко вважав Богдана Хмельницького винним у зраді України і затаврував його у ряді поезій.

Між тим, позбавлення України державної незалежності відбулося не у 1654 р., а у 1659 р. і підписав новий договір з Москвою вже не Богдан Хмельницький (який помер у 1657 р.), а новий гетьман, його син Юрій. Розглянемо ці положення у такій же послідовності.

1. За всю історію українсько-російських стосунків, починаючи з часів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, нараховується близько двох десятків воєн, в т.ч. на період до 1648 р. припадає приблизно половина.

Москва вела переважно агресивні війни, українці й білоруси, які складали наприклад головну ударну силу в армії Великого князівства Литовського, давали гідну відсіч, часом щоправда й самі переходили кордони Московії, ходили походами на Москву, Твер, Рязань, Новгород, Псков і т. д. Пам ятні блискучі перемоги над московітами під Оршею (1514), походи козаків Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву, за Урал і до берегів Північного Льодовитого океану на поч. 17 ст.

Сам Богдан Хмельницький, якого люблять записувати у московські друзі, відзначився у Смоленській війні проти Московії і за деякими даними був навіть нагороджений королем Владиславом ІV дорогоцінною шаблею. Іван Богун у першій половині 40-х рр. 17 ст. водив козаків у похід з Кодака аж у Мордовію!

2. В різний час у 15 -п. п. 17 ст. до Москви їздили окремі представники козацтва, православного духовенства в пошуках матеріальної та моральної підтримки, були налагоджені певні контакти й традиції, але з цього не можуть випливати ті далекосяжні висновки, які їм приписують творці міфу.

Навіть звичним формулам ввічливості й дипломатичного етикету вони безпідставно надають невластивого значення, беруть чи видають за чисту монету дипломатичні маневри й звернення. Типовий приклад: місія від імені Війська Запорізького і гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного до Москви у 1620 р., яку очолив отаман Одинець. І досі деякі автори вважають, що вже тоді козаки хотіли увійти під царську руку .

Між тим, місія Одинця була лише вдалим дипломатичним маневром, який мав на меті налякати уряд Речі Посполитої можливою зміною переорієнтації козацтва на Москву й Стамбул. Це переконливо удоводнив ще на початку 60-х рр. відомий історик В. Д. Королюк. Що стосується Б.Хмельницького, то він звернувся за допомогою у боротьбі проти Речі Посполитої насамперед до турецького султана Ібрагіма І ще у 1647 р.

Султан дозволив кримському хану Іслам — Гірею ІІІ надати військову допомогу українським повстанцям, внаслідок чого стало можливим укладення українсько-кримськотатарського договору на початку 1648 р. Саме кримські татари були союзниками українських повстанців у 1648-1653 рр.

Жодна інша країна, крім частково Молдавії у 1653 р., не підтримала Б.Хмельницького збройною силою. Перше звернення до Москви було скероване з випадковою оказією влітку 1648 р. і тільки з кінця 1648-поч. 1649 рр. були налагоджені дипломатичні відносини між Чигирином та Москвою

3. Хоча ці відносини були налагоджені, однак братня Москва не поспішала з допомогою українського народу. Спочатку ставлення з боку Москви до Національно-визвольної війни українського народу було ворожим, царський уряд боявся, що вибухнуть повстання і в Московській державі.

Між іншим, у Московії таки вибухли, хоч із чисто своїх причин, повстання:

у самій Москві (1648)

Новгороді та Пскові (1650).

Зазнавши три потужні поразки підряд з боку Речі Посполитої (Лівонська війна 1558-1583 рр.; Смута ; Смоленська війна 1633-1634 рр.), царський уряд був дуже обережним, щоб не програти і вчетверте.

Цілих 6 років Москва не погоджувалася вступити у війну проти Речі Посполитої на боці України, чекала доки спливуть кров ю та ослабнуть її сусіди і лише загроза переходу Б.Хмельницького під турецький протекторат змусила її діяти енергійніше і прийняти відповідні рішення Земського собору (11(1) жовтня 1653 р.).

Звичайно, Москва була зацікавлена насамперед в ослабленні Речі Посполитою, продавала українським повстанцям хліб, боєприпаси, але ж продавала, а не дарувала!

Можна пояснити шестирічне зволікання Москви, говорити про обережність московського уряду, його холодний політичний розрахунок, але до чого тут дружба?!

4. Переяславська рада не могла бути всенародною й репрезентативною, оскільки на ній було присутніми не більше 300 осіб. На ній не були представлені жодні стани українського суспільства крім козаків (міщани були тільки переяславські). Вона не була навіть генеральною, а старшинською козацькою радою, проводилася навіть в тилу, окремо від Війська Запорізького, яке готувалося на правобережній Київщині до оборони проти наступу армії Речі Посполитої.

Ця рада (точніше аж три ради), була нелегітимною навіть з точки зору козацьких традицій. Ясно, що далеко не вся козацька старшина була прихильницею військово-політичного союзу з Московською державою, і це виявилося наприклад під час присяги, а особливо під час війн проти Московської держави у часи Руїни .

5. Те, що присяга була односторонньою, твердить тільки аж надто заангажований керівник московського посольства боярин В. Бутурлін у своїх донесеннях та статейному списку (звіті). Між тим, ряд визначних істориків (О. Оглоблин та ін.) беруть це під сумнів, вважають, що й Бутурлін таки дав присягу від царського імені. Є й царська грамота 1654 р., якою гарантувалися права й вольності Війська Запорізького, що говорить про важливі зобов язання з боку Москви. Присяга давалася цареві Олексію, а не Росії (Московській державі) чи російському народу. Оскільки з 1917 р. Росія є республікою, тоді цей і без того сумнівний аргумент стає ще сумнівнішим.

Присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Якщо взяти географічно, то вона теоретично могла бути взята з населення тільки Гетьманщини, яка складала 1/4-1/5 частину етнічних українських земель. Оскільки фронт тоді йшов приблизно по лінії Житомир-Вінниця, то звичайно ні про яку присягу на землях, які тоді були під владою Польщі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, більша частина Волині та Поділля), Угорщини (Закарпаття), Молдавії (Буковина) не могло бути й мови, так само як і на землях південної України, підвладних Кримському ханству. Між Гетьманщиною та Кримським ханством лежали розлогі простори Січових земель, а запорожці відмовилися тоді присягати цареві. Слобідська Україна входила до складу Московської імперії в інший час і за інших обставин, про які треба говорити окремо. В самій Гетьманщині деякі прикордонні полки (Брацлавський, Уманський) не присягали взагалі під приводом воєнної небезпеки. Про згоду чи незгоду з рішеннями Переяславської ради не питали ні жінок (а це половина населення), ні селянство (а це наймасовіший стан українського суспільства). Українська Православна Церква, не кажучи вже про Греко-католицьку, категорично відмовилися присягати цареві. Отже мали бути приведені до присяги тільки козацтво та міщани (всього понад 100 тис. осіб), але вони масово ухилялися від присяги ( у Корсуні присягало всього 70 козаків), нерідко відверто, як от полковники І.Богун, Й. Глух, Г. Гуляницький, І.Сірко та ін., нерідко покидаючи свої міста, як от населення м. Чорнобиль, частіше ж називаючися не своїми хресними іменами, що уневажнювало присягу.