|
↓ Содержание ↓
↑ Свернуть ↑
| Следующая глава |
Unknown
Селянські повстання і Голодомор. Як українське село чинило спротив колективізації
«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали... не дають пощади ні на хвилину життя»
«Справи на Україні геть кепські... Якщо не візьмемося просто зараз за виправлення становища, Україну можемо втратити», — писав Сталін своєму найвірнішaому поплічнику Лазарю Кагановичу в серпні 1932 року. Саме ця вказівка, ймовірно, відкрила шлях до організації злочину геноциду в Україні.
Україна завжди викликала особливе занепокоєння Кремля. Активна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство сприймалися Москвою як реальна загроза існуванню СРСР.
Досвід важкої боротьби із Українською Народною Республікою та повстанським рухом змусив режим для зміцнення свого становища піти на створення квазідержави УСРР зі столицею у Харкові й розпочати політику українізації.
Українізація, попри компартійні обмеження, вийшла за рамки застосування української мови й охопила інші ключові сфери суспільного життя.
«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль...»
В Україні 1920-х років мав місце культурний ренесанс європейського зразка, формувалися відмінні від російських культурні традиції, створювалася національна система освіти, обґрунтовувалася концепція України як автономного економічного організму (економіст Михайло Волобуєв).
Українським культурним феноменом 1920-х став розквіт національної літератури і мистецтва. Тож українська інтелігенція апріорі розглядалася владою як вороже налаштована. Проте особливо тривожили партійне керівництво антивладні настрої в українському селі, адже у 1920-х роках селянство становило 85% мешканців УСРР.
«Що ж стосується сільського куркуля в Україні, то він для нас набагато небезпечніший, ніж російський куркуль...», — ще в 1920 році наголошував один із тодішніх більшовицьких лідерів Лев Троцький.
Унаслідок внутрішньопартійної боротьби до кінця 1920-х провідне місце в більшовицькій ієрархії посів Йосип Сталін, який зосередив у своїх руках абсолютну владу в СРСР. Зміцнення режиму створило можливості для відмови від поступок у національній, культурній, соціально-економічній сферах.
Комуністичний тоталітарний режим відмовляється від НЕПу й ліквідовує ринкові елементи. Розпочинає прискорену індустріалізацію заради створення потужної військової сили для примусового поширення комунізму в світі.
Радянський плакат 1920-х років, що агітує вступати в колгосп. Усі фотоматеріали цієї публікації — з виставки «Спротив геноциду», яка є спільним проектом Українського інституту національної пам’яті та Архіву СБУ
Щоб забезпечити ресурс для індустріалізації й модернізації армії, режим вдається до нещадної експлуатації підконтрольного населення, у першу чергу селянства. Посилюється диспропорція цін на сільськогосподарську і промислову продукцію (так звані «ножиці цін»), збільшується податковий тиск.
Наприкінці 1927 року XV з’їзд ВКП(б) прийняв рішення про курс на колективізацію сільського господарства. У січні 1928-го режим запроваджує насильницькі хлібозаготівлі.
Одночасно розпочинає «ліквідацію» найзаможніших господарств, які обізвали «куркульськими». Ліквідація заможного селянства із одночасним запроторенням решти до колгоспів мала на меті поставити українське село під цілковитий контроль влади.
У 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, за 11 місяців 1928-го — 351 , а в 1929-му — 1437
Дії режиму викликали бурхливе невдоволення населення в різних регіонах СРСР. Найгостріший спротив чинила Україна, яка мала досвід власної державності у 1917—1920 років. Зростання напруги в українському селі найкраще ілюструє збільшення кількості терористичних актів.
Якщо у 1927-му було здійснено 173 теракти проти представників радянської влади та сільського активу, то за 11 місяців 1928-го — 351, а в 1929-му органами ГПУ було зафіксовано вже 1437 терактів.
У 1929 році Сталін розпочинає насильницьку кампанію суцільної колективізації. Початок колективізаційній істерії поклала його стаття «Рік великого перелому». У ній, видаючи бажане за дійсне, «вождь» стверджував, що почався масовий колгоспний рух.
Відразу після появи статті пленум ЦК ВКП(б) проголосив першочерговим завданням здійснення суцільної колективізації. За компартійними планами, впродовж 1930—1931 років абсолютна більшість господарів повинна була перетворитись на сільський пролетаріат — колгоспників.
У січні 1930 року ГПУ розробляє спеціальну операцію з депортації найзаможніших селян. Операція готувалась таємно і дуже ретельно. Очікуючи спротиву, ГПУ мобілізує резерви.
Зокрема, в Україні було додатково розміщено понад кілька тисяч бійців військ ОГПУ СРСР, у тому числі спеціально передислокованих із внутрішніх районів СРСР. Крім того, для проведення розкуркулення в УСРР було мобілізовано із запасу майже 24 тисячі осіб. Усім було видано зброя.
У кожному з районів, де планувалось проведення виселення, були створені спеціальні загони із комуністів і комсомольців, численністю по кілька десятків чоловік. Наприклад, в Брацлавському районі Вінниччини такий загін мав бути створений із 30 комсомольців райцентру.
В окружних центрах такі партійні загони налічували сотні штиків. Крім того, для кожної округи виділявся спеціальний мобільний резерв із числа перевірених курсантів полкових військових шкіл. А в прикордонних округах — зі складу маневрених груп прикордонних військ.
Таким чином, режим, як здавалося його функціонерам, був готовий придушити будь-який спротив у зародку.
Розвалена хата «куркуля», село Удачне на Донеччині, початок 1930-х років
Пропагандистська кампанія, що розпочалась у партійній пресі зі згадуваної статті Й. Сталіна, рішення вищих партійних органів, які «підхльостували» колективізацію, присутність збройної опори ГПУ — все це додавало «наснаги» і нахабства місцевим партійним функціонерам та їхнім поплічникам, так званому «сільському активу».
Відкинувши останні маски добровільності, вони з початку 1930 року розпочинають штурмувати селянство, «заганяти» господарів у колгоспи. Аргумент «якщо не вступите в колгосп, опинитесь на Соловках», стає головним у розмовах озброєних представників влади із селянами.
Прямий тиск і залякування починають приносити результати. Відсотки колективізованих господарств стрімко зростають. Якщо станом на 1 жовтня 1929 року в УСРР було колективізовано 8,6 % селянських господарств, то на 1 лютого 1930 року вже 30,7%, а на 1 березня 1930 року — аж 62,8 %.
Таким же темпом зростає соціальна напруга у селі. Новоявлені колгоспники з ненавистю дивляться на сільський партійний і комсомольський актив та з сумом — на власне майно. Адже створення колгоспів передбачало й усуспільнення реманенту й худоби.
Тож із господарств селян, яких змусили написати заяви на вступ до колгоспу, туди ж забирали й інвентар, а також коней, худобу, а інколи й домашню птицю. Одночасно у селян починають збирати посівний матеріал та фураж для новостворюваних колгоспів.
Охоронець колгоспної контори, село Удачне на Донеччині 1930 рік
Цей збір повсюдно перетворюється у відвертий грабунок, коли у господи, не рідко й уночі, вривалися «бригади», «комісії» чи просто групи комсомольців та владних активістів і конфісковували часто усе збіжжя, яке знаходили.
Проте останньою краплею, яка переповнила селянське терпіння стало закриття церков. У багатьох районах саме наруга над релігією, «відбирання бога», як останньої надії, спонукала селян до відкритого спротиву.
«В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському
справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети»
Грім ударив у середині лютого 1930 року фактично у протилежних кінцях України. З 12 лютого колективізація загальмувала в Мостківському районі тодішньої Старобільської округи. Спочатку у райцентрі, а за кілька днів — у низці сіл цього та сусідніх районів селяни запротестували проти створення колгоспів і розібрали посівний матеріал та реманент.
Тими самими днями в Плужному, райцентрі Шепетівської округи, громада почала боротьбу за повернення церкви. Плужанські події стали поштовхом до масштабних протестів і заворушень, що охопили фактично усю Шепетівську округу.
В останні дні лютого повстання поширилося на Бердичівську округу. Тоді ж заворушення розпочалися в Одеській, Сумській, Дніпропетровській та інших округах. Із 10 березня повстало Поділля — Тульчинська, Могилів-Подільська та Вінницька округи.
Порівняйте масштаби антирадянських акцій в Україні з іншими регіонами СРСР
«В трьох округах: в Тульчинському, Шепетівському і Могилівському справжнє повстання селян. Повстання придушене збройною силою, пустивши в хід кулемети, а в деяких місцях гармати. Убитих і розстріляних 100, поранених кілька сотень... У інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти», — написав наприкінці березня 1930 року спеціально відряджений в Україну сталінський ревізор, нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР Григорій Орджонікідзе.
А один із партійних функціонерів, відряджених до Калинівського району Вінниччини, тоді ж у березні 1930-го жалівся: «Сидимо як на вулкані... Коли лягаєш спати, не знаєш чи прокинешся...»
Загалом селянські заворушення, чи, як їх зневажливо називали комуністи, «волинки», у лютому-березні 1930 року охопили майже всю України. ГПУ у своїх звітах зафіксувало, що в Україні з 20 лютого до 20 квітня заворушеннями було охоплено 1895 сіл у 41 із 44 округ.
«Масові заворушення зазвичай розпочиналися з того, що натовпи жінок у 200-300 осіб, а іноді і значно більше, збиралися біля сільрад з вимогами виходів з колгоспів, видачі зерна і усуспільненого майна», — відзначав голова ГПУ УСРР Всеволод Балицький у доповідній записці генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору, аналізуючи причини та хід селянських виступів у прикордонних округах України наприкінці березня 1930 року.
Проте у 1930 році мирні селянські виступи часто переростали у розправи над місцевими представниками влади та провладними активістами. Такою глибокою була ненависть до них.
«Повстання шириться з кожним днем й стає нам великою загрозою. Усі активісти тікають в паніці до великих міст, бо куркулі, які повстали... не дають пощади ні на хвилину життя», — писав про події на Любарщині один із місцевих комсомольців у своєму листі до редакції газети «Радянське село» 7 березня 1930-го.
Телефонограма Дніпропетроського ГПУ про бої з повстанцями 6 квітня 1930 року
Наляканий масштабом «березневих волинок» режим йде на поступки і припиняє колективізацію.
|
↓ Содержание ↓
↑ Свернуть ↑
| Следующая глава |
