Iван Ужевич I Його Граматика

Unknown

ІВАН УЖЕВИЧ І ЙОГО ГРАМАТИКА

І

У Відділі рукописів Національної бібліотеки в Парижі під № 3876 зберігається рукопис-автограф in 4® «Граматыка словенскаıа написана прє [з] Ї’ώ’анна Ужє́вича СловАни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жү», позначений 1643 р.

В міській бібліотеці м. Арраса, на півночі Франції, теж є автограф in 4® того ж автора, але позначений 1645 р. під подібною ж назвою: «Грамматыка словєнская зложє́на и напи́сана трүдомъ и прилєжáніє[м] Іωанна Ужє́вича словıани́на».

Було б неправильно вважати, що в науці зовсім нічого не знали про ці рукописи і про їх автора. Уперше в науковій літературі візантолог А. Бандурі в своїй праці «Східна держава, або константинопольська старовина. Про управління державою» 1, надрукованій в 1711 р. в Парижі і повторним виданням у 1729 р. у Венеції, цитує латинський заголовок паризького рукопису граматики Ужевича і тут же наводить чотири таблиці 2 кирилівського алфавіту, запозичені ним, як пише про це сам Бандурі, в Ужевича.

Згадує про рукопис 1643 р. в своїх «Основах старослов’янської мови» 3 і Й. Добровський. Він посилається на нотатки Копітара 4, який знайомився в Парижі з цим рукописом, і приходить до висновку, хоч і не такого категоричного, як Копітар, що Ужевич був «aut Polonum aut Russum e Polonia», бо зміщує польське з слов’янським.

1 «Imperium orientale sive antiquitates constantinopolitanae. De administratione imperii», t. II.

2 А не одну, як він же зазначає в передмові.

3 І. І. Dobrovski, Institutiones linguae slavicae dialecti veteris, Vindobonae, 1822, стор. LXII.

4 В листі до Й. Добровського від 11/I 1815 р. Копітар, згадавши про «Слов’янську граматику» Ужевича, дає загальну характеристику і її авторові: «Нещодавно я досліджував граматику Ужевича. Він поляк і вважає «пан» старослов’янським, наводячи це слово як приклад. Одержиш від мене докладний її опис» (В. Ягич, Письма Добровского и Копитара, «Сборник ОРЯС ИАН», т. 39, СПб., 1885, стор. 394).

Очевидно, за Добровським, а можливо, безпосередньо за Копітаром, польський дослідник М. Вишневський у своїй історії літератури польської теж згадує про граматику Ужевича: «В паризькій бібліотеці знаходиться слов’янська граматика, написана Іваном Ужевичем (учнем с. богослов’я) в 1643 р., яку там бачив Копітар, засвідчуючи, що її написав поляк з земель руських, бо він польську з слов’янською мовою сплутав» 5.

Але ні Добровський, ні Вишневський не обстоювали б польської національної приналежності Ужевича, коли б їм був відомий оригінал його слов’янської граматики.

Релігійно-літературний матеріал перших і останніх сторінок паризького рукопису (Зб. 4. 71б) та рукопису з Арраса особливо, яким, за звичаєм тих часів, Ужевич оформив свої граматичні трактати, безперечно, взятий ним із арсеналу не західноримської, а східновізантійської християнської ортодоксії 6.

Це добре усвідомив дослідник П. Мартинов, який у своїй бібліографічній праці «Слов’янські рукописи в державній бібліотеці Парижа» 7 теж описує паризький рукопис граматики Ужевича, але не тільки за Добровським, а й на підставі фактичної обізнаності з рукописом. З цього опису видно, що Мартинов більше уваги приділив літературно-релігійному оформленню. А тому, щодо мови, він цілком пішов за Й. Добровським, вважаючи, що мова граматики Ужевича — це un mélange de slavon et de polonais (суміш слов’янського та польського) і на доказ цього наводить ще й свій приклад полонізму — текст заголовка граматики Ужевича 8. Зате в питанні про походження автора рукопису Мартинов висловлює, хоч і надто широко окреслену, але в цілому певну і правильну думку, що автор граматики належить до тих численних південнорусів, головним чином із Києва 9 (bien de Russes de midi, surtout de Kieff), які тоді прибували по науку до Сорбонни і до Риму (venaient faire leurs études a là Sorbonne, aussi bien qu’a Rome).

5 M. Wiszniewsky, Historia literatury polskiej, t. VIII, Kraków, 1851, стор. 450.

6 Наприклад, у паризькому рукописі див. стор. 4а (ряд. 3 — 4): «Милость бога... зо всЂми вами православными хрєстіани». В арраському рукописі Ужевич повністю наводить Исповєданиє вЂры православной» (стор. 16 — 17), текст якого теж не залишає сумніву щодо його східновізантійського спрямування.

7 P. Martinof, Les manuscrits slaves de la bibliotèque imperiale de Paris, 1858, стор. 31 — 32.

8 «Grammatica scripta per Joannem est un polonisme, qui est bien plus sensible enccre dans ie titre slave que voici» (далі Мартинов цитує текст заголовка паризького рукопису).

9 Чи не спричинився цей вислів Мартинова про етнічну приналежність Ужевича до категоричного, але ж ніяк не обгрунтованого твердження І. Борщака в його «Звідомленні з дослідів в архівах Західної Європи» (ЗНТШ, т. CXXXIV-CXXXV. Праці іст.-філософ. секції, Львів, 1924, стор. 242): «Українська граматика 1643 року. Киянина в Сорбоні Усевича на латинській мові (7.568А)».

Так постали в науці перші і дуже скупі відомості про слов’янську граматику Ужевича в її паризькій редакції 10.

Одні з перших дослідників у галузі слов’янознавства — Й. Добровський, В. Копітар, чию діяльність, як і пізніше В. Ягича, не можна розглядати окремо від піднесення національно-визвольного руху західних і південних слов’ян, що перебували під гнітом Прусії, Австрії і султанської Туреччини, а також від процесу формування слов’янських націй в цілому, найбільшу увагу приділяли звичаям і мовам слов’янським, розшукували і досліджували слов’янські рукописи по визначніших книгосховищах Західної Європи. Тому-то й паризький варіант слов’янської граматики Ужевича не минув їхньої уваги. Арраський же рукопис, здавна опинившись у бібліотеці провінціального міста, віками лишався не відомим у науці. Обома автографами Ужевича науковці-славісти по-справжньому зацікавилися тільки в XX ст. і на Заході і на Сході Європи.

Цьому сприяла, звичайно, й історична та лінгвістична дискусія, що розгорнулася спочатку навколо гіпотези М. Погодіна, а потім — протягом другої половини XIX і початку XX ст. — у зв’язку з виступами П. Лавровського і О. І. Соболевського.

Численні статті і розвідки багатьох визначних славістів сприяли розв’язанню і постановці цілого ряду важливих проблем з історії та діалектології східнослов’янських мов, ввели в науку багато діалектологічного матеріалу та рукописів, іноді вже давно відомих, але ще, по суті, не досліджених.

В цих умовах надійшла черга і до обох рукописів Ужевича. На початку XX ст. у Києві виходить друком 11 стаття О. І. Соболевського «Грамматика Й. Ужевича», присвячена описові паризького рукопису, а в берлінському журналі «Архів слов’янської філології» — велика стаття В. Ягича «Іван Ужевич, граматист XVII століття» 12. О. І. Соболевський, за власним його свідченням, описував паризький варіант граматики Ужевича за нотатками проф. Малеіна; В. Ягич же користувався, крім арраського рукопису, ще й статтею Соболевського, а тому, зрозуміло, його праця про Ужевича докладніша і повніша. Обидва дослідники ставлять питання і про мову граматики, і про походження самого автора.

10 Можна згадати ще стислу нотатку про паризький рукопис в «Описаний памятников славяно-русской литературы» С. Строева (М., 1841, стор. 109), з яким він ознайомився в Парижі і висловився, що «автор подчинил славянский язык польскому».

11 Див. «Чтения в историческом Обществе Нестора-летописца», т. 19, вып. 2, ч. V,

К., 1906. стор. 1 — 7.

12 Див. «Archiv für slavische Philologie», Bd 29, H. l, 1907, стор. 154 — 160.

На думку О. І. Соболевського, слов’янська граматика Ужевича — «это грамматика юго-западного литературного языка XVII века, той смеси белорусского и польского языков, на котором писались в XVI веке в литовскорусском государстве документы, а в XVII веке в Южной Руси литературные произведения 13. Старая Москва знала этот язык под именем белорусского. Автор грамматики — Иоанн Ужевич, студент Парижской Сорбонны, родом, по-видимому, из Галиции» (стор. 1).

13 За Житецьким, як відомо, це мова, коли вже про вплив білоруської мови не доводиться говорити. Це книжна українська літературна мова XVI — XVII ст., що все більше грунтувалася на народній мові, її ще називали й «мовою простою», хоч, звичайно, вона за своїм складом переважно не була «простою». Функціонувала вона поряд з мовою церковнослов’янською в її українському варіанті, або інакше, слов’янороською чи слов’яноукраїнською.

О. І. Соболевський звертає увагу і на той факт, що Ужевич не раз вказує на різницю між описуваною ним у своїй граматиці мовою і мовою церковнослов’янською — sacra lingua, а також на відмінності між мовою його граматики і живою мовою поляків, русинів, богемів, моравів тощо. Ці останні спостереження, зроблені О. І. Соболевським, очевидно, і вплинули на його вищенаведене міркування про мову граматики Ужевича.

В. Ягич, якому, можна припустити, належить і честь відкриття арраського рукопису, у своїй статті теж говорить про мову граматики, але. в його дефініціях, при певних збігах з поглядами О. І. Соболевського, легко можна помітити свідомо ним підкреслений інший підхід до характеристики цієї мови. Слід зупинитися на перебігу його думок.

На початку своєї статті (стор. 154) В. Ягич вважає, що обидва варіанти граматики І. Ужевича становлять собою «Граматику церковнослов’янсько— мало або білоруської мови» («eine Grammatik der kirchenslavisch-klein oder veissrussischen Sprache»), а наприкінці статті формулює свою думку ще точніше, називаючи граматику Ужевича просто граматикою «церковнослов’янської мови» («der kirchenslavischen Sprache»), а авторові її віддає шану як одному з тих південно-східнорусів («unter der Zahl derjenigen Sudwestrussen»), які в середині XVII ct. піклувалися про граматичну сторону цього органу церкви («die sich... um die grammatische Zeit dieses Kirchenorgans kümmerten» — стор. 160).

В іншому місці свого опису (стор. 156 — 157) В. Ягич наводить два тексти «Отче наш» з арраського рукопису Ужевича під заголовками: «Молитва господня» (стор. 13 рукопису) і «Молитва панськал» (стор. 14 рукопису), як В. Ягич висловлюється: «in kirchenslavischer und in polnischveissrussischer Fassung», тобто «в церковнослов’янському і польсько-білоруському викладі (редакції)».

Таким чином, потрібно зробити висновок, що В. Ягич, на відміну від О. І. Соболевського, відносить «слов’янську мову» граматики Ужевича, коли йти за класифікацією Житецького, до типу церковнослов’янської мови, але не уточнює її української чи білоруської редакції («klein oder veissrussischen Sprache»), враховує наявність в ній полонізмів і ніби віддає перевагу білоруській стихії. Однак, як і Мартинов, Ягич, вважаючи Ужевича південноросом, приходить до висновку наприкінці статті, що лише завзяття малоросів (Eifer der Kleinrussen) може допомогти, щоб більше дізнатися про долю І. Ужевича.

У тому ж 1907 р. відповідальний редактор філологічної серії «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», Іван Франко, у стислому викладі 14 змісту розвідок О. І. Соболевського і В. Ягича, особливо останнього, також знайомить ще нечисленних тоді українських філологів з лінгвістичною спадщиною І. Ужевича (ЗНТШ, т. V, стор. 65 — 67). Однак і після цих виступів тільки глуха, бібліографічно не опрацьована згадка, і то лише про рукопис граматики Ужевича 1645 р., з’явилася в бібліографічному покажчику «Українська мова» І. Огієнка (К., 1918) та в «Покажчику української мови» Л. Ф. Червінської, А. Т. Дикого (X., 1929 — 1930). Важкі умови розвитку українського мовознавства в дореволюційний час, перебування автографів праці далеко за межами нашої країни не могли сприяти більш докладному оволодінню лінгвістичною спадщиною І. Ужевича.