Нова автокефальна православна церква — спадкоємиця Київської митрополії Константинопольського патріархату, однак не успадковує її історичні межі. Якими ж вони були у XVII сторіччі?

У 2018 році Вселенський (Константинопольський) патріархат підтримав процес створення єдиної автокефальної Православної церкви України. 15 грудня ієрархи трьох православних церков — Української православної церкви — Київського патріархату (УПЦ — КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української православної церкви (Московського патріархату) (УПЦ (МП)) — на спільному соборі об’єдналися в церкву, якій константинопольський патріарх Варфоломія І надасть томос про автокефалію. Томос (грец. τόμος — «сувій») — ухвала предстоятеля помісної православної церкви з найважливіших догматичних або канонічних питань.

Таким чином, українська церква не лише здобуває незалежність від Московського патріархату, але й отримає визнання іншими церквами, посівши своє місце у диптиху — офіційному переліку православних автокефальних та автономних церков.

Право Константинополя надати українській церкві томос ґрунтується на канонах та історичній традиції, що спирається на факт існування Київської митрополії Вселенського патріархату. У 1686 році константинопольський патріарх своєю грамотою надав дозвіл московському патріарху рукопокладати київського митрополита. Тепер Константинополь зупинив дію грамоти, а отже Вселенському, а не Московському патріархату вирішувати питання статусу спадкоємців Київської митрополії.

Створення та визнання автокефальної Православної церкви України є закономірним, адже відповідає апостольським правилам, за якими живе церква. Ними передбачено право кожного народу із власною державою «мати свого першого єпископа». Крім того, згідно з канонами, на одній території не повинно бути кількох паралельних церковних організацій. Отже, об’єднанням долається церковний розкол православ’я в Україні.

Нова автокефальна православна церква — спадкоємиця Київської митрополії Константинопольського патріархату, однак не успадковує її історичні межі. Юрисдикція української церкви поширюється на Україну у сучасних міжнародно визнаних кордонах. Це випливає з того, що церковні організації підлаштовуються передусім під сучасні адміністративно-політичні реалії, хоча й враховують історичні. Тому наведені нижче карти з реконструкцією територій церковних організацій кінця XVII ст. не можуть слугувати орієнтиром для міркувань про межі юрисдикції сучасної автокефальної Православної церкви України.

Початки Київської митрополії сягають кінця Х ст. — часу християнізації Русі. До 1686 року православна Київська (Руська) митрополія була церковною провінцією Константинопольського патріархату.

Патріархат — форма устрою автокефальної, тобто незалежної церкви. Патріархати незалежні один від одного в питаннях внутрішніх справ та управління, а конфесійна єдність забезпечується спільністю канонічного устрою, віровчення, схожими нормами літургійного життя. Патріархат також може бути найвищим типом церковного об’єднання, яке охоплює декілька церковних провінцій (митрополій, архієпископств).

Карти Дмитра Вортмана на слайдері показують політичну та релігійну ситуацію у 1683 р. — напередодні підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Легенда карти патріархатів — на наступній карті. Для переходу між картами рухайте роздільну лінію слайдера!

На карті патріархатів показані церковні об’єднання тільки греко-православної традиції. Тоді вони охоплювали лише частину християнського світу, вже поділеного на різні конфесії. Греко-православні патріархати сусідили і накладалися на церковні організації інших віровчень, зокрема Давніх східних церков (Ассирійської, Вірменської, Сирійської, Коптської), римо-католиків, протестантів та різних церков, що перебували в унії з Римом. У Московському царстві в цей час відбувся церковний розкол: з’явився масштабний рух старообрядців, які не визнали реформ патріарха Никона.

Крім християн інших конфесій, на території більшості православних єпархій були широко представлені мусульмани. Десь, як в Османській імперії, вони займали панівне становище, десь, як в Московському царстві, підлегле. Картину релігійного життя доповнювали чисельні юдейські громади, а в Московії — ще й язичники (фіно-угорські та інші корінні народи) та буддисти (калмики).

Присутність на окремих територіях православних патріархатів та архієпископій значної кількості вірян інших конфесій та інших релігій показана на картах смугастою заливкою. Малозаселені землі у межах православних територіальних одиниць позначені крапчастою заливкою.

Найдавнішими патріархатами були Римський (до 1054 року), Константинопольський, Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський, які складали Пентархію (систему главенства п’яти патріархатів). Згодом з’являлися та зникали інші автокефальні церкви, чиї предстоятелі титулувалися патріархами, католикосами або архієпископами. Досить рано отримало автокефалію грузинське православ’я. Тривалий час воно існувало у вигляді двох церковних організацій: грузинські (іверійські) католикоси керували з Мцхети, а імеретинсько-абхазькі католикоси — з Гелаті. На початку ХІХ ст. обидві грузинські церкви поглинула Російська православна церква (РПЦ). (Тут і далі ми будемо вживати сучасну назву «Російська православна церква», хоча у періоди, про які йдеться, назва неодноразово змінювалася). На карті показана також Охридська архієпископія, створена в ХІ ст. на базі пониженого в статусі Болгарського патріархату. Серби під османським пануванням мали автокефальну церкву — патріархат з резиденцією предстоятеля у місті Печ. У 1760-х роках автокефальні Охридська та Печська церкви були скасовані, а їх парафії підпорядковані Вселенському патріархату. Московський патріархатбуло засновано на колишній території Київської митрополії Константинопольської церкви.

Київська митрополія спочатку охоплювала землі всієї Русі — від Карпат до Білого моря. Вона була найбільша серед митрополій Вселенського патріархату. Після зруйнування Києва монголами київські митрополити перебралися у Владимир (Суздальський), а згодом у Москву, і звідти управляли митрополією. Від політичної єдності Русі не лишилося й сліду. Серед північно-східних руських земель провідну роль стало грати Велике князівство Московське, в той час як західні і південні руські землі були поглинуті Польським королівством та Великим князівством Литовським. Духовна опіка київських митрополитів, що сиділи у Москві, над православними інших держав не влаштовувала їхніх володарів , які прагнули створити на підвладних землях окрему православну ієрархію, і деякий час тут існували митрополії Галицька та Литовська.

Ікона Покрови Пресвятої Богородиці із зображенням невідомого козацького старшини. Київщина, середина XVII ст.

Зрештою, від Київської митрополії відкололася сама Москва. У 1461 році з’явився перший митрополит з титулом «Московський». Константинопольський патріархат тривалий час не визнавав московських митрополитів. Українськими та білоруськими православними єпархіями, які залишились у Київській митрополії, надалі управляли київські митрополити, що тепер сиділи у Новогрудку або Вільні. Статус патріархату Московській митрополії надав константинопольський патріарх Єремія ІІ у 1589 році.

Найбільшим викликом для православних Київської митрополії стала Берестейська унія 1596 року. Митрополит Михайло Рагоза та більшість єпископів визнали церковну унію з Римом, таким чином утворилася унійна церква, пізніше відома як греко-католицька. Єдиною унійна Київська митрополія проіснувала недовго, і в 1620 році, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимський патріарх Феофан висвятив для митрополії нового православного митрополита (Йова Борецького) та єпископів. З того часу було дві Київські митрополії — православна та унійна.

Баланс греко-православних та греко-католиків на українських і білоруських землях постійно змінювався під впливом політичних факторів. Створена Богданом Хмельницьким Козацька держава була цілковито ворожа до Унії, і під владою гетьманів греко-католиків майже не лишилося. Перед 1680 роком у складі православної Київської митрополії були такі єпархії: Київська митрополича, Львівська, Перемиська, Луцько-Острозька, Могилівсько-Мстиславська та Чернігівська. На Закарпатті відомо про існування в цей час Мукачівської православної єпархії, однак питання про її впливи та належність до якоїсь митрополії — дискусійні. Після Ужгородської церковного собору 1646 року парафії на заході Закарпаття вважалися унійними (греко-католицькими).

Карта Київської митрополії та сусідніх церков у 1683 р. Автор Дмитро Вортман

Період, який ми розглядаємо, позначений напруженими відносинами та конфліктами між Московським царством, Річчю Посполитою та Османською імперією. Відгомоном цих подій в Україні була «Руїна» — громадянська війна між козацькими партіями пропольської, проросійської та протурецької орієнтації. Одним з наслідків затяжного протистояння був примусовий згін населення Правобережжя на лівий берег Дніпра у 1679 році. Тому ці території показані на карті малонаселеними.

Київська православна митрополія перебувала у досить вразливому становищі: більшість її єпархій діяли на території Речі Посполитої, патріарх сидів у столиці Османської імперії, а роль захисника і покровителя взяла на себе Москва. На посягання Московського патріархату Варшава відповідала підтримкою Унії. Турки захопили частину Поділля та сприяли створенню там нових структур Константинопольського патріархату (про це йтиметься нижче).

Софійський собор в Києві. Малюнок Абрагама ван Вестерфельда, середина XVII ст.

Майже два десятиліття лишалася невизначеною доля митрополичого міста — Києва. За Андрусівською угодою 1667-го, Московське царство мало зберігати над ним тимчасовий контроль, а через два роки повернути Речі Посполитій. Однак, незважаючи на польські вимоги, все не повертало. Враховуючи також наближення османських кордонів та знелюднення прилеглих околиць, колишня столиця Русі стала малоприємним місцем. Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський підтримував гетьмана Петра Дорошенка і вороже ставився до Москви, тому росіяни не допускали його до Києва. Після смерті Нелюбовича-Тукальського в 1676 році київська кафедра на тривалий час залишилась без митрополита. Польський уряд призначив адміністратором єпархій на території Речі Посполитої львівського єпископа Йосифа Шумлянського (таємного уніата). Російська влада ще раніше керувала справами митрополії на власній території через місцеблюстителя — чернігівського архієпископа Лазаря Барановича.

↓ Содержание ↓