Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.

• Як укорінювалася назва «Україна» протягом століть

• Як формувалася територія України

• Якою символікою користувалися наші предки

• Як утворилися та змінювалися державні кордони України

Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України. Упорядник Кирило Галушко

Вступ

Україна: назва крізь віки

Шлях на карту: формування території

Україна до появи України

Від Дикого Поля до «країни козаків»

Від Малоросії до України

Повернення на політичну карту Європи: 1914—1918 рр.

Українсько-Польський кордон

На порозі великих потрясінь

Світова війна

Російська революція

Розпад Австро-Угорщини

Паризька мирна конференція

Польсько-українська війна

Зміни позицій щодо кордону в 1920—1921 рр.

Interbellum

Початок Другої світової війни

Боротьба в затінку німецької окупації

Від протистояння до добросусідства

Українсько-Білоруський кордон

Формування кордону України з Румунією і Молдовою

Формування кордону України на закарпатті

Східний кордон

Доба Української Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 р.)

Доба Української Держави (квітень-грудень 1918 р.)

Перші ради: радянська УНР та Донкривбас (грудень 1917 — квітень 1918 р.)

Другий прихід більшовиків (грудень 1918 — серпень 1919 р.)

Зміни лінії кордону між УСРР та РСФРР після остаточного опанування України більшовиками (1920—1928 рр.)

Крим

Античність

Між трьома цивілізаціями

Кримське ханство і Російська імперія

Революція та радянські часи

Крим у незалежній Україні

Українські територіальні та національно-державні символи

Символи Руського королівства

Земельні символи українських адміністративних територій у складі Польщі й Великого князівства Литовського

Поява поняття «національний герб»

Символи українських земель у складі монархій Габсбургів та Романових

Утвердження загальнонаціональних символів: 1917—1920 рр.

Карпатська Україна

Державно-територіальні символи Радянської України

Утвердження сучасних державних символів України

Затвердження державних символів у Конституції України

Література

Ілюстрації

Примітки

Вступ

Те, що історія України створюється не колись у минулому, а відбувається сьогодні, ми всі впевнилися протягом вкрай нервових і важких 2014—2015 рр. З’ясувалося, що незалежна держава, що утворилася 1991 р., пройшла час «пошуку себе» й опинилася в ситуації випробування своєї життєздатності. І, попри внутрішню кризу та зовнішню агресію, Україна та її громадяни показали, що вони — можливо, навіть несподівано для себе — готові до випробувань. Адже Україна народилася не вчора, а її народ тисячоліттями живе на своїй землі, змінюючи назву та державну приналежність, проте не змінюючи своєї сутності та прагнення до самостійного життя.

Це дозволяє нам, теперішнім українцям, значно краще зрозуміти наших предків, які будували підмурівок нашої країни також у тяжких і драматичних обставинах. Щось їм вдалося, щось — ні, але зрозуміло, що кожному поколінню українців треба вміти відстояти своє.

Проте для цього потрібні не лише воля і хоробрість, а й знання про те, звідки ми прийшли, чого досягли, що маємо й завдяки чому.

Усі ці слова читачі могли б почути й від різних наших політиків і демагогів. Але історична наука не надто шанує гучні й пафосні слова, оскільки дивиться на Україну багато в чому «з точки зору вічності». До того ж історики — такі самі громадяни, як і решта, вони живуть у тій самій країні та в тому ж світі, переймаються тим самим, що й їхні співгромадяни. Проте історики мають доступ до тієї інформації, яка нині вкрай цікава і потрібна широкому загалові, й тому охоче діляться цими знаннями, допомагаючи нашій громаді вистояти в скруті.

Улітку 2014 р. на інтернет-сайті likbez.org.ua запрацював громадський проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт», який об’єднав небайдужих до долі країни істориків з провідних наукових та освітніх установ України: Інституту історії України НАНУ, Українського інституту національної пам’яті, історичного факультету Університету Шевченка, Інституту української археографії ім. М. Грушевського. Спершу на цьому ресурсі ми прагнули дати відповіді на купу пропагандистських антиукраїнських історичних міфів і робили це доволі успішно. Надалі ж стало зрозуміло, що деякі українські історичні міфи також завдають шкоди, оскільки розмивають для пересічного українця межу між реальністю та привабливою вигадкою. Тож ми вважаємо, що інформація про українське минуле, оперта на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення, краще допоможе сучасним українцям усвідомити власну позицію щодо тих чи інших подій та зрозуміти, як ставитися до минулого, сьогодення і майбутнього.

У книзі розповідається про те, як Україна «здобувала себе»: як ставала країною, а потім державою, як формувала свою територію та окреслювала її кордонами — тими кордонами, які нам сьогодні доводиться боронити зі зброєю в руках. Ці межі з’явилися не випадково й часто здобувалися дорогою ціною. Крім того, читачі дізнаються історію появи українського прапора, герба та гімну — державних символів, які сьогодні набувають нового, заслуженого й набагато важливішого значення, ніж за колишніх часів зневіри та розчарування.

Автори-історики по-своєму виклали певну тему, і тому кожен розділ своєрідний і за стилем, і за докладністю. Ми намагалися також спростити для масового читача академічний апарат (посилення і коментарі), лишивши його тільки там, де це є важливим за змістом або для аргументації висновків (дискусійні питання, новозалучені архівні документи). Залежно від теми, у когось з авторів нарис охоплює період від античності до сьогодення, а в когось — лише XX століття.

Але все це — наша, українська історія. Без цензури.

Кирило Галушко, координатор проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт»

Україна: назва крізь віки

Слово «Україна», яке сьогодні узвичаїлось як назва нашої держави й відповідної території, протягом попередніх століть мала дуже мінливе застосування. Далеко не завжди ця назва мала етнічне забарвлення (тобто не була пов’язаною з цілою територією певного народу). Протягом століть вона вживалася у різних контекстах і мала інколи різну локалізацію навіть для сучасників. Часом вона була навіть «екстериторіальною», автоматично розширюючись або скорочуючись одночасно із поширенням або скороченням впливу козацтва та Війська Запорозького.

Щодо походження самого слова існують дві версії: 1) окраїна, порубіжжя та 2) край, країна. У першому сенсі слово «украйна», «оукраина» безперечно вживалося у найдавніші часи його відомо з історичних джерел XII—XVI ст. Згадки цього слова в другому сенсі — пізніші й надто епізодичні, і тому друга версія не витримує конкуренції з першою. Проте походження слова «Україна» від «окраїни» або відносно пізнє охоплення назвою усієї сучасної території — аж ніяк не заважає Україні бути країною з поважною давньою історією. Просто та сама територія і народ, який на ній живе, можуть змінювати свої назви. Сучасна Росія, наприклад, називає себе взагалі іноземним словом, яке є грецьким прочитанням слова «Русь». Сучасна Румунія так називається лише з середини XIX ст., об’єднавши новою назвою набагато давніші Волощину та Молдавію (Молдову). Деякі країни існують з кількома паралельними історичними назвами, або такими, які заступили одна одну в певний історичний період: Галлія і Франція, Британія, яка містить і Англію, і Шотландію, й Уельс...

За давніших часів ширше використовувалися інші варіанти назви території сучасної України — наприклад, «Русь». Поняття «Окраїна» та «центр» часом фактично накладалися одне на одне, коли, наприклад, назви «Русь» та «Україна» територіально збігалися на Середній Наддніпрянщині (якнайбільше — у XVI—XVII ст.), маючи спільний осередок у Києві. Таке накладання породило терміни «україно-руський» та «Україна-Русь», що вживалися в останній третині XIX — на початку XX ст. і почасти мали на меті змістовно розмежувати Русь і Росію як різні явища.

До XX ст. «Україна» ніколи не була єдиною, а тим більше офіційною назвою якоїсь території, за винятком Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові (існувала в 1765— 1780 та в 1797—1835 рр.). Серед численних назв території сучасної України нинішня виграла своєрідне «історичне змагання» з іншими паралельними назвами (Русь, Мала Русь, Росія, Малоросія), для чого були необхідні певні історичні умови та чинники. Результатом є те, що лише «Україні» вдалося охопити всю територію сучасної України, а терміну «українські землі» — всі терени, заселені українцями. Отже, спробуємо виділити певні періоди в тлумаченні «України» як географічного поняття[1].

Уперше назва «Україна» у формі «Оукраина» вживається під 1187 роком у Київському літописі в складі Іпатіївського літописного зводу XIV ст. у розповіді про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича. Цей племінник Андрія Боголюбського посів Переяславський стіл після взяття Києва 1169 р. та зажив слави не тільки тим, що захищав своє князівство від набігів половців, а ще й тим, що був безжальним до сусідів: 1183 р. він ущент пограбував землі новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». Утім, коли 1185 р. після оспіваної поразки Ігоря половці вдерлися у Переяславське князівство, Володимиру вдалося зупинити військо половецького хана Кончака під стінами Переяслава. Тож, коли він у неповних 30 років під час походу на половців раптом нездужав та помер, як записано в літописі, за ним «плакашасѧ» не тільки «вси Переæславци», але й «ω нем же Оукраина много постона».

123 ... 545556

↓ Содержание ↓