Убивство у Мюнхені. По червоному сліду
Annotation
Новий твір Сергія Плохія — «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду». Автор на основі архівних матеріалів та протоколів суду пише історію одного з найвідоміших агентів КДБ, вбивці Степана Бандери і Лева Ребета, Богдана Сташинського. Детально і вичерпно описаний день, коли був убитий провідник ОУН, а також слідство, що велося після події.
Автор пропонує новий погляд на долю Сташинського, чия історія є головною у цьому творі. Це драма людини, яку держава змусила зрадити власну сім’ю, народ, навчила вбивати співвітчизників. Переконавши себе в тому, що служить вищій меті, Сташинський піднявся на вершину кілерської ієрархії, здобув визнання на найвищому рівні, але постав проти держави, яка контролювала його протягом усього життя.
Видається з дозволу Basic Books, an imprint of Perseus Books LLC. (США) та літературного агентства Олександра Корженевського (Росія)
Перекладено за виданням: Plokhy S. The Man with the Poison Gun. A Cold War Spy Story / Serhii Plokhy. — New York: Basic Books, A Member of the Perseus Books Group, 2016 — 384 p.
Сергій Плохій УБИВСТВО У МЮНХЕНІ ПО ЧЕРВОНОМУ СЛІДУ
Передмова
Пролог
Частина перша. Таємний агент
Частина друга. Ідеальне вбивство
Частина третя. Московіада
Частина четверта. Втеча з раю
Частина п’ята. Суд
Епілог. Холодна війна-2
Подяки
Прикінцеві примітки
Сергій Плохій УБИВСТВО У МЮНХЕНІ ПО ЧЕРВОНОМУ СЛІДУ
Передмова
Восени 1961 року, коли радянські й американські танкісти напружено дивилися у приціл через новий кордон між двома Берлінами, британський оперативник Дейвід Корнвел, якого світ знає під псевдонімом Джон Ле Каре, задумував свій перший роман — «Шпигун, що прийшов з холоду», — а західнонімецька поліція допитувала радянського шпигуна.
Худорлявий тридцятирічний чоловік мав паспорт на ім’я Йозефа Лемана, громадянина Німецької Демократичної Республіки, але назвався Богданом Сташинським і сказав, що він громадянин Радянського Союзу. На допиті чоловік зізнався, що вистежив і убив у Мюнхені двох провідних діячів української еміграції, Лева Ребета і Степана Бандеру. Інструментом убивства стала нова, спеціально розроблена зброя: пістолет-спрей, який стріляв рідкою отрутою і не лишав слідів. Степана Бандеру вважав особистим ворогом сам Микита Хрущов — до того, як стати на чолі СРСР, він багато років пропрацював в Україні і розумів, що до чого. Комітет державної безпеки не раз намагався їх ліквідувати, і врешті-решт це зробив Сташинський.
Свідчення Сташинського, з яких випливало, що Кремль причетний до політичних убивств за кордоном, стали сенсацією, справжнім шоком для світу міжнародної політики і шпіонажу. Справа Сташинського вплинула на тактику Радянського Союзу в холодній війні і змусила КДБ відмовитися від широкомасштабної практики убивств за кордоном. Вона ж зруйнувала кар’єру Александра Шелепіна, який плекав надію заступити Микиту Хрущова й Леоніда Брєжнєва на вершині влади. Крім того, історія Сташинського серйозно вплинула на юридичну практику в Західній Німеччині — німецькі суди почали по-іншому ставитися до справ проти нацистських злочинців. Спираючись на прецедент Сташинського, підсудні будували захист на тому, що вони просто виконували накази, а головні винуватці — ті, хто ці накази віддавав. Врешті-решт, законодавці змінили закон, щоб нацистські злочинці не могли розігрувати «партію Сташинського».
У Сполучених Штатах справу Сташинського розглядав окремий підкомітет Сенату, і її матеріали було враховано у висновках комісії Ворена з розслідування вбивства Джона Кенеді. Багато прихильників теорії змови досі впевнені, що Лі Гарві Освальд отримав підготовку в КДБ, так само як Богдан Сташинський.
Історія Сташинського полонила уяву західного світу. Розлогу статтю цій справі присвятив журнал «Лайф»; вона фігурує в незмінно популярній книжці «Великі шпигунські історії», яку упорядкував колишній голова ЦРУ Ален Далас. У романі Яна Флемінга «Людина із золотим пістолетом» Джеймс Бонд, дезорієнтований радянськими спецслужбами, стріляє у свого ж начальника з пістолета-спрея, зарядженого ціанідом. Теле— і радіопередачі про Сташинського йшли по всьому світу. Про нього написано багато книжок, знято кілька документальних фільмів, є як мінімум два романи, дві п’єси і художній кінофільм.
Десятиліттями КДБ заперечував будь-який зв’язок зі Сташинським, десятиліттями ЦРУ не мало абсолютної впевненості, що ця історія правдива. Навіть сьогодні деякі автори стверджують, що Сташинського спеціально відправили на Захід з дезінформацією, щоб прикрити реальних агентів, які й виконали смертоносне завдання.
Цю книгу написано на основі нових, раніше недоступних джерел, які дають нарешті змогу розібратися з різними теоріями і чутками про справу Сташинського. Його історію показано в широкому контексті холодної війни — запеклої боротьби двох ідеологій, культур і систем — і внутрішньої політики авторитарної радянської держави, яка чинила руйнівний вплив на суспільство по східний бік залізної завіси.
Більшість із того, що ми знаємо про Богдана Сташинського, його злочин і кару, зводиться до матеріалів судового процесу в Карлсруе в жовтні 1962 року. Тепер ці відомості можна доповнити щойно розсекреченими архівними матеріалами Центрального розвідувального управління США, Комітету державної безпеки СРСР і польських спецслужб, а також спогадами й інтерв’ю колишніх працівників КДБ. Окремі епізоди історії Сташинського знайшли підтвердження в берлінських цвинтарних реєстрах, а завдяки інтерв’ю, яке мені пощастило провести з колишнім керівником південно-африканської поліції, вдалося простежити шлях Сташинського у ПАР. Не виключено, що Сташинський і досі живе там, звиклий постійно озиратися через плече.
Пролог
П’ятнадцяте жовтня 1959 року випало на четвер. У Мюнхені стояв сонячний ранок. Минула одинадцята година. Трамвай з центру зупинився на мосту Людвіга через річку Ізар.
— «Німецький музей», — оголосив кондуктор.
Німецький музей науки і технологій мав до війни найбільшу у світі колекцію наукових артефактів. Головний корпус музею розташовувався на острові — йти від зупинки зовсім близько. На фасаді досі видніються сліди бомбардувань — в останні роки війни авіація союзників перетворила центр Мюнхена на порох. Туристам відкривається й картина повоєнного відновлення: старе музейне приміщення відбудували, а прямо через річку, на розбомбленій Цепелінштрасе звели нові корпуси. Двері трамвая відчинилися.
Худорлявий чоловік років тридцяти, який стояв на мосту Людвіга, інтересу до трамвая не виявив. Пропустив він і трамвай у протилежному напрямку в бік Карлспляц і Гауптбангоф — центрального залізничного вокзалу. Заходити в музей він теж не збирався. Стояв собі на мосту й дивився на річку і Цепелінштрасе. Потім пішов по вулиці до будинку №67, під яким запаркувався синій «Опель-капітан». Підійшов на відстань, з якої можна роздивитися номер, потім повернувся на міст і далі спостерігав за машиною і будинком. Нарешті десь опівдні сталося те, що він, очевидно, хотів побачити, — з будинку вийшов чоловік років п’ятдесяти з молодшою жінкою, і вони сіли в авто. Машина поїхала по Цепелінштрасе від мосту. Спостерігач провів авто очима. Щойно «Опель» зник з поля зору, він сів на перший-ліпший трамвай у бік центру.
За чверть години молодик з моста Людвіга вже був на іншому кінці міста, зійшовши з трамвая на Масманплятц. Пройшов до рогу найдовшої в Мюнхені Дахауерштрасе і коротшої Зандштрасе. Потім повернув праворуч і пішов по Крайтмайрштрасе в бік собору Св. Бенно в кінці вулиці. Проходячи повз новий будинок за номером 7, він зазирнув в арку, яка вела у двір до гаражів, але сподіваного не побачив: синього «Опеля-капітана» там не було. Чоловік повернувся на Дахауерштрасе і знову пішов по Крайтмайрштрасе, час від часу поглядаючи на годинник. Нарешті він побачив, як «Опель-капітан» повернув з-за рогу Дахауер і Зандштрасе. Номер збігався — М-DA 105.
Машина заїхала в арку будинку №7, і молодик теж пішов у тому напрямку. Він дістав з кишені циліндричний предмет, загорнутий у газету. Авто стояло перед відкритими воротами гаража, водій щось вивантажував. Чоловік підійшов до дверей у будинок і відкрив їх ключем. Потім замкнув двері зсередини і трохи піднявся по сходах — він вирішив почекати, поки власник «Опеля-капітана» увійде у будинок. Раптом згори залунав жіночий голос:
— До побачення! — Хтось почав спускатися сходами.
Молодик занервувався. Що робити? Піти назад означає натрапити на власника авто. Він вирішив повернутися на перший поверх і стати обличчям до ліфта так, щоб випадковий свідок його не розгледів. Натиснув кнопку ліфта. За кілька секунд почулися кроки — судячи за стукотом підборів, це була жінка. Вона відчинила двері й вийшла на вулицю. Чоловік повернувся на попередню позицію на сходи між першим і другим поверхами, звідки його не було видно. Невдовзі він почув, як відчинилися двері. Це був власник «Опеля» з Цепелінштрасе. Він був сам.
Молодик не вперше був у цьому будинку. Кілька місяців тому він знайшов ім’я власника авто в мюнхенському телефонному довіднику, воно ж значилося на дверній табличці — Стефан Попель, квартира 7. Він стежив за Попелем багато разів, одного разу навіть бачив, як той ставить машину під гаражем. Хотів підійти, але востаннє не наважився. Кілька разів пробував увійти в будинок і почекати Попеля там, але двері були зачинені, і він навіть зламав ключ, намагаючись відкрити їх силою. Тепер він мав правильні ключі — вхідні двері проблемою не були.
Він довго готувався до цього моменту. І ось він прийшов. Стефан Попель, невисокий приземкуватий чоловік із залисинами, стояв прямо перед ним, висмикуючи ключ із замка. Він стискав ключ у лівій руці і притримував двері ногою. Ліктем утримував якісь пакети. Один був відкритий — у ньому лежали помідори. Молодик нахилився, ніби зав’язуючи шнурки, — він розумів, що ця поза здається штучною, але не хотів підходити до Попеля, поки двері відчинено. У голову лізли сумніви: а раптом момент непідходящий? Потім встав, наблизився до дверей і спитав:
— Щось не гаразд? — Свій же голос здався чужим і далеким.
— Тепер все добре, — відповів чоловік.
Молодик взявся за дверну ручку лівою рукою. Він був готовий вийти на вулицю. У цей момент його права рука з предметом, загорнутим у газету, випрямилася. Він спрямував предмет в обличчя Попеля. Хлопок. Попель раптом відхилився вбік і назад. Як він упав, молодик уже не бачив. Він вийшов надвір і зачинив за собою двері… Повернув наліво і пішов по Ерцгісерайштрасе. Потім повернув на Німфенбургерштрасе і пішов у бік центру. Поклав циліндричний предмет у кишеню, дістав носовичка і продихався через нього. Нарешті він це зробив. Сташинський виконав завдання[1].
Бійці Української повстанської армії. Галичина, 1948 р. Повстанці УПА, відомі як «бандерівці», не припиняли організованої збройної боротьби проти радянської окупації протягом більш ніж десяти років після вторгнення Червоної армії в Західну Україну
(Фото: Павло Гранюк / Центр досліджень визвольного руху [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.cdvr.org.ua/photoarchive/%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%96-%D0%B1%D0%BE%D0%B9%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%89%D0%B8%D0%BD%D0%B8)
