Вій-ник

20.01.2018

Чи задумувались ви колись про те що б було якби не з'явилось слова "міфологія"? Що якби міфи були реальністю? Ну принаймні хоча б деякі з них. Отож.

Не так вже й давно, та не те щоб далеко один старий знахар вирішив узяти собі учня...

Глава 1

Староста зняв з голови шапку, струсив з плеч сніг і зайшов у присадкуватий дім.

— Здоров будь, Віт, — привітався він з господарем оселі.

— Проходь, Денис, — не надто привітно буркнув одноокий.

Високий гість покрутив головою, знайшов віник біля входу і почистив взуття від налипшого снігу. Наздогнавши господаря Денис підійшов ближче до грубки та на кивок одноокого всівся біля столу. Староста почував себе злегка не в своїй тарілці. Віт був відлюдкуватим старцем, та мав поганий характер. Якби не його здібності, сільський люд обходив би того стороною.

— З чим прийшов? — запитав чоловік, наливаючи у чашки гарячий чай.

— Ти певно чув що дім маляра нашого згорів учора? Боже прийми його душу.

— І чув і навіть бачив, — хмуро одізвався Віт. — Та й що з того?

Будь-яка пожежа то насамперед біда. Пожежа що забирає життя — то страшне горе. Одноокий старець в ту ніч, коли будинок сільського маляра спалахнув, спав погано. Він ніколи не помічав за собою пророчого дару, та старість певно вносила свої корективи в його життя. Віт мовби знав що має статись горе, та, нажаль, не міг розібратись яке саме.

— Ну так діток його з хати вдалось витягнути.

— І про то я знаю. Та ж не чув аби вони отримали якісь мітки од вогню. Чи то не так?

Староста нервово почухав праву щоку.

— Все так як ти говориш, — зізнався він.

— То чого ти мені говориш про тих дітей? — ще більше нахмурився Віт.

— Вони ж сиротами залишились, розумієш? — староста розсердився на самого себе, і, набравшись сміливості, продовжив куди як впевненіше. — Я маю подбати про їх подальшу долю!

— Стривай-стривай, ти ж бо не хочеш сказати що...

— Ти знаєш наші звичаї, Віт. Я повинен влаштувати малечу в іншу сім'ю. І серед усіх наших ти краще всього підходиш.

— Ти серйозно? — розгублено запитав Віт.

— Більш ніж. Ти у нас одинак, живеш сам у великій хаті.

— Отож бо й воно! Ключове слово "сам"! Я не знаю як доглядати за дітьми, і в мене немає жінки, котра ще хоч якось би могла з ними зладити! Це ж бо тобі не за котом глядіти! — Віт вказав пальцем на мліючого на печі рудого аж золотого кота.

— За ними не тре так вже сильно і доглядати. Вони ж бо без матері, уже два роки живуть. Оленці уже десять, і вона сама майже що за собою, братиком, і хатинкою гляділа. Їм головне щоб каша якась була, та молоко. А ти ж маєш сталий заробіток, для тебе це не є проблемою

— Стривай-но, — Віт підозріло подивився на старосту, весь його гнів та розгубленість мов би рукою зняло. — Стривай. А чи не хочеш ти таким чином нав'язати мені учеників?

Денис зніяковів, ледь помітно змінився в обличчі, та цього виявилось достатньо аби одноокий вгледів різницю.

— І не бреши мені! — прикрикнув старець.

Староста, що уже відкрив рота для якоїсь відповіді, різко закрив його, ледь не прикусивши собі язика.

— Так то ж одне іншому не заважає, — дерев'яним голосом зізнався староста.

— Он воно що, — задумливо пробурчав Віт.

Тепер, коли все стало зрозуміло, старець міг просто виставити старосту і на тому забути про цю розмову. Десяток років тому він би так і зробив. Вигнав би Дениса, нерозмірковуючи. Втім тепер дещо змінилось. По-перше, десять років назад, старостою був ще не Денис, а його дядько. А, по-друге, Віт відчував, як старість наступає йому на п'яти. В його віці і справді можна було думати про учнів. Чи хоча б про одного. Так справді, одного буде більш ніж вдосталь.

— Гаразд, — кивнув своїм думам одноокий.

— Що? — розпачливо перепитав староста.

— Я погляну на тих дітей, якщо в когось із них є потенціал, то я візьму його до себе. Але тільки одного. Якщо ж серед них не знайдеться нікого з потрібними здібностями, то ти відстанеш від мене.

— Та як же ж так? Як можна розділяти діточок? — награно заголосив Денис.

— Я все сказав, — проголосив Віт і поставив порожню чашку на стіл.

* * *

Очевидно староста вирішив кувати залізо поки воно гаряче. Він привів двійко дітей до оселі Віта того ж вечора. Одягнуті в завелику одежу, закутані в шерстяні хустки вони тільки поблискували переляканими очима, і терли замерзлих носів об рукава, виглядаючи з-поза ніг Дениса. Віт не був здивований такою реакцією. Все ж, в деяких незначних варіаціях, він бачить подібне уже давно. На протязі далеко не одного десятка років. І, з рештою, він не міг звинувачувати людей у страхові, бо ж вигляд мав дійсно моторошний.

Наразі Віт виглядав як злегка скрючений старець, років під вісімдесят, не менше. Хоча раніше відрізнявся ідеальною статурою, і на дві долоні тільки не діставав до чотирьох ліктів у висоту. У нього було довге, пряме, сиве волосся, що спадало на плечі. Одягнений він був в досить якісну і навіть дорогу за сільськими мірками одежу.

Здавалося що ж тут страшного?

Відповідь була очевидна. Варто було лиш глянути на обличчя старця. Майже все воно було знівечене страшними шрамами. Здавалося що ті відмітини чоловік отримав буквально декілька днів тому, настільки свіжими та потворними вони здавались. Хоча, насправді їм було багато років, дуже багато. Просто вони майже не гоїлись. Деколи шрами стягувались, і рубцювались, та потім починали кровоточити і знову розходились.

Мало хто міг уявити скільки зусиль Віт витратив на те, аби вилікувати потворне та болісне каліцтво. Скільки статків розтратив на це. Проте прокляті шрами залишались на його обличчі, мов вірні друзі, перевірені часом та різноманітними випробуваннями.

Частково він зміг прикрити шрами довгим волоссям та бородою. Але навіть того що залишилось відкритим для погляду сторонніх було вдосталь, аби співрозмовники відводили погляд. Три глибокі борозни розрізали його старечу зморщену шкіру. Мовби великий звір провів трипалою лапою. Зверху до низу, з правої половини лоба до лівої щоки. Розрізаний ніс, значно ускладнював дихання. А один шрам взагалі проходив через ліве око. Через те Віта і називали однооким. Якимось дивом його праве око вціліло і зиркало навколо напівбожевільним поглядом людини, що бачила надто багато. Напевно те око було єдиним, що прикрашало потворне лице Віта. Воно було напрочуд яскравим і прямо таки сяяло смарагдово-зеленим полум'ям.

— Розкутай їх, а то ще зваряться, — промовив Віт, та пішов шукати свічки.

Він пам'ятав, що поклав десь цілий десяток новеньких свічок, одначе не міг точно сказати де саме. Проблеми з пам'яттю, також трішки тривожили старця останнім часом.

"Може і справді завести ученика?" — подумав Віт. — "А то ще трішки — і забуду все чому можна навчити!"

Старець покусав губу і вирішив, що якщо ні в кого із цих двох не знайдеться таланту, то він буде шукати серед інших дітей в селі. Не заспокоїться поки не знайде того, кому можна передати секрети професії.

— Що далі? — бадьоро запитав староста, як тільки закінчив допомагати малечі скидати верхній одяг.

— Тепер буду дивитись на них. Хай заходять за мною по одному. Спочатку дівка, — буркнув Віт, дістав свічки із зеленої шафи, і зайшов до сусідньої кімнати.

Він почув, як вона зарюмсала та щось заголосила, і тільки досадливо скривився. От чого він не любить дітей. З ними одні проблеми. Поки вмовиш його — то півдня пройде! Староста проте зміг заспокоїти дівчинку просто в рекордні строки. Не минуло і десяти хвилин, як вона несміливо одчинила двері та просунулась до кімнати.

— Сідай, — насупивши брови вказав старець.

— К-куди? — не зрозуміла вона.

— Та на підлогу прямо, чи ти ж дурепо, бачиш десь тут стільця?

Оленка ступила пару кроків і невпевнено вмостилась на непокриту, дерев'яну підлогу. Та жалібно скрипнула під нею, і від того дівчинка чомусь ледве знову не розплакалась.

Тим часом Віт, доволі спритно як для свого віку обійшов навколо дитятка та розставив по колу шість свічників. В залізній тарілочці ще заздалегідь він підпалив спеціально підібрані трави, так що в кімнаті було димно, і пахло досить специфічно. Оленка, як не старалась, та не змогла розібрати букет.

— Щ-що, ви робите? — переборовши страх запитала вона.

— Ворожити збираюся, — одповів старець.

— Справді? — залишки страху в Оленчиних очах мов би рукою зняло. Згадка про ворожіння підняла в її душіі давно плекану мрію.

— Помовчи, гаразд? — попросив Віт. — А краще ось, тримай.

— Що це? — розпачливо запитала дівчинка беручи з рук старця відрізок темної тканини.

— Просто зав'яжи цим собі очі і посидь тихенько, — потроху сатаніючи промовив Віт.

— Нащо?

— Бо я буду ворожбу творити! А ти того бачити не повинна! — гаркнув одноокий.

На диво дівчинка швидко заспокоїлась і слухняно пов'язала навколо очей темну тканину. Віт же знову обійшов навколо Олени та запалив розставлені свічки. Далі він загасив масляні лампи, і в кімнаті стало значно темніше. Тепер тільки свічечки навколо дівчинки освітлювали темну кімнату.

Віт присів навпроти Оленки. Декілька хвилин він мовчки дивився на вогонь найближчої свічки. Сконцентрувавшись, старець промовив:

— Дихай. Повільно вдихни, на мить затримай повітря в легенях і так же повільно видихни. Повторюй це поки я не скажу.

Голос страшного старця віддавався в Оленчиній голові як шелест теплого, літнього вітру. Він набігав на неї, грався з волоссям, дмухав в обличчя і зникав за спиною, щоб через декілька хвилин налетіти новою хвилею.

Хвилина спливала за хвилиною, полум'я свічок розмірно та навіть якось занадто тихо палахкотіло. Віт майже не дихав, за нього це робила дівчинка. Старець чекав. Час йшов. Оленка все глибше занурювалась в себе. Раптом вогники свічок здригнулися. Ледь-ледь колихнулися, та Віт встиг це побачити. Оленка в черговий раз втягнула в себе повітря і полум'я усіх свічок похилилося в її сторону. Дівчинка видихнула і вогники колихнулися в сторону від неї.

Віт криво посміхнувся.

Ну звісно, перше ліпше дитятко виявилось з талантом! Чого ще варто було очікувати? І чи це не прямий натяк від долі? Цей світ як завжди намагається підсунути йому зайвих клопотів. Навіть на старостіліт.

Ще трішки подивившись за неприродною грою полум'я, Віт важко підвівся на ноги. Він ступив крок в сторону дівчинки та приклав до її лоба пучки пальців правої руки.

— Спи, — наказав він.

Підхопивши дрімаючу Оленку на руки, старець, вийшов до кімнати з позіхаючим старостою та братиком дівчинки, що тихенько грався старою, трохи замурзаною сажою дерев'яною лялькою.

— Ну що? — запитав Денис.

Віт промовчав, заніс Оленку в гостьову спальню, та влаштував її на ліжку. Повернувшись, він налив собі в чашку трав'яного настою, та пригубивши трішки, нарешті промовив:

— Вона підходить.

— Справді? — здивовано перепитав Денис.

— Так. Я візьму її в ученики, — хмуро розглядаючи вміст своєї чашки остаточно прийняв для себе рішення одноокий.

— Це просто чудова новина! — ледь не сплеснув руками староста, що зараз був схожий на кота, що об'ївся сметани. — То може ще на хлопця глянеш?

— Ми вже це обговорювали.

— Так, але ж бо, не гоже розлучати брата з сестрою!

— Мені клопоту буде достатньо і з однією, — стомлено промовив Віт. — А з меншим я взагалі не знаю що робити. Йому мати потрібна, а не вчитель.

— Та як же ж ти не зрозумієш? Та дівчинка — єдина рідна душа що в нього залишилась! Якщо я віддам його комусь іншому, то малий просто забуде сестру, в його ж бо віці!

— Чорт забирай! Ти що вирішив мені сьогодні всі нерви повисмикувати?! Всі мізки виїсти?!

— Гаразд, слухай! Можеш не перевіряти його на здібності. Не брати в ученики. Та дозволь жити біля сестри! А я натомість попрошу когось приходити та дивитись за малечею час від часу.

— Ще чого! Прохідний двір з моєї оселі вирішив зробити?!

Насправді все здавалось доволі очевидним. Денис звісно людиною був не поганою, та не настільки щоб Віт повірив у те, що той так піклується про чуже дитятко. Так людиною він був не поганою, а от старостою немовби вродився. Про село піклувався, мов про рідну родину, і намагався робити все для того, щоб воно квітло і процвітало. Саме тому він намагався, певно вже років із п'ять, приставити до одноокого якогось ученика. Мабуть відчував своєю натурою наближення неминучого. Хоча його дядько свого часу теж намагався нав'язати Вітові ученика.

Певно досягши мети, Денис вирішив краще прив'язати Оленку до села. Та використати для цієї цілі молодшого брата. Хлопець буде у неї під боком та стримуватиме дівчинку від думок про "великий світ". Все це зрозуміло. Питання в тому — як до цього ставиться Віт. Насамперед він не хоче зайвих клопотів. Але як він ставиться до ініціативи Дениса? Важко сказати. Більше певно негативно, чим якось ще. Молода кров рано чи пізно буде прагнути до пригод та подорожей. І одноокий не бачив в цьому нічого страшного. Він стирчав в цій глушині тільки тому, що тут було в більшості своїй спокійно та затишно. Саме те для його віку. Проте якось обмежувати майбутнє тільки що знайденої учениці Віт був не готовий.

Прийнявши рішення, Віт уже було думав надавити на старосту, і відправити малого до нормальної повноцінної родини, та до щасливого дитинства — як сталося те, що сталося.

Його єдине вціліле око на мить стрільнуло тупим болем. Нічого нового, таке вже траплялось. Та на цей раз, коли чіткість зору повернулась до нього, перше що він побачив — це хлопчика. Спочатку він не вгледів нічого незвичного. Той все так же грався дерев'яною лялькою. Та варто було лиш зосередитись, як стало чітко зрозуміло: хлопчик тримав ляльку лівою рукою, а правою вказував на ту чи іншу кінцівку і дерев'яна іграшка рухалась сама собою.

Віт втомлено розсміявся.

Вірогідно доля вирішила сьогодні остаточно доконати його.

Глава 2

На ліжко впало щось важке, і гострий кулачок боляче врізався йому в живіт.

— Велет, вставай! — прокричала Оленка.

— Відчепись, — спросоння буркнув хлопчик та скрутився калачиком під ковдрою.

— Ти що? — зойкнула дівчинка і почала стягувати покривало. — Забув який сьогодні день?!

— Точно! День народження! — сон Велета мов рукою зняло і хлопчик злетів з ліжка. — Я готовий! — випнувши груди промовив він. — Вітай мене!

— Спочатку вдягнись, телепню! — розсміялась Олена.

Так, жартуючи один над одним, вони врешті-решт перебралися на кухню. Велет завзято стукав вилкою об ложку, а Оленка накривала на стіл. Тушкована картопля з м'ясом зайця, в прикуску із квашеними помідорами. Хлопчик обожнював цю чудернацьку страву, котру почали вирощувати в їхньому селі, всього років із п'ять тому.

— З якого приводу такий бенкет? — хмуро запитав Віт, нечутно з'явившись на порозі.

— В мене день народження! — посміхаючись промовив Велет.

Одноокий всівся на свій стілець, і підсунув ближче до себе тарілку з картоплею.

— Справді? — запитав він. — І скільки тобі стукнуло?