Селянськi повстання i Голодомор

Шляхом дозволу виходу із колгоспів та повернення майна селянам владі до кінця березня 1930 року вдалося заспокоїти розбурхане українське селянство. У наступні місяці більшість селян покидають колгоспи. До кінця літа колективізованими залишились менше третини селянських господарств УСРР.

Проте активний селянський спротив влада повністю зупинити не змогла. Наступних місяців у різних частинах України спалахують стихійні чи організовані виступи і повстання.

Найвідомішим із них є Павлоградське повстання, яке на початку квітня 1930 року охопило біля десятка сіл і хуторів на Дніпропетровщині. Одночасно спроба підняти повстання була здійснена у Драбівському районі Черкащини. Там селяни двох сіл розгромили залізничну станцію і районний суд.

Загалом впродовж 1930-го року в Україні ГПУ зафіксувала понад 4000 масових виступів. Кількість учасників цих виступів оцінюється у майже 1,2 млн. осіб.

У різних регіонах продовжували діяли партизанські загони. Про окремих їхніх лідерів в українських селах складали легенди. Одним із таких ватажків був Лука Клітка, що діяв на Роменщині. Він уславився неодноразовими втечами з-під варти. «Ми, діти, замість гратися у хованки, бавилися у «бандита Клітку», — згадував український письменник, уродженець Лохвиці Микола Петренко.

Упродовж 1930—1931 років органи ГПУ розкривають десятки підпільних селянських організацій та «угрупувань». Щоправда, досі остаточно не встановлено, які з них були реальними, а які «винайшли», сфабрикували самі чекісти. Проте одне залишається безсумнівним — українське селянство не змирилося із режимом.

Найзапекліше опиралася колективізації в СРСР саме Україна

З осені 1930-го режим повертається до політики колективізації. Шляхом податкового тиску, різноманітних штрафів для незгодних влада змусила селян вступити до колгоспів. Станом на жовтень 1931-го було усуспільнено 68% селянських господарств та 72% орної землі.

Оскільки масові виступи в 1930 році не принесли очікуваних результатів, 1931 року. вони траплялися значно рідше. Протягом року, за даними ОГПУ, було зафіксовано 319 масових протестів і — 1354 терористичні акти.

Продовжувався спротив окремих повстанських загонів і підпільних організацій, що діяли в багатьох регіонах України. У зведеннях каральних органів вони називались «куркульськими бандами». У 1931-му органи ГПУ УСРР зафіксували 28 політичних «банд» — повстанських загонів.

На початку травня 1931 року збройне повстання спалахнуло в Солобковецькому районі на Хмельниччині. Очолювали повстанців колишні офіцери армії УНР. Повстанці змушені були відступити. Через Смотрицький та Чемеровецький райони вони рушили до тодішнього польського кордону по річці Збруч, через який з боєм прорвалися.

Найбільш резонансним виступом того року стало повстання на Чернігівщині під керівництвом Якима Рябченка. Колишній червоний партизан, свого часу був головою сільради й начальником повітової міліції. Однак колективізація і масове розкуркулення відкрили йому очі: він побачив, що «власними руками допомагав одягати московське ярмо на свій народ».

Оперативна інформація Дніпропетроського оркужного комітету КП(б)У про селянські виступи, березень 1930 року

Тож йде з побратимами у ліс. Довкола нього зібралося 300-400 повстанців. Вони намагалися чітко структуруватися за військовим принципом, розбившись на три роти, і взводи. Протистояння тривало кілька тижнів, але у червні 1931-го стягнутими чекістськими збройними силами із кількох районів було придушене.

Розповіді про виступ поширювалися і обростали різними чутками. Невдовзі говорили про цілу дивізію, кинуту на придушення повстання.

Протестні виступи селян 1932-го року вже були бунтами голодних

Хлібозаготівельна кампанія 1931-го спричинила в Україні голод. Навесні 1932 року голодною смертю померло понад 100 тис. українців. Ця ситуація загострила антикомуністичні настрої в суспільстві. Протести знову набувають масового характеру.

Лише за перші 7 місяців 1932 року органи ГПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що становить біля 57% (!) усіх антивладних виступів в СРСР за цей час.

Переважно це вже були бунти голодних. Прикладом такого виступу є заворушення в Золочівському районі на Харківщині у квітні 1932 року. До двох тисяч повсталих із 13 сіл району у ніч на 15 квітня взяли штурмом залізничні склади, де зберігалось зерно для місцевої винокурні. Селяни, незважаючи на вогонь озброєної охорони, розібрали три вагони із зерном. Керівниками заворушення були залізничники, які жили у селах.

Небезпечним з погляду влади став масовий вихід українських селян із колгоспів. У першій половині 1932 року з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств.

Цей рух засигналізував владі про крах її колективізаційної політики. Він засвідчив, що, попри увесь терор і визиск, українське село не змирилося. Усе це надзвичайно непокоїло компартійне керівництво.

Саме під впливом цих обставин Й.Сталін і сформував свій висновок, що «Україну можемо втратити». Тож комуністичний режим взявся до «остаточного вирішення» українського питання.

Учасники підпільної групи села Макартетине Осівського району Донеччини

Таким чином, злочин геноциду став реакцією тоталітарного режиму на постійний спротив українців. Голодомор, як влучно зауважив український історик Богдан Патриляк, став сталінською відповіддю на мільйонний український «майдан» початку 1930-х.

Голодомор був задуманий комуністичним керівництвом з цілком певною метою — знищити Український народ, зламати його волю до спротиву, позбавити національної ідентичності. У мові Сталіна це звучало — «перетворити Україну... у дійсно взірцеву радянську республіку».

Інструментом вбивства частини народу і «перевиховання» решти була обрана найстрашніша зброя — штучно організований голод.

Убивство голодом стало добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією. Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні крихти хліба.

На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом республіки селян було позбавлено останніх надій на порятунок.

А весною того року, як інструмент страшної соціальної інженерії було використано навіть так звану допомогу, яка надавалась вибірково і лише тим, хто був здатен працювати на державу. Одночасно здійснювалася масштабна «зачистка» українських інтелектуалів та української мови.

Голодомор не зламав

Здавалось би, режим досягнув свого. Українське село змовкло. «Паска... а на селі людей і не бачити. Раніше було веселилися люди. Гойдалки, гармоні, забави всілякі, а сьогодні всюди смуток і голод», — писав у квітні 1933 року у своєму щоденнику Іван Білоус із Харківщини.

Селяни, що вижили, вступили у колгоспи, митці і вчені творили оди «вождю». Ніхто уже відкрито не протестував. У душах мільйонів українців пережитий голод залишив травму, яка сковувала їх десятиліттями. Багато хто з тих, хто вижив, усе життя ховав сухарі і побоювався розповідати, навіть, рідним дітям пережиті страхіття.

Зброя повстанців Корюківщини, вилучена 1932 року

Але Голодомор не зламав Український народ. Серед мільйонів поламаних людських доль, були й мільйони тих, хто не втратив людської гідності і віри. Крізь голодоморні страждання вони пронесли любов до України та надію на краще життя.

Хтось, як Василь Барка бачив метою свого подальшого життя донести правду про Голодомор світу і майбутнім поколінням, а хтось, як Олесь Гончар, тримав біль пережитого у своєму серці і збагачував своїми творами українську літературу. Інші, як Микола Руденко чи Олекса Тихий ставали до відкритої боротьби із режимом.

У кожного з тих, кого не зламав Голодомор, був свій шлях. Але, вони не забули свого коріння, продовжували зберігати традиції, шанувати мертвих, у тому числі і вбитих голодом і, головне, зберегли у собі здатності творити нове.

Попри жахіття пережитого геноциду, нескорені голодом українці, у наступні десятиліття робили важливі наукові відкриття, творили шедеври мистецтва, зрештою зберігали пам’ять про той злочин тоталітарного режиму.

Мільйони українців, виживши у Голодоморі, навчали своїх дітей і онуків шанувати хліб, як найвищу цінність, піднімати і цілувати кинутий на землю окраєць; цінувати людську доброту і мріяти про свободу. І, завдяки, усім цим незламним, тоталітарному комуністичному режиму не вдалося знищити українську ідентичність.

А підсумком цієї незламності Українського народу став Загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року, у якому понад 90% українців підтвердили незалежність України.

—

Володимир Тиліщак, заступник Голови Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук; Історична Правда