Современный украинский язык

1.4. Тарас Шевченко

Основи нової української літературної мови заклав І. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю Т. Шевченка [9].

І. Огієнко в своїй праці "Історія української літературної мови" [10] сказав про це таким чином :

"

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч і ще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.

"

2. XX ст.

2.1. Початок XX ст.

Українських письменників і поетів.

1903 г. — В Відні Британське Біблійне товариство надрукувало Біблію українською літературною мовою під назвою "Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською". Переклад зробили П. Куліш та І. Пулюй. Деякі частини переклав І. Нечуй-Левицький (після смерти П. Куліша). Це перше повне видання Біблії українською мовою. Було кілька перевидань, останнє, і перше в Україні, 2000 р. [11] [12]

1904 г. — у Львові надруковано "Руську правопись зі словарцем", що її схвалила Філологічна секція НТШ. Чимало правил є чинними й сьогодні [13]. У Чернівцях надруковано практичний "Русько-німецький словарь" отця Омеляна Поповича (близько 25 тис. слів). Словник перевидавали для шкільного вжитку декілька разів [14].

1905 г. — створено перші товариства "Просвіта" в Центральній та Східній Україні: 8 октября 1905 г. — Катеринослав (Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та Н. Дорошенко), 25 листопада 1905 г. — Одеса (І. Луценко, М. Комаров, І. Липа, С. Шелухін, А. Ніковський, М. Слабченко), травень 1906 р. — Київ (Б. Грінченко, Т. Коваленко, М. Лисенко, Ф. Красицький, Ф. Матушевський, Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський), на Кубані (Краснодар, Темрюк, Майкоп). Загалом було створено близько 40 "Просвіт". Утворювалися "Просвіти" і поза територією України: у Новочеркаську, в Баку, у Владивостоку. Діяльність всіх "Просвіт" на території Російської імперії припинено адміністративними методами 1910 — 1911 р.р. [15] Створено організацію народних вчителів Галичини й Буковини "Взаємна поміч українського вчительства".

18 лютого 1905 г. — загальні збори Імператорської Академії Наук схвалили записку "Про відміну утисків малоруського друкованого слова" (рос. Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова ). Її склали Ф. Корш (загальний погляд і розвиток українського письма) та О. Шахматов (філологічні аргументи). У березні її надруковано накладом 150 примірників. Українській переклад (В. Гнатюк) надруковано в "Літературно-науковому віснику" (т.30, 1905 р.) та окремим випуском. В Росії невідомий видавець опублікував її (з дозволу Академії) 1910 року. [16]

17 жовтня 1905 г. — набули чинности "Тимчасові правила про друк" (рос. Временные правила о печати ), що скасували закони 1876 та 1881 р.р. і попередню цензуру. Діяльність української преси та книговидання узаконено, як один з різновидів "друку інородницького" (рос. печати инородческой ) [17].

1906 р. — вийшов перший український словник чужомовних слів В. Доманицького "Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів" (близько 1500 гасел) [18].

15 сентября 1906 г. — Начало издания в Киеве единственной в подроссийской Украины ежедневной украинской газеты " Рада" . Издавал и финансировал ее Евгений Чикаленко. Просуществовала до 2 сентября 1914 г. [15]

1907 г. — В Киеве начато издание " Словаря украинского языка" , что его "собрала редакция журнала" Киевская Старина ", упорядочил приложению собственного материала Борис Гринченко" (завершено 1909 г.). Словарь содержал более 68 тыс. слов с толкованиями. Кроме литературных источников, во многом использованы чисто народный материал из этнографических записей и сборников по всей украинской территории. Этот словарь является выдающимся лексикографической работой, что до сих пор не утратила ценности. К тому же его издания сыграло исключительную роль в благоустройстве украинского правописания. Правописание "Словаря" был принят во всех украинских изданиях и в главных чертах сохраняется до сих пор [19]. В Черновцах начато издание "Латинско-украинского словаря" Юлиана Кобылянского (завершено 1912 года) [18].

29 марта 1908 г. — Тридцать семь членов Государственной Думы подали проект "О языке преподавания в начальных школах местностей с малороссийским населением" ( рус. О языке преподавания в начальных школах местностей с малорусским населением ), Где предлагали от 1908/09 учебного года ввести в начальной школе обучение на родном языке. Проект не получил поддержки.

1910 г. — у Києві почав виходити часопис " Світло", перший в Центральній та Східній Україні педагогічний журнал українською мовою [15]. В Чернівцях видано "Словник чужих слів. 12 000 слів чужого походження в українській мові" Зенона Кузелі та Миколи Чайківського (перевидання — Київ-Лейпціг, 1918 р.). У додатку наведено "Чужі слова та звороти, що пишуться латинськими буквами" з українськими відповідниками [18].

20 січня 1910 г. — міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати "інородницькі товаства, у тім числі українські та єврейські, незалежно від мети, що ними ставиться" (рос. инородческие товарищества, в том числе украинские и еврейские, независимо от преследуемых ими целей ). Після цього практично всі "Просвіти", окрім відділів у Катеринославський губернії, закрито [18].

1912 р. — у Чернівцях видано "Німецько-Український словник" Володимира Кміцикевича й Спілки (нем. Deutsch-Ukrainisches Woerterbuch ) за редакцією Зенона Кузелі [18].

1913 р. — у Києві відбулася таємна нарада представників термінологічних гуртків. Українське наукове товариство в Києві перебрало на себе координацію всієї української термінологічної справи. Всі матеріяли — кілька тисяч карток з записами сільськогосподарської, природничої, технічної термінології — гуртки передали до УНТ в Києві [18].

1914 р. — В Вінніпезі видано "Кишеньковий англо-український і україно-англійський словарець" М. Ясенівського.

21 липня 1914 р. — у Російській імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України [20].

Cерпень — вересень 1914 р. — успішний наступ російських військ у Галичині, Буковині та Лемківщині. Генерал-губернатором Галичини призначено графа Г. Бобринського. Він ясно і відверто висловив свою програму:

"

Східна Галичина та Лемківщина з давен — корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, отже влаштування їхнє має бути засноване на російських началах. Я вводитиму тут російську мову, закон і влаштування.

"

6 вересня 1914 р. — закрито " Просвіту" [21].

1917 р. — В Вінніпезі видано "Кишеньковий словар англійської та української мови" Є. Козловського.

"Сьвяте письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською." Відень, 1903 р. Переклад П. О. Куліша та І. П. Пулюя.

Перший україномовний часопис Східної України — газета "Слобожанщина", м. Харків. "Підпільне" число було надруковане у харківській типографії в червні 1904 р., офіційно "нульовий" і єдиний вихід відбувся 25 березня 1906 р. [22]

"Словарь української мови" Б. Грінченка — перший сучасний словник літературної української мови та діалектизмів, 1907 — 1909 р.р.

Газета "Рада" — єдина щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою на Наддніпрянщині, від 15 вересня 1906 г. к 2 серпня 1914 г.

2.1.1. Визнання в Російській імперії

Федір Корш, російський філолог та славіст, один з авторів "Записки про відміну утисків друкованого малоруського слова" 1905 р.

Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX — на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М. Погодін і М. Максимович, О. Соболевський і А. Кримський, С. Булич, Т. Флоринський та К. Михальчук і В. Науменко.

На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польской. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М. Максимович, К. Михальчук, О. Огоновський, О. Потебня, І. Франко, А. Метлинський, В. Науменко, І. Срезневський та ін.), так і російські науковці (С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодин, О. Соболевський, О. Шахматов та ін.). Деякі російські вчені, зокрема О. Шахматов, П. Лавровський, Ф. Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя "загальноросійської мови" (рус. "общерусского языка" ), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф. Міклошич та В. Ягич.

Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект "загальноросійської мови" сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О. Шахматова, Ф. Корша, П. Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

Дискусія навколо української мови сприяла з'ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам'яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад "загальноросійської мови" стався лише у XII — XIV в. Українські мовознавці М. Максимович, О. Потебня, О. Огоновський, А. Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток принаймні з XI ст. Об'єктивно підходив до з'ясування генези української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в "загальноросійській мові" проявляються вже в XI ст. Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув був М. Погодін, а підтримав О. Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М. Максимович, О. Котляревський, А. Кримський та ін., російський лінгвіст О. Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров'я здавна. Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М. Костомаров, П. Куліш, М.Колесов, І. Могильницький).