Украинский язык в Ссср

"

Февраль 1934 г. — Изданы отдельной книгой "Украинское правописание (1933)". Состав правописания комиссии не названо. В предисловии А. Волны указано: "Основные исправления касаются ликвидации всех правил, ориентировали украинский язык на польский и чешский буржуазные культуры, искажали современный украинский язык, ставили барьер между украинским и русским языками".

Первая половина 1937 г. — Газета "Коммунист" начала нападения на "Украинское правописание Волны". Фактически упреки сводились к написанию слова Европа (должно быть Европа, согласно русским произношением) и правилу образованием составных слов типа двухэтажный, которые должны начинаться, вроде русских, первым компонентом в форме двух-, трех-( рус. двух-, трех- ).

Август 1937 г. — Физическое уничтожение и ссылки работников "Института языкознания". Преемственность развития украинского языковедения прервано.

* 20 апреля 1938 г. — Принято постановление СНК УССР и ЦК КП (б) У "Об обязательном изучении русского языка в нерусских школах Украины" и "О реорганизации школ на Украине во исполнение решения СНК СССР и ЦК ВКП (б)" Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей "". В постановлениях впервые фигурирует приказ об обязательности преподавания русского языка во всех нерусских школах.

8 мая 1938 г. — ЦК КП (б) У принял постановление "О составлении нового украинского правописания" и рассмотрел состав правописанию: Ф. Редько (председатель), М. Грунский (ответственный секретарь), Шматлай, Бойко, Пелипас, Гаврик, Гринштейн. РНК УССР утвердил постановление и состав комиссии 14 мая. Главной задачей правописания провозглашено прежде всего "ликвидировать националистические извращения [...] украинского правописания". Осенью 1938 года "Украинское правописание" (проект издания четвертого) напечатано на правах рукописи для обсуждения, тираж 350 экземпляров.

1940 г. — надруковано "Російсько-український словник (проект)" за ред. М. Калиновича, М. Грунського, І. Кириченко. Під час обговорення виникли істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалених засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (4 травня 1941 р.), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює ?антинаукового і тенденційно-шкідливого "російсько-російського" словника?.

4 березня 1940 р. — постанова РНК УРСР "Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України". Зокрема наказано: "В школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов'язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою — вивчення російської мови".

28 серпня 1943 р. — у селищі Помірки під Харковом (зараз частини Дзержинського та Київського районів міста) розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти П. Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 р. очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 р. були невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР М. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко, Секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, генерали та офіцери.

5 травня 1945 р. — Народний комісар освіти акад. П. Тичина підписав і, отже, надав чинности схваленій 1943 р. новій (третій) редакціі правопису, що її почали розробляти 1938 р. У правописі 1945 р. не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію -і в родовому відмінку однини іменників з -ен : імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 р.

1946 р. — постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.

1952 р. — у Києві видано "Українсько-англійський словник" М. Подвезька (близько 60 000 слів) [2].

1955 р. — у Києві видано "Французько-український словник" О. Андрієвської та Л. Яворовської (близько 50 000 слів).

* 1958 р. — постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

1958 р. — почато видання двотомного "Польсько-українського словника" за редакцією Л. Гумецької (близько 100 000 слів). Видання завершене 1960 р.

1959 р. — у Києві видано "Німецько-український словник" В. Лещинської та інш. (близько 50 тис. слів).

* 17 квітня 1959 р. — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР". Вивчення української мови в школах оголошено необов'язковим. На "вимогу батьків і дітей" зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

"

Ст 9. Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів.

"

1961 р. — набув чинности "Український правопис 1960-1961 р.р. (четверта редакція)", де ?українські правила наближено до "Правил російської орфографії та пунктуації", що вийшли друком 1956 р.? Голова комісії — Л. Булаховський.

1965 р. — згідно з повідомленнями самвидаву, міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала надавати перевагу під час вступу до вищих навчальних закладів абітурієнтам, що добре знають українську мову; викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо. Реформу Ю. Даденкова зупинила "директива з Москви".

вереснь — грудень 1965 р. — І. Дзюба написав книжку "Інтернаціоналізм чи русіфікація?". В грудні він передав її П. Шелестові та В. Щербицькому разом з листом протесту проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.

1970 р. — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою.

1970 р. — Институт языкознания им.О. Потебні почав видавати одинадцятитомний "Словник української мови" (120 000 слів). Видання завершено 1980 р.

1975 р. — нова цензура " Кобзаря" Т. Шевченка.

1978 р. — колегія Міносвіти УРСР. Директива "Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах".

1979 р. — Ташкентська конференція — "Російська мова — мова дружби народів".

1983 р. — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу "Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік". Доплату за російську мову викладання було визначено у 15%.

1989 г. — постанова ЦК КПРС "Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі" (російську). Те ж у проекті "Конституції" М. Горбачова.

11 лютого 1989 г. — установча конференція " Товариства української мови ім. Тараса Шевченка", метою якого проголошено "утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя". Статут Товариства надруковано 2 березня в газеті " Літературна Україна".

16 лютого 1989 г. — у газеті "Літературна Україна" надруковано проект Програми " Народного Руху України за перебудову". Він містить вимогу надати "українській мові статус державної мови в УРСР".

14 листопада 1989 г. — затверджено "Український правопис 1989 року (п'яту редакцію правопису 1933 р.)", оприлюднено 1990 г. Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше — повернення літери ґ), як зазначено в передмові, третє видання є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.). Голова Орфографічної комісії АН УРСР — В. Русанівський.

1990 р. - Верховна Рада Радянського Союзу ухвалює "Закон про мови народів Радянського Союзу", що закріплював за російською мовою статус офіційної на всій території СРСР.

1. Належність чотирьох говорів Закарпаття до діалектів української мови

Належність різних говорів Закарпаття (гуцульського, бойківського, середньозакарпатського та лемківського) до південно-західного наріччя української мови є науково визнаним. Зокрема "Чеська академія наук і мистецтв" у своїй постанові №62756/19 від 20 грудня 1919 р. зазначала: "Оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську" [2] (Закарпаття у міжвоєнний час входило до складу Чехо-Словаччини).

Чотири закарпатські говори досліджувалися численними науковцями-діалектологами та мовознавцями з багатьох країн (з України — І. Верхратський, А. Залеський, Р. Керста, І. Панькевич, С. Бевзенко, Ф. Жилко, І. Чередниченко, з Росії — М. Антошин, Г. Геровський, Г. Клепикова, Л. Петров, з Польщі — А. Вінценз, В. Курашкевич, Я. Рігер, З. Штібер, з Чехії — Й. Віра, Ян Гусек, О. Лешка, Я. Моравець, зі Словаччини — Ш. Ліптак, Л. Новак, С. Тобік, С. Цамбел, з Угорщини — Л. Балог-Беийрі, Л. Деже, з Румунії — З. Пенюк, Й. Патруц, Р. Удлер, з Болгарії — Д. Кринджала, В. Погорєлов, з Норвегії — О. Брох). На матеріалах з південнокарпатських говорів написано і захищено близько півсотні кандидатських і докторських дисертацій, укладено кілька діалектних та ономастичних словників (К. Галас, М. Грицак, Й. Дзендзелівський, М. Дуйчак, І. Панькевич, М. Сюсько, П.Чучка) та лінгвістичних атласів (З. Ганудель, Й. Дзендзелівський, П. Лизанець, Й. Пуйо, В. Латта, Я. Рігер, І. Сабадош, З. Штібер), опубліковано десятки монографій, сотні різних статей та спеціальних тематичних збірників. Ці дослідження показали, що ці говірки, і передусім їх верховинське пасмо, тобто гуцульські, бойківські і лемківські, є органічною частиною та прямим продовженням говірок карпатської діалектної групи говорів південно-східного наріччя української мови [3] [4].

Кожна з закарпатських говірок має десятки локальних специфічних системних фонетичних та морфологічних рис, сотні лексичних особливостей. Практично кожне місцеве діалектне явище має своє продовження чи повторення в сусідніх або близьких українських говорах Галичини, Буковини та в інших говорах української мови. Більшість специфічних локальних рис є староруськими архаїзмами, які збереглися в Карпатах через відірваність від решти українських земель, або запозиченнями зі словацької, угорської, польської, румунської, німецької чи південнослов'янських мов.

2. Визначення мови закарпатців як частини української мови

Самі закарпатці у XIX в. визначали свою мову як частину руської / української мови. Например, М. Лучкай у латиномовній "Grammatica slavo-ruthena : seu vetero-slavicae, et actu in montibus Carpathicis parvo-Russicae, ceu dialecti vigentis lingvae" ("Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом"), опублікованій у 1830 р., таким чином визначає межі поширення мови, якою говорять закарпатці (називаючи її паралельно "lingua ruthenica" та "lingua ruthena" — руська мова, "lingua parvo-russica" — малоросійська мова) [1] [5] :