1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до¬рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи

1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон¬ської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади — аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».

1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко¬зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст. 1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо¬ронено промови українською мовою.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за¬явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті¬нах не може бути жодної мови, крім російської.

1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві. 1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. 1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 — 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви. 1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре¬тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України.

До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края». ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю¬чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский». Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.

26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо¬вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка... За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни¬щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.

1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ¬них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.

1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич¬ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», — писав голова «українського» уряду X. Раковський.

1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін¬ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь¬ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури — кобзарства. Українські національ¬ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру — оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, — свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан¬дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.

1234

Предыдущая глава

↓ Содержание ↓