Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату було здійснено за допомогою нового митрополита — Гедеона Святополка-Четвертинського. Раніше він очолював Луцько-Острозьку єпархію, проте не витримав тиску уніатів та адміністратора митрополії Шумлянського і втік до Гетьманату. Гедеона підтримав гетьман Іван Самойлович, і в 1685 році той був обраний київським митрополитом.

Новий митрополит склав присягу бути в послушенстві московському патріарху Іоакиму. Вже наступного року московський гонець Нікіта Алєксєєв та представник гетьмана Самойловича Іван Лисиця прибули до Османської імперії. Турки на той час вели виснажливу війну зі Священною лігою (Габсбурги, Венеція, Річ Посполита) і були дуже зацікавлені у дотриманні Московією умов Бахчисарайського миру 1681 року.

Тому великий візир Сулейман-паша був налаштований посприяти послам. Вселенський патріарх Діонісій IV враховував це, а також загалом втрату Константинополем впливу на ситуацію в Київській митрополії в останні роки. Тому Діонісій зібрав синод, який підтримав рішення — надати московському патріарху дозвіл ставити митрополитів на київську кафедру. Грамоти з відповідною ухвалою патріарх вручив послам у Стамбулі. Це рішення дало привід Московському патріархату приєднати Київську митрополію та управляти нею як своєю власною.

Протягом найближчих десятиліть після входження до складу РПЦ (у 1721 році Московський патріархат було скасовано і управління церквою перейшло до Святішого урядового синоду) Київська митрополія остаточно розгубила свої єпархії. Чернігівська єпархія перейшла в безпосереднє підпорядкування московському патріарху. Перемиська, Львівська та Луцько-Острозька єпархії, які були у Речі Посполитій, прийняли Унію. Від Київської митрополії залишилася митрополича єпархія і довший час — Могилівсько-Мстиславська, хоча й на неї Київ поступово втратив будь який вплив.

Фрагмент листа константинопольського патріарха Діонісія ІV московським царям Іоану та Петру Олексійовичам про Київську митрополію, травень 1686 р. Зберігається у Російському державному архіві давніх актів. Фото надане Вірою Ченцовою.

Якщо повернемося до карти, то побачимо, що у 1680-х роках православне церковне життя на територіях, що є нині у складі сучасної України, не обмежувалося рамками лише Київської митрополії.

У 1667 році була створена Бєлгородська єпархія Московського патріархату, яка опікувалася зокрема вірянами зі слобідських козацьких полків. У цьому церква наслідувала світську російську владу, яка підпорядкувала слобідських козаків бєлгородському воєводі.

Вже зазначалося, що на заході Закарпаття, де панували Габсбурги (а пізніше була проголошена Верхня Угорщина), православні парафії прийняли Ужгородську унію. Східна частина Закарпаття входила до складу Трансільванського князівства, яке населяли різні народи. Панівні — угорці та німці — сповідували кальвінізм. Православні волохи-румуни та русини-українці були в підлеглому становищі. Наприкінці XVI ст. засновано Трансільванську митрополію Константинопольського патріархату з кафедрою в Альба-Юлії (слов’янська назва — Білгород, угорська — Дьюлафегервар). На практиці трансільванський митрополит підпорядковувався кальвіністському суперінтенданту.

Молдавська митрополія Константинопольського патріархату існувала з кінця XIV ст. і опікувалася вірянами Молдавського князівства, зокрема, предками українців, що мешкали на півночі (Буковина) та на сході країни. Після приєднання Трансільванії та Буковини до володінь Габсбургів, що відбулося протягом XVIII ст., тамтешні православні парафії віддали сербській Карловацькій митрополії, яка проіснувала до розпаду Австро-Угорщини. Східні парафії Молдавської митрополії підпорядкувала собі РПЦ, щойно Росія анексувала Бессарабію в 1812 році.

Така ж доля, як і бессарабські парафії Молдавської церкви, чекала на Бреїльську митрополію Константинопольського патріархату, відому з кінця XVI ст. Після загарбання північно-західного Причорномор’я Російською імперією парафії митрополії відійшли до РПЦ. Дещо інакше сталося з Готською митрополією Вселенського патріархату.

Про готських єпископів у Криму відомо з VIII ст., однак простежити безперервну історію цієї церкви наразі немає змоги через брак джерел. Готська єпархія (з XIII ст. її очільники мали титул митрополитів) була однією з кількох на півострові, однак станом на XVII ст. інші єпархії припинили існування, і вона взяла під свою опіку всі православні громади Криму. З кінця XVII ст. кримські митрополити поєднували титули Готських та Кафських (їх основною резиденцією була Кафа). Готська митрополія опікувалася переважно грецьким населенням півострова і прилеглих територій. У 1778 році російська влада ініціювала масштабне переселення кримських християн у Приазов’я. Так єпархії Константинопольського патріархату зникли у Кримському ханаті. Останній митрополит Готський Ігнатій помер у Маріуполі, а його паствою заопікувалася новостворена Слов’янська єпархія РПЦ.

Одною з найменш відомих митрополій Константинопольського патріархату на території України була Кам’янецька митрополія. За Бучацьким мирним договором 1672 року Річ Посполита поступилася Османській імперії Поділлям. Турки підійшли серйозно до питання інкорпорації нового територіального надбання і створили тут імперську адміністративну одиницю — Кам’янецький еялет. У 1681 році константинопольський патріарх призначив кам’янецького митрополита. Є підстави вважати, що створення Кам’янецької митрополії, з точки зору Константинополя, було відродженням Галицької митрополії, що існувала протягом ХIV ст., як альтернатива керованій з Московії митрополії Київській. Ініціативи Вселенського патріархату на Поділлі не були успішними, і в 1699 році, після евакуації османської адміністрації, Кам’янецька митрополія припинила існування.

—

Предыдущая глава

↓ Содержание ↓