— Ну ось і відповідь на ваше перше запитання, — кивнув Зеленський, маючи на увазі запитання про мотиви балотуватися в президенти.
Політична еліта Києва, за його словами, перетворилася на купку телефонних бешкетників і хуліганів. Вони здатні за кілька років повністю зруйнувати економіку. Безглузда війна на сході знекровлює Україну. Він ще деякий час розповідав, з жартами й метафорами, про необхідність врятувати Україну від теперішніх лідерів, описував їх як загрозу всьому, що створив за життя.
— Якби я не висунув своєї кандидатури, усе це могло б невдовзі зникнути. — Зеленський махнув у бік дзеркала і стійки для костюмів. — В одну мить, — додав. — Раз, і зникло.
* * *
Того вечора — і в наступні місяці — я й гадки не мав, що колись напишу про Зеленського книгу. Тепер очевидно, що наша зустріч у Палаці «Україна» відчинила до цього двері. Тоді команда Зеленського вперше пустила мене за лаштунки та до його оточення. Після перемоги Зеленського на виборах я продовжував висвітлювати роботу його адміністрації для американського видання Time. Стежив за тим, як він намагається керувати державою, налагоджувати відносини з Білим домом Дональда Трампа і домовлятися про довготривалий мир з Росією Володимира Путіна. Стежив за Зеленським, коли його перемовини з Путіним зазнали невдачі, а росіяни почали готувати повномасштабне вторгнення, — і тримався якнайближче, коли вторгнення сталося.
Упродовж цих кількох років я їздив до Києва робити репортажі; коли повертався додому, мене часто запитували: «Який він?». Мої відповіді поступово змінювалися — як і характер Зеленського. Під час передвиборчої кампанії він справив на мене враження наївної харизматичної людини, що готується увійти у світ циніків, олігархів і бандитів, які вважають його легкою здобиччю — і не без підстав. Коли ми знову зустрілися в президентській резиденції восени 2019 року, Зеленський уже частково просочився отрутою того світу і втратив чимало своєї наївності. Утім, досвід влади ще не загартував його, принаймні тоді, і навіть близько не підготував до протистояння з Путіним віч-на-віч.
Найбільші зміни в Зеленському — ті, на яких сфокусована ця книга, — сталися в перші місяці повномасштабного російського вторгнення в Україну, коли він перетворився на президента воєнних часів, унікального для нашої доби миттєвої інформації. Упертий, впевнений, мстивий, нетактовний, сміливий аж до необачності, стійкий до тиску та нещадний до тих, хто ставав йому на шляху, Зеленський виражав лють і незламність свого народу, доносив їх до світу чітко та рішуче, ставши символом такої сили духу, яку мріяв би проявити кожен лідер за таких обставин. Утім, саме майстерність шоумена, яку Зеленський удосконалював понад двадцять років як актор на сцені та продюсер у кінобізнесі, зробила його настільки ефективним у цій війні — війні, яка вимагала від України не лише утримати увагу світу, але й здобути прихильність людей та їхніх урядів по всій планеті. Технології надали Зеленському для цього засоби. На людях друзі й співробітники стверджували, що він завжди мав необхідні здібності. Наодинці зізнавалися — вони приголомшені його новою особистістю. Більшість українців не вірила, що Зеленський на таке здатен. Я — теж.
Успіх Зеленського як лідера у перші години вторгнення базувався на тому, що мужність заразлива. Вона поширилася серед політичної верхівки України, коли всі зрозуміли, що президент залишився. Урядовці, відповідальні за збереження країни, здебільшого пішли за ним. Багато українців, замість рятуватися втечею, хапали абияку знайдену зброю та кидалися боронити свої міста й села від загарбників на танках і винищувачах.
Яка в тому заслуга Зеленського? Президента повідомили на початку вторгнення, що росіяни мають за мету захопити Київ і скинути уряд; Зеленський наказав зупинити їх за будь-яку ціну. Однак Збройні сили України не потребували його дозволу на захист столиці. Оборонна машина вже була запущена, і кермував нею не Зеленський. Він місяцями применшував ризик повномасштабної війни, хоча розвідувальні служби США попереджали про її неминучість. Коли війна розпочалася, Зеленський надав військовому командуванню свободу керувати на полі бою, а сам зосередився на тому вимірі війни, де міг бути найефективнішим: підтримувати увагу світу до України та схиляти його до допомоги.
Ці прагнення рухали ним у перші місяці вторгнення, вони ж зумовили його реакцію на мій план написати книгу. Зеленський поставився до ідеї неоднозначно. У розпал війни він потребував, щоб його повідомлення доходили до світу за секунди, і соціальні мережі давали таку можливість. Так само, як і телебачення. Книги — це надто довго, і Зеленський не раз давав зрозуміти, що моя книга здається дещо передчасною. Через три роки президентства і лише на сорок п’ятому році життя він вважав, що прожив і зробив недостатньо для того, щоб стати героєм біографії.
— Я ще наче не старий, — сказав мені якось із усмішкою.
Доки в Україні тривала війна, Зеленському також було важко уявити, як може закінчитися книга про війну. Ми обговорювали це вперше у його кабінеті у Києві навесні 2022, на п’ятдесят п’ятий день російського вторгнення, і він запитав, коли я планую закінчити книгу, а я пояснив, що маю намір охопити приблизно перший рік війни, а тоді вже публікувати. Зеленський перемінився на обличчі:
— Гадаєте, за рік війна не скінчиться?
У підсумку написання книги забрало куди більше ніж рік, а війна усе ще лютувала. До своєї першої роковини вона забрала сотні тисяч життів, вигнала з дому мільйони українців і розбила ілюзії світу щодо міцного миру в Європі через три десятиріччя після завершення Холодної війни. Хоча ми обидва сподівалися на те, що війна завершиться повною перемогою українців, і що спроби Росії уярмити чи знищити сусідню державу призведуть до суду над московськими воєнними злочинцями, Зеленський, як і будь-хто, розумів, що співвідношення сил — не на його користь. У всякому разі, він дозволив мені й далі збирати інформацію для репортажу.
Коли б епіцентр цієї війни мав фізичну локацію, набір координат, вони, напевно, вели б до кабінетів Зеленського в урядовому кварталі Києва, до президентської резиденції на вулиці Банкова, 11; крізь забарикадовані ворота — всередину тьмяних і старомодних приміщень. Президент з командою дозволили мені проводити там чимало часу протягом першого року вторгнення: спостерігати за їхньою роботою, розпитувати про ситуацію на фронті, про напружені взаємини всередині адміністрації, про їхні сподівання, плани, страхи та спогади. Згодом це місце стало видаватися знайомим, інколи навіть нормальним, попри сирени повітряної тривоги, а працівники звикли до моєї присутності. Ми жартували, пили каву, чекали на початок або закінчення зустрічей — і покладалися на солдатів, наших повсюдних супутників, які попередять про загрозу та при світі ліхтариків проведуть темними коридорами повз свої імпровізовані спальні — кабінети, де спали на підлозі.
Деяким помічникам Зеленського, зокрема, відповідальним за його безпеку, не завжди подобався доступ, який надавав мені президент, а надто коли він запрошував мене разом поїхати на фронт. Зеленський не пояснював причин такого рішення. Працівники адміністрації сказали лише одне — він вірить, що я напишу чесний репортаж. На той час Зеленський уже знав мої роботи й розумів, що я прийшов у цей проєкт не звіддаля. Я періодично робив репортажі у Києві з 2009 року, майже всю свою журналістську кар’єру, і це місто стало мені другим домом. Половина моєї родини — українська. Друга половина — російська. Батько виріс у центральній Україні, неподалік від рідного міста Зеленського. Познайомився з мамою у передмісті Москви, де ми й провели шість перших років мого життя, і звідки 1989 року — за два роки до розпаду Радянського Союзу — утекли до Сполучених Штатів. Я ріс у Сан-Франциско і вдома розмовляв російською, що дало мені спільну із Зеленським мову.
Головною метою моєї роботи на Банковій було записати поетапну історію війни, зрозуміти події, що призвели до російського вторгнення, і створити літопис того, як Зеленський з командою усе це переживають. На моє розчарування, вони не вели щоденників або ретельних записів тих подій — принаймні нічим таким не погодилися зі мною поділитися, — а текстові повідомлення та світлини, що мої співрозмовники показували на своїх телефонах, майже не відображали їхніх почуттів, їхнього виснаження і страху. Президент мав звичку відповідати на повідомлення помічників позначкою «великий палець вгору», що було важко інтерпретувати. Коли розмова торкалася духовного світу Зеленського, він ставав неговірким, відповідав туманно, віджартовувався чи змінював тему, і це заважало розгледіти, як війна його змінила.
Із часом Зеленський чимало розповів про себе, але наших інтерв’ю не вистачило б для написання цієї книги, я б не впорався без свідчень його друзів і ворогів, радників, міністрів, працівників апарату і, напевно, над усе, його дружини, першої леді Олени Зеленської. Вона зробила більше за будь-кого, коментуючи записи з інтерв’ю та у багатьох випадках виправляючи спогади свого чоловіка про певні події. Зібрані разом історії, що я почув від усіх цих джерел, усіх цих свідків, висвітлили воєнне лідерство Зеленського значно більше, ніж зміг би він сам. Інколи серед оповіді він кликав особистого охоронця чи когось із помічників — уточнити деталі. Вони часто пам’ятали одне й те саме по-різному.
Зі спогадами завжди так. Вони схильні вводити нас в оману, і деякі з таких оман, можливо, прослизнули до книги всупереч моїм наполегливим старанням їх відсіяти. Деякі помилки — мої, адже я когось неправильно зрозумів або щось неправильно записав. Іноді спогади учасників виявляться неточними, у тому числі й спогади президента. Я б за це не винив. Як висловився про перші тижні вторгнення один з близьких радників Зеленського, «кожен новий день начисто стирав день попередній — де ти був, що відбувалося». Схоже, це поширена реакція на смертельну небезпеку. Розум спрямовує себе на виживання, а не на запам’ятовування.
Хоча я був свідком багатьох описаних у книзі подій, про багато інших мені переповіли причетні. Дехто спілкувався зі мною під час або одразу після того, що сталося, — коли спогади ще свіжі і не вляглися в загальноприйнятну версію подій. Я старався перевіряти свідчення за допомогою кількох джерел і включати до книги історії найбільш показові та важливі для суспільного розуміння. Наскільки мені відомо, усі вони правдиві.
Портрет Зеленського, який вони змальовують, не завжди лестивий. Інколи його гідні якості, скажімо, хоробрість, наражали президента на більшу небезпеку, ніж цього потребували обставини. Інколи, супроводжуючи його всюди, я бажав, щоб Зеленський хоч трохи відчував той страх, який я побачив на його обличчі згаданого вечора у Палаці «Україна». Страх може нас захистити. Він також може змусити нас до втечі, і спроможність президента контролювати страх, долати його, багато в чому визначила те, як Україна пережила цю загрозу для свого існування. Можливо, інший життєвий шлях краще підготував би Зеленського до керівництва країною під час війни. Утім, нині, озираючись назад, я в цьому не певен.
