Від самого початку моєї праці, коли я ще тільки планував ґрунтовне дослідження діяльності Бандери та його руху, деякі вчені застерігали мене, що для дисертації краще обрати менш суперечливу тему. Однак пізніше з’ясувалося, що негативна реакція як на мої висновки, так і на роботу загалом набагато перевершила найпохмуріші побоювання. На останньому етапі написання цієї книги я став об’єктом неприємних нападок, що стосувалися не тільки мого дослідження, а й мене особисто. Ця загроза виходила як від українських крайніх правих діячів, так і від учених, які вважали Бандеру національним чи місцевим героєм, а його прибічників — антинімецьким та антирадянським рухом опору (українським «визвольним рухом»). Багато хто безпосередньо чи опосередковано давали мені зрозуміти, що вивчення таких проблем, як масове насилля українських націоналістів, культ Бандери, заперечення Голокосту українською діаспорою та пострадянськими інтелектуалами, — це напад на українську ідентичність. Одне слово, вони сумнівалися в доцільності та об’єктивності обраного мною кута зору.
Наприкінці лютого — на початку березня 2012-го Фонд ім. Гайнріха Бьолля, Німецька служба академічних обмінів та посольство Німеччини запросили мене виступити із шістьма лекціями про Бандеру до трьох міст України, що спровокувало організовану істерію, яка охопила українських крайніх правих діячів, а також істориків різних спрямувань (націоналістів, «лібералів» та закордонних фахівців з історії Східної Європи). Організатори лекційного туру мали великі труднощі: вони ніяк не могли знайти університети чи інші заклади, які б зважилися надати приміщення для моїх лекцій. Зрештою, для виступів знайшли місця в Києві та Дніпропетровську, але жодного — у Львові. Та за кілька годин до початку мої лекції скасували навіть ті чотири установи, з якими мій виступ було погоджено (серед них також Український інститут вивчення Голокосту «Ткума»). Тож відбулася тільки одна зустріч: у безпечних умовах посольства Німеччини в Києві. Однак і в цьому випадку будівлю посольства пікетувало близько ста обурених протестувальників, які намагалися переконати спільноту зацікавлених — студентів, учених та допитливих українців — не відвідувати мій виступ і стверджували, що я «онук Йозефа Геббельса» та «ліберальний фашист із Берліна», який не розуміється на оголошеній темі.
Серед тих, хто намагався перешкоджати моїм лекціям на початку 2012р., були не тільки діячі крайньої правої партії «Свобода», які просто залякували представників університетів та інших установ, а й учені та інтелектуали. Ці люди публічно заявляли, що я не історик, а «пропагандист», і мої виступи найкраще взагалі заборонити, оскільки вони не тільки можуть зганьбити країну, а й призвести до розпалу громадянської війни та розколу України.
Увесь час, поки не вщухала буря образ та докорів на мою адресу, мене підтримувало багато людей, серед яких: Ентоні Полонський, Дельфін Бештель, Пер Андерс Рудлінг, Марко Царинник, Андреас Умланд, Джаред Макбрайд, Марк фон Гаґен, Арнд Бауеркемпер, Крістіан Ґанцер, Франк Ґольчевський, Антон Шеховцов, Гертруда Пікхан, Ґжеґож Мотика, Омер Бартов, Саймон Гадлер, Сюзанна Гайм та особливо моя дружина Мартіна. Ці люди переконали мене, що потрібно не надавати занадто великого значення різним видам націоналістичної та інтелектуальної істерії, а зосередитися на завершенні дослідження й публікації моєї книги.
Це дослідження не відбулося би без допомоги та сприяння багатьох людей та організацій. Ще на його початку Філіп Тер переконав мене довести його до кінця. Не кидати розпочате також закликав Гайнц Дітер Кіттштайнер (пом. 2008 р.), натхненний теоретик та видатний критик феномену колективної пам’яті. Мій науковий керівник Франк Ґольчевський не тільки підтримував мене порадами з наукових питань, а й допомагав побороти різні бюрократичні перепони. Отримати доступ до деяких важливих документів та здолати численні адміністративні бар’єри, на які я наштовхнувся під час моєї роботи в Україні, мені допомагали Леонід Зашкільняк, Ярослав Грицак, Остап Середа та багато інших колег. Значну допомогу для моїх досліджень надали архівісти й бібліотекарі Канади, Німеччини, Польщі, Росії, України, Великої Британії та США. Чимало інформації про українську діаспору та націоналістичне викривлення історії я отримав від Джона-Пола Химки. Він та інші вчені, зокрема Омер Бартов, Дітер Поль, Ґжеґож Мотика та Пер Андерс Рудлінг, сприяли розумінню важливості проблеми етнічного та політичного насильства та її значення для мети цього дослідження. Розглянути діяльність Бандери та його руху в ширшому контексті мені допомогли праці про фашизм авторства таких учених, як Арнд Бауеркемпер, Роджер Ітвелл, Роджер Ґріффін, Костянтин Йордакі, Майкл Манн, Стенлі Дж. Пейн, Кевін Пассмор, Роберт Пакстон та Зеєв Штернгель.
Для моєї книги корисними стали обговорення та рецензії колег. Я залюбки представляв та обговорював цей проект на наукових семінарах, які організували Арнд Бауеркемпер, Франк Ґольчевський, Гайнц Дітер Кітгштайнер, Ґертруда Пікхан, Філіп Тер, Німецький історичний інститут у Варшаві, робоча група «Політика Голокосту та пам’яті» в університеті Альберти та відділ історії Східної Європи в університеті Гісена. Арнд Бауеркемпер, Омер Бартов, Франк Ґольчевський, Марк фон Гаґен, Джон-Пол Химка, Ярослав Грицак, Таня Пентер, Пер Андерс Рудлінг, Томаш Стриєк та Анджей Жеба читали й коментували або весь рукопис, або його частини. Рей Брендон, Франциска Брудер, Марко Царинник, Джон-Пол Химка, Джаред Макбрайд, Ґжеґож Мотика, Дітер Поль та Пер Андерс Рудлінг ділилися зі мною інформацією та звернули мою увагу на документи, які знайшли, працюючи над власними дослідженнями за близькою мені тематикою. Відредагувати рукопис мені допомогли Марко Царинник та Міхал Млинаж. Написання та редагування цього дослідження були б неможливими було б неможливим без фінансової допомоги Фонду Ґерди Генкель, університету Альберти та Німецького історичного інституту у Варшаві. Отже, я хочу подякувати всім людям, які долучилися до підготовки цієї книги.
З огляду на тему та масштаби цього дослідження, це було доволі складне завдання, у реалізації якого я найбільше завдячую своїй дружині, яка виявила величезне терпіння та вболівала за мене протягом усього виснажливого періоду моєї роботи. Я присвячую цю книгу їй та двом нашим дітям.
Вступ
У цій роботі наведено результати мого дослідження життя та політичного культу Степана Бандери (1909—1959) — українського крайнього правого лідера. Культ Бандери сформувався в середині тридцятих років та, витримавши випробування часом, існує досі. Він з'явився в певному культурному та соціально-політичному контексті, дослідження якого і є одним з основних завдань цієї праці, оскільки лише таким чином можна осягнути взаємозв'язок між діяльністю Бандери та процесами, які супроводжували його міфологізацію.
Ця праця поєднує в собі політичну біографію легендарного українського лідера, яка нерозривно переплетена з історією його руху, та аналіз діяльності письменників, істориків, ідеологів, кінорежисерів та політиків, які брали участь у процесі створення культу Бандери в період між серединою тридцятих років століття минулого та кінцем першого десятиліття століття нинішнього.
Особистість
Степан Бандера, навіть коли розглядати його особистість окремо від культу, який виник ще за його життя та зміцнів після його смерті, був інтригуючою персоною. Невипадково він став одним із головних символів українського націоналізму, хоча не варто недооцінювати й історичного збігу обставин. Радикальна вдача Бандери, доктринерська рішучість та непохитна віра в ультранаціоналістичну українську революцію, мета якої — «відродження» української нації, відповідали ідеологічним очікуванням його прибічників. Бандерою, якому було тільки 26 років, захоплювалися не тільки українські революційні ультранаціоналісти, а й пересічні українці II Речі Посполитої. Ці чинники зробили його лідером (Провідником, або Вождем) і символом найжорстокішого західноукраїнського політичного руху XX ст. — Організації українських націоналістів (ОУН), що, як відомо, була біля витоків Української повстанської армії (УПА). Незважаючи на те, чи, можливо, саме тому, що Бандера провів значну частину свого життя за межами України, у тюрмі або вигнанні, він і став легендарною особою. Не тільки його прибічників, а й звичайних жителів західноукраїнських областей почали називати на його честь — «бандерівцями». Можливо, навіть характерне звучання його прізвища (а слово bandera означає «прапор» польською та іспанською мовами) сприяло тому, що він став символом українського націоналізму.
Дослідження біографії Бандери — складне завдання. Його політичний міф вбудовано в різноманітні ідеології, що викривляє сприйняття його особистості. Недарма біографічні книги про Бандеру, які з’явилися в дев’яності, дуже різняться між собою — залежно від того, у якій країні (Польщі, Росії чи Україні) їх видано, — і вкрай мало інформують читачів про деталі його біографії та пов’язані з ними історичні факти. Дуже мало з таких праць написано з використанням архівних джерел. Багато з них з’явилося під впливом того чи іншого пострадянського націоналістичного дискурсу. Одні автори вважають Бандеру національним героєм, інколи мало не святим, та ігнорують або заперечують його радикальний світогляд і причетність його прибічників до етнічного та політичного насилля. Натомість інші — зображують Бандеру як утілення світового зла та переважно заперечують усі воєнні злочини, які скоїли проти українського цивільного населення поляки, німці та радянська влада. Ранні публікації про Бандеру, написані в роки «холодної війни», відповідали або радянському дискурсу, або часто-густо націоналістичному дискурсу української діаспори.
Вивчення біографії Бандери потребує не тільки порівняння різних публікацій, пов’язаних із ним, а й, що важливіше, опрацювання численних архівних документів та текстів авторства Бандери та людей його кола. Ретельний аналіз архівного спадку дозволить нам побачити, як діяв Бандера у кожний з періодів свого життя та як його сприймали сучасники, що зі свого боку дозволить нам зрозуміти роль цієї людини у сучасній українській історії та допоможе знайти відповідь на запитання: якою мірою він може бути — і чи взагалі може бути — відповідальним за злочини ОУН та УПА, у яких він особисто участі не брав, але які схвалював.
Культ. Міф. Харизма. Ритуали
Культ вождя — це феномен, створений та вкорінений у певному суспільстві (групі або спільноті), у яких визріли ідеологічні передумови для його сприйняття. Прибічники вождя вважають, що він допоможе суспільству подолати кризу, під час якої вождь зазвичай і з’являється. Сила та харизма вождя тільки частково похідні від нього самого. Переважно це суспільний продукт — результат покладених на нього соціальних очікувань[1]. Отже, вожді, навколо яких виникає культ особи, або є харизматичними, або їх такими вважають. Харизма може бути «особистим подарунком, ситуаційним збігом або винятковою угодою між вождем та його послідовниками»[2].
