Динамічні державотворчі процеси, які розгорнулися в Карпатській Україні, стали каталізатором антипольських виступів на території Галичини та Волині. Варшавський уряд дедалі наполегливіше порушував питання про ліквідацію української автономії в ЧСР.
Демонструючи свою всесильність у сфері встановлення кордонів і вирішення долі народів, нацисти 2 листопада 1938 р., під час засідання так званого Віденського арбітражу, частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині південні регіони Закарпаття з найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.
Практично вся європейська дипломатія та преса в листопаді 1938 р. були переконані, що А. Гітлер перетворить залишок Карпатської України на плацдарм для нападу на СРСР. Однак на зламі 1938—1939 рр. події дістали новий, несподіваний розвиток. 6 січня 1939 р. на переговорах міністра зовнішніх справ Польщі Ю. Бека з Й. Ріббентропом було безпосередньо розглянуто українське питання. Й. Ріббентроп заявив, що Німеччина використовувала Карпатську Україну лише для того, аби «заподіяти шкоду росіянам», а «українська проблема», на його думку, була цілковитим «привілеєм Польщі». 26 січня 1939 р., знову відвідавши Берлін, Ю. Бек дістав запевнення від німецьких урядовців у тому, що Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного моря.
Захоплені ідеями можливого союзу з Німеччиною у війні за українські землі, польські лідери проґавили наближення катастрофи власної держави. Привабливі обіцянки з боку А. Гітлера і його дипломатів були вдалим камуфляжем справжніх намірів нацистів і щодо України, і щодо Польщі. На зламі 1938—1939 рр. німецький канцлер дійшов висновку, що Німеччина сягнула піку своєї мілітарної переваги над іншими державами Європи, тож має скористатися сприятливим моментом для початку війни.
8 березня 1939 р., виступаючи у вузькому колі представників військового командування та партійного керівництва, А. Гітлер наголосив на тому, що до 15 березня має бути ліквідована Чехо-Словаччина, після чого настане черга Польщі. Протягом 1940—1941 рр. А. Гітлер планував здійснити розгром Франції й підкорити Британію. Перспектива війни з Польщею й західними демократіями поставила перед німецькою дипломатією важке завдання — якимось чином нейтралізувати СРСР і змусити Москву не втручатися в європейський конфлікт.
Оскільки проблема Карпатської України була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння, рішення щодо майбутньої долі маленької української автономної держави було ухвалене без зволікань. 14 березня 1939 р. угорські війська з благословення А. Гітлера атакували українське Закарпаття. 15 березня Сойм Карпатської України ухвалив декларацію про незалежність і звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла під свій патронат Закарпаття, як і Словаччину. Відповідь із Берліна, безпосередньо від канцелярії А. Гітлера, надійшла миттєво: регіон без опору мав увійти до складу Угорщини. Президент Карпатської України А. Волошин відкинув німецький ультиматум. Героїчний спротив Української Карпатської Республіки був потоплений у крові угорськими гонведами — «українська проблема» вкотре була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських гравців.
Розправившись із залишками Чехословаччини в середині березня 1939 р., німецький фюрер уже 3 квітня 1939 р. віддав наказ про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня підписав план війни з нею (план «Вайс»). Відтак «українське питання» знову стало актуальним для політичних ігор, які вела Німеччина.
Дізнавшись про плани Німеччини розгромити Польщу (найбільшого й наймогутнішого союзника Британії та Франції на Сході Європи), замість того аби вступити у війну із СРСР за Україну, французи й британці звернулися до Кремля з пропозицією розпочати переговори щодо можливого підписання договору про двосторонню взаємодопомогу.
Переговори між Москвою та західними демократіями відверто насторожували Берлін. У якості контрзаходу німці вирішили вкотре розіграти «українську карту». Щоб активізувати український рух у Західній Україні, представники німецької військової розвідки (абверу) встановили контакт із лідером ОУН А. Мельником і зуміли переконати його в необхідності координувати зусилля ОУН із Німеччиною, незважаючи на те, що німці зрадили Карпатську Україну. Співробітники абверу наголошували на тому, що передання Угорщині Закарпаття було лише тактичною поступкою, необхідною для майбутнього відродження української державності на більшості територій України.
Демонструючи свою «добру волю» щодо українців, представники абверу визволили з угорського полону 400 карпатських січовиків. А 15 серпня 1939 р. керівництво абверу отримало дозвіл на створення з частини колишніх карпатських січовиків українського диверсійного загону під кодовою назвою «Bergbauernhilfe» («Допомога горянам»). Український легіон із 200 осіб очолив полковник Р. Сушко. Формування цієї військової сили стало важливим чинником тиску на Кремль для німецької дипломатії.
Паралельно з розігруванням «української карти» німецькі дипломати гарячково шукали способи порозуміння з диктатором СРСР Й. Сталіним. 2 серпня 1939 р. голова МЗС Й. Ріббентроп особисто поспілкувався з радянським представником у Берліні Г. Астаховим, запевнивши його, що Німеччина «прихильно ставиться до Москви», і водночас запропонувавши Кремлю визначитися, підтримає СРСР Францію та Британію чи Німеччину. У разі прихильності Кремля до Німеччини Й. Ріббентроп обіцяв, що всі проблеми між Балтійським та Чорним морями Берлін розв’язуватиме спільно з Москвою. Стосовно Польщі Й. Ріббентроп натякнув на можливість спільного вирішення долі цієї країни й запропонував радянському представникові подумати щодо того, аби СРСР підпорядкував східну частину польської держави, тобто території Західної України та Західної Білорусії.
12 серпня 1939 р. (у той самий день, коли до Москви прибула англо-французька місія) новий радянський нарком закордонних справ В. Молотов повідомив через Г. Астахова, що радянський уряд готовий вести переговори з Берліном. А 15 серпня 1939 р. Й. Ріббентроп передав через німецького посла в Москві Ф. Шуленбурга своє особисте звернення до В. Молотова. Справжнім автором послання був А. Гітлер. У своєму зверненні нацистський лідер запевняв радянський уряд у тому, що між німецьким національним соціалізмом і радянським соціалізмом дуже багато спільного, а причиною непорозумінь між двома країнами є тільки спроби їх розсварити з боку «західних капіталістичних демократій». У посланні також було відзначено, що нацисти готові спільно з комуністами розв’язувати всі проблеми в Східній Європі та прагнуть тісної економічної співпраці між Третім Рейхом і СРСР.
З 16 серпня 1939 р. між представниками німецького та радянського закордонних відомств розпочалися активні переговори. Німецький посол Ф. Шуленбург щодня відвідував керівника наркомату закордонних справ В. Молотова. 18 серпня 1939 р. Ф. Шуленбург повідомив Берлін про готовність Радянського Союзу укласти торговельно-кредитну угоду, а потім підписати пакт про ненапад.
19 серпня 1939 р. представники Німеччини та СРСР підписали економічний договір. Того ж дня В. Молотов передав до Берліна проект пакту про ненапад між двома країнами. Угода про ненапад гарантувала А. Гітлеру спокій на східних кордонах Німеччини й дозволяла, «не озираючись», воювати з Польщею, Францією та Британією.
Того ж дня сталася ще одна важлива історична подія. Саме 19 серпня 1939 р. Й. Сталін публічно заявив про необхідність підштовхнути Європу до нової війни, яка стане увертюрою до «світової революції». Виступаючи на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) за участі провідних діячів Комінтерну, Й. Сталін підкреслив: «Питання миру чи війни вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо угоду про взаємну допомогу з Францією та Великою Британією, Німеччина відмовиться від Польщі й почне шукати „модус вівенді“ із західними державами. Війна буде відвернута, але в майбутньому події можуть набути загрозливого для СРСР характеру. Якщо ж ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення пакту про ненапад, вона, звісно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Британії в цю війну стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних хвилювань і безладдя. У цих умовах у нас буде чимало шансів лишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну. Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі настільки сильний комуністичний рух, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни. Ми зробимо свій вибір, і він зрозумілий. Ми повинні прийняти німецьку пропозицію й ввічливо відіслати назад англо-французьку місію»[1].
21 серпня 1939 р. радянська дипломатія мала вирішити ще одне важливе завдання — перервати співпрацю з англо-французькою місією. Саме цього дня в перемовинах було досягнуто значних успіхів. Однак опівдні до кімнати переговорів увійшов ад’ютант К. Ворошилова Р. Хмельницький і передав наркомові оборони СРСР записку від особистого секретаря Й. Сталіна О. Поскрьобишева: «Климе! Коба велів згортати шарманку!» Виконуючи волю Й. Сталіна, К. Ворошилов без пояснення причини перервав переговори, незважаючи на активні протести англійців і французів.
А. Гітлер із нетерпінням чекав на відповідь із Москви, тож, коли ад’ютант приніс йому коротеньку телеграму від Й. Сталіна, німецький канцлер радісно вигукнув: «Вони в моїх руках! Я знову взяв гору! Я маю в кишені весь світ!»
Аналогічно радість із приводу майбутнього підписання угоди з А. Гітлером висловлював і радянський диктатор. Однак при цьому Й. Сталін аж ніяк не прагнув ділити з А. Гітлером світ, очевидно вважаючи, що земна куля, зображена на радянському гербі, має цілком підпорядковуватися єдиній волі комуністичного тирана. Зокрема, маршал Г. Жуков згадував, що Й. Сталін «був переконаний, що він, спираючись на пакт, обведе А. Гітлера навколо пальця». Це підтверджував і М. Хрущов, який у спогадах залишив такі слова Й. Сталіна стосовно пакту з німцями: «Ну, для початку ми обманули А. Гітлера».
23 серпня 1939 р. до Москви прибув Й. Ріббентроп. До складу німецької делегації входили також Ф. Шуленбург, радник Гаус та перекладач Хільгер. З радянського боку, на здивування Й. Ріббентропа, окрім В. Молотова та перекладача Павлова, був присутній і сам Й. Сталін. Згоди щодо пакту про ненапад дійшли швидко, поклавши в основу документа радянський проект. Більш жваво обговорювали проблеми, окреслені в тексті таємного додаткового протоколу. Однак і в цьому випадку проблеми розв’язували швидко, оскільки узятий за основу німецький проект таємного протоколу надавав СРСР достатньо переваг, а на всі додаткові радянські пропозиції Й. Ріббентроп охоче погоджувався. Тому й не дивно, що гітлерівський міністр закордонних справ у своїх спогадах відзначав, що «на переговорах панувала приємна атмосфера».
