Новий спустошливий удар відбувся п’ятнадцять років потому, 1239 р., під час Батиєвої навали на Русь. «Сюди, до берега моря, втікали рештки половців, — писав європейський монах, посол до монголів від папи Римського Плано Карпіні, — а услід увірвалися монголи». Три військових загони огланів-чингізидів Шибана (Шайбана), Бучека і Бурі вже впродовж 1237—1238 рр. витіснили половецькі орди зі степів Північного Причорномор’я на Кримський півострів. Після цього відбулося вторгнення у степовий Крим, внаслідок якого кипчаки, що мешкали тут, були розгромлені і розсіяні, міста й поселення на морському узбережжі й у передгір’ях було пограбовано і спалено. Устояли лише окремі твердині, розташовані у глибині гірських масивів — затопивши степ, татарська повінь не встигла піднятися так високо і на певний час відступила, скерувавши свою руйнівну ходу на Захід — «до останнього моря», дійшовши до берега якого монголи планували завершити свої завоювання.
Таким чином, внаслідок військової операції, що була частиною великого європейського походу монголів 1236—1242 рр. на чолі із Бату-ханом (Батиєм) (1208—1256 рр.), увесь Великий Степ від Іртиша до Дуная опинився під владою Джучидів. Приблизно з цього часу, з 1240-х рр., і особливо після повернення з походу проти європейських країн 1242 року, татари, які дійшли до берегів Адріатичного моря, остаточно закріпилися в степах Північного Причорномор’я і степовому Криму. Монгольська повінь могутньою нестримною хвилею прокотилася степом зі сходу на захід і заснувала тут нову державу — Золоту Орду. Саме так у руській літописній традиції називали монгольську державу Улус Джучі — родове володіння Джучі (1224—1227 рр.), сина Чингізхана. Виокремившись зі складу Великої монгольської держави, це політичне утворення охопило землі від Іртиша на сході до Дунаю на заході, від Каспія і Чорного моря на півдні до Балтійського моря і Північного Льодовитого океану на півночі.
Початково Золотою Ордою називали юрту верховного хана, прикрашену коштовними каменями і виробами із золота. Францисканський монах Плано Карпіні, який здійснив у 1245— 1247 рр. подорож до столиці Монгольської імперії Каракорума, писав, що ханське шатро «спиралося на стовпи, вкриті золотими листами, прибитими до дерева золотими цвяхами». У ширшому сенсі словосполучення «Золота Орда» застосовували до резиденції правителя улусу Джучі. Для означення ж заснованої Батиєм держави літописці XIII—XIV ст. використовували збірний етнонім «Татари» або політонім «Орда». Термін же «Золота Орда» щодо татарської держави почали використовувати вже після підкорення Іваном Грозним Казані у 1552 р., і вперше у такому значенні його наведено в історико-публіцистичному творі 1564—1566 рр. «Історія про Казанський ханат».
На 1240—1260-ті рр. припадає перший етап освоєння Таврики джучидами. Саме відтоді починається активне формування сучасного кримськотатарського народу, який остаточно сформується як окремий етнос до XVI ст. При цьому вважати кримських татар винятково прямими нащадками прибульців-монголів, які, безумовно, відіграли важливу роль у формуванні народу, не можна — основою для виникнення нового етносу стали кипчаки та інші тюркомовні народи, що мешкали на півострові та у прилеглих до нього материкових степах. При цьому під час етногенезу склалися дві групи кримських татар — південнобережні (приморські та гірські) і північнокримські (степові), які відрізняються за мовою та антропологічними ознаками.
Мова південнобережних татар склалася на основі огузької групи тюркської мовної сім’ї, а самі вони поступово сформувалися внаслідок змішування тюрок-прибульців із народами, що здавна заселяли південне узбережжя, передгір’я і гори Таврики — таврів, кіммерійців, греків, скіфів, аланів, готів, гуннів, хазар, генуезців, кипчаків і турок-сельджуків. Внаслідок такого змішування південнобережні кримські татари відрізняються від північнокримських як мовою, так і відсутністю монголоїдних антропологічних ознак. Візантійський історик Георгій Пахімер писав: «З плином часу, змішавшися з ними [татарами], народи, що мешкали в тих країнах, я маю на увазі: алани, зікхи, і готи, і різні з ними народи, навчаються їхнім звичаям, разом зі звичаями засвоюють мову і одяг і стають їхніми союзниками».
Мова степових кримських татар належала до кипчацької групи тюркської мовної сім’ї. Вона сформувалася на основі мов кипчацьких племен, а також монголів, ногайців, хазар і печенігів. Внаслідок становлення кримських татар на основі різних етносів з відмінними антропологічними, ментальними, культурними, побутовими традиціями виник унікальний народ, який суттєво відрізняється від татар Поволжя або Приуралля навіть на рівні антропологічного типу, який є більш європеоїдним.
Описані зміни були помітні сучасникам вже наприкінці XIII — у XIV ст. Так, арабський історик Ібнфадлаллах Еломарі (?—1348/1349 рр.) писав: «У давнину ця держава була країною Кипчаків, але коли нею заволоділи Татари, то Кипчаки стали їхніми підданими. Потім вони (Татари) змішалися і поріднилися з ними (Кипчаками), і земля здобула гору над природними і расовими якостями їх (Татар) і всі вони стали немов Кипчаки, немовби вони одного (з ними) роду, через те, що Монголи (і Татари) поселилися на землі Кипчаків, одружувалися з ними і залишалися жити у землі їхній (Кипчаків). Таким чином, довге перебування у певній країні змушує натуру людську уподібнюватися їй і змінює природжені риси відповідно до її природи».
Вливання татар Золотої Орди до степів Північного Причорномор’я і Криму відбувалися і набагато пізніше після початкового проникнення монголів до Таврики. Наприклад, 1502 р. кримський хан Менглі Герай (1466—1515 рр) привів на півострів кочовиків переможених золотоординських улусів, які влилися до населення ханату. Як відзначав польський хроніст Марцін Броневський, «Таврійські або Херсонеські татари, які тепер називаються Перекопськими, або Кримськими, називалися у давнину Яволзькими (тобто Заволзькими) і вийшли, як видно зі Скіфських письменників, від берегів ріки Ра або Волги. Ті ж письменники говорять, що цей народ, просуваючися у степи між північними річками Доном і Дніпром, за 160 років і більше, увійшов, нарешті, на півострів Таврійський».
У середині — другій половині XIII ст. зайнятий монголами Кримський півострів ділився на три військово-адміністративних округи-тюмени, кожен з яких міг виставити десятитисячний кавалерійський корпус з воєначальником-темником на чолі. На південному сході розташовувався тюмен «країна Ас», на Керченському півострові — «Азовський тюмен», а південний схід і степову зону займав тюмен, який дав зрештою назву усьому півострову — «Крим». Херсонес і Судак при цьому не перебували у складі Золотої Орди, але сплачували їй данину. За свідченням монаха-мінорита Вільгельма Рубрука, який проїжджав 1253 р. із Судака до Перекопу, представники міста їздили до правителів Золотої Орди, ймовірно, для підтвердження своїх повноважень на правління, подібно до того, як це робили руські князі, отримуючи у ставці хана ярлики на княжіння.
Загалом, адміністративне становище півострова було ідентичним іншим улусам Золотої Орди, тут виник Кримський улус. Вперше в такому статусі підвладні татарам землі півострова згадано в ярликах Тохтамиша від 19 лютого 1381 р. та Улуг-Мехаммеда від 14—15 квітня 1420 р. Пізніше таке означення буде повторене у ярликах Хаджи Герая від 1453 р. і Менглі Герая 1468 р.
На той час улусами Золотої Орди були Хорезм, Сарай (Поволжя) і Дешт-і-Кипчак (Кипчацький Степ, половецькі степи). Таврика стала частиною дніпро-донського улусу так званого правого крила Золотої Орди, виділеного в окремий адміністративно-територіальний регіон Улусу Джучі згідно з традицією кочовиків розділяти території їхніх держав по великих річках. Цей улус отримав у володіння брат Батия Мавал, дід знаменитого у майбутньому темника Ногая. Кримський півострів, з огляду на його географічне розташування, увійшов до складу цього великого улусу і навіть дав йому назву від імені головного міста, де розміщувалася ставка хана усього улусу — Крим.
Заснування столиці улусу у Тавриці було обумовлене степовою традицією, згідно з якою ставка вождя мала розташовуватися на зимових пасовиськах, тобто в нашому випадку — на півдні. Внаслідок цього фактичною столицею володінь Золотої Орди у цьому регіоні стало розташоване неподалік від Судака давнє місто Солхат біля гори Агармиш у басейні річки Чурук-Су. Солхат (або Сурхат) — це викривлені вірменські слова «Сурб-хач», що означає «Святий Хрест». Неподалік від міста було засновано знаменитий вірменський монастир з такою назвою, що славився своїм скрипторієм — майстернею для переписування книг, багато прикрашених яскравими мініатюрами. Зараз на місці середньовічного Солхата стоїть місто Старий Крим, назва якого походить від татарського слова «Крим» (рідше — «Кирим»). Від нього походить і сучасна назва півострова. До кінця XIV ст. назва «Солхат» поступово була витіснена назвою «Крим», а з 1475 р. нова назва колишньої столиці перейшла і на всю Таврику та її тодішніх мешканців — «кирим халки, кирим татарлари».
У розумінні монголів слово «Крим» означало одночасно і ставку правителя, і підвладну йому територію. Існує багато версій походження цієї назви. Одна з найбільш вірогідних пов’язує назву «Крим» з тим, що у тюркських мовах слово «кирим» використовували в значенні «рів», «окоп», «земляне укріплення». Справді, навколо Солхата було збудовано оточену ровом стіну з 28 баштами. Цікаво звернути увагу на те, що в буквальному перекладі з татарської «Крим» означає «Перекоп», а у середньовічних джерелах Кримський ханат не раз називався Перекопською ордою, а його мешканці — перекопськими (тобто кримськими) татарами.
Ще одна версія пов’язує назву з монгольськими словами «кирим», «хирим», «херен» — «товста стіна», «фортечний вал». Ще у XVIII ст. їх могли бачити довкруж Старого Крима мандрівники, які відвідували півострів. Саме в Солхаті було засновано монетний двір Золотої Орди, так званий дарабхан, на якому з 1287 р. почали карбувати ханську монету. На ній зазначали імена правителів і назву міста — Кирим, Кирим ал-Джедід, Солхат.
Правив Кримом улусний емір (або улусбек) — ханський намісник, який здобував свій улус у володіння за службу золото-ординському ханові. Наміснику підпорядковувалися тисячники, сотники і десятники, кожен із яких, у свою чергу, отримував свої володіння за службу темникові. У XIV ст. в районі Судака з’явилися маєтки напівосідлої служилої татарської знаті (беїв і мурз), які отримали свої володіння з певною кількістю залежного населення на підставі так званих тарханних ярликів — спеціальних жалуваних грамот, що забезпечували власникові привілеї, пільги і податковий імунітет. У маєтках працювали підкорені місцеві мешканці, які повинні були сплачувати податки і виконувати повинності. Завдяки праці залежних людей тархани — власники тарханних ярликів — суттєво збагачувалися.
