Основні уявлення про майбутнє і, відповідно, про основні принади комунізму, який і вважався таким майбутнім, у більшовицьких керманичів сформувалися задовго до захоплення ними влади. Тому так важливо продемонструвати їх зміст. У тому числі й для того, щоб з'ясувати, як стало можливим свідоме визнання значною частиною тогочасного активного політикуму насильства необхідним чи навіть ключовим методом державного будівництва. Найбільші катастрофи України (голод 1921—1923 рр., колективізація, Голодомор, «розстріляне відродження», викорінювання носіїв національної свідомості як серед українців, так і серед національних меншин) були безпосереднім наслідком нав'язаного в 1917—1921 рр. і схвально сприйнятого частиною українського суспільства комуністичного проекту. Причому навіть прихильники комунізму «з Україною в серці» не-більшовицького походження, такі як Михайло Полоз, Олександр Шумський, Володимир Винниченко, як правило, так і не визнали своєї принципової помилки в оцінці як загальних перспектив комуністичного будівництва, так і насилля як його ключового методу.
У книзі звертається увага на ті сфери життя, щодо яких компартійні керманичі створювали ілюзію сприяння, тобто формально підтримували ідею їхнього розвитку, але при цьому програмові засади комунізму/більшовизму не могли (цілковито або частково) сприяти реальному втіленню в життя тих ілюзій. Передусім це стосується національно-культурного та державного розвитку України, використання більшовицьким керівництвом селянської мрії у своїх цілях. Значно менше уваги приділено розвитку промисловості та робітництву. Причина проста — проголошувані більшовиками гасла та програмові засади комунізму в цьому випадку не суперечили між собою. З концепції цієї книги випадає також аналіз релігійної політики. Адже влада навіть формально ніколи не ставила завдання сприяти розвитку релігії та церковної справи, не оголошувала церкву своїм «союзником» тощо. Отже, ілюзій щодо розвитку церкви не формувала. І це цілком закономірно, бо церква, принаймні до початку радянсько-німецької війни 1941 р., була її прямим конкурентом за душі людей.
Опис подій у книзі обмежується 1917—1938 рр., тобто тими роками, коли, пройшовши певні пертурбації, радянський проект надовго усталився в Україні. Хронологія та тематика диктує і відповідні територіальні рамки дослідження, яке обмежуються територією радянської України того періоду. Таким чином, поза увагою залишилися західноукраїнські землі, які на той час були у складі Польщі і про «принади комуністичного раю» на практиці почали дізнаватися лише з початком Другої світової війни. Не включено до книги і матеріали з історії Криму, який з 1921 р. мав статус автономної республіки у складі РСФРР. Пояснення просте: українське питання, яке є чи не основним предметом уваги в аналізі подій у радянській України, у політиці Кремля щодо Криму не було актуальним.
Сила ілюзій: основні чинники посилення впливу більшовизму (до жовтня 1917 р.)
Аналіз уявлень та гасел більшовизму в «довладний» (тобто до жовтня 1917 р.) період є вельми важливим для розуміння сутності радянської влади. Саме в цей час у більшовицьких керманичів сформувався той образ майбутнього, який вони намагалися втілити після «Жовтневого» перевороту 1917 р. При цьому необхідно розмежувати час, коли влада для більшовиків була лише далекою перспективою, з тими насиченими подіями місяцями, старт яким дала Російська («Лютнева») революція.
До лютого 1917 р. більшовицьке керівництво віддавало перевагу пропаганді стратегічного бачення майбутнього. У цей період характерною для означення діяльності більшовицької партії є датована 1911 р. заувага Леніна: «Чесність у політиці — це результат сили, лицемірство — результат слабості». Інакше кажучи, демонструвалося переважно реальне ставлення більшовицьких керманичів до тих чи інших проблем, зокрема й певна нечіткість та невизначеність їхньої позиції щодо шляхів вирішення національного питання.
Натомість після повалення самодержавства основним стало прагнення захопити владу. Тому публічні гасла більшовиків були відчутно скориговані та з часом відображали не стільки реальне бачення, скільки були спробою сподобатися збуреному війною та революцією суспільству.
Врахування європейського досвіду та спостереження за настроями суспільства спонукало більшовицьких керманичів ще до повалення самодержавства виробити такі підходи до питання про майбутній державний устрій, які б враховували потенційну силу національно-визвольного руху. При цьому, звичайно, у риториці більшовиків зберігалися марксистські постулати. Аксіоматичним для більшовиків було таке твердження Леніна: «Марксисти, звичайно, ставляться вороже до федералізації і децентралізації — з тієї простої причини, що капіталізм вимагає для свого розвитку якомога більших і якомога централізованіших держав».
Пастка для інтелектуалів: «науковість» та модернізаційні принади комунізму
Наприкінці XIX — на початку XX ст. перед Росією постали серйозні виклики. Аби не опинитися на периферії світової політики, їй потрібно наздоганяти провідні країни Заходу, або, інакше кажучи, прискореними темпами здійснити модернізацію. Ключовою була потреба економічного «стрибка» і насамперед збільшення промислового виробництва. Низка реформ, здійснених у Росії в другій половині XIX ст., сприяла зростанню промисловості. По суті на початку XX ст. Росія перебувала на стадії перед останнім «стрибком» від аграрного до індустріального суспільства. Порівнюючи хід модернізації з роботою паротяга, знаний британський історик Норман Дейвіс образно наголосив: «Є довгий період готування, коли казан нагрівається і пара набирається тиску; далі йде критична мить виходу, коли пара тисне на поршні й починають обертатися колеса, після неї — фаза утвердження, коли двигун набирає обертів серед маси рипів та вібрацій, і, нарешті, переможний стан руху, коли паротяг лагідно хурчить уздовж рейок з максимальною швидкістю та ефективністю». У Росії на початку XX ст. двигун лише починав набирати обертів.
Неминучим результатом економічного прискорення мали стати зміни в суспільно-політичному устрої держави. Час самодержавних монархій у Європі вже минув. Країна потребувала реформування політичної системи, невід'ємною складовою якої було вирішення національного питання. Але необхідність змін у цьому сегменті царський уряд заперечував і тому намагався законсервувати наявний стан речей.
Одночасно в російському позавладному політикумі зростало усвідомлення потреби не лише економічних, а й політичних змін, в тому числі — у сфері національних відносин. Серед категоричних прихильників індустріалізму та політичних змін було й керівництво більшовиків — Російської соціал-демократичної партії (більшовиків), РСДРП(б). Партія з такою назвою та характерним означенням «більшовики» виникла після розколу 1903 р. РСДРП на «більшовиків» та «меншовиків». Очолювана Володимиром Леніним РСДРП(б) до 1917 р. була професійно організованою, але не дуже впливовою партією, формальним теоретичним/науковим підґрунтям існування якої, втім, як і меншовиків, стало вчення Карла Маркса.
Загалом наприкінці XIX — на початку XX ст. марксизм у європейських країнах здобув велику популярність. Демонстраційна «науковість» цієї теорії, яка не лише дала, здавалося б, ґрунтовне й закономірне пояснення сучасного та минулого, а й претендувала на те, що може спланувати чи спрогнозувати майбутнє, стала важливою передумовою її успіху. І хоча, як виявилося згодом, претензії щодо майбутнього не мали під собою реальних підстав, логічне пояснення минулого давало підстави вважати, що Марксу вдалося відкрити всесвітні закономірності людського розвитку. Багатьом молодим інтелектуалам здавалося, що комунізм, головною ознакою якого визначалася ліквідація приватної власності, є не просто об'єктивно зумовленим, а й неминучим наслідком розвитку людства.
Потреба ліквідації приватної власності була теоретично обґрунтована основоположниками марксизму. У своїй головній праці «Капітал» Карл Маркс так змалював уже недалеке, як йому тоді здавалося, майбутнє: заради збільшення прибутку капіталісти посилюють тиск на пролетаріат, в результаті чого «зростає маса злиднів, гноблення, рабства, виродження, експлуатація, але разом з тим зростає обурення робітничого класу, який постійно збільшується кількісно... Монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва й усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними із їх капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б'є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експропріюють». Щоправда, шлях та терміни втілення в життя цих передбачень прихильники марксизму бачили по-різному.
У провідних європейських країнах переважна частина соціал-демократів (цією назвою, як правило, почали називатися прихильники Марксової теорії) незабаром дійшла висновку про можливість накопичення елементів соціалізму в рамках власне капіталістичного поступу, тобто про необов'язковість примусової ліквідації приватної власності на засоби виробництва. В умовах загального виборчого права з'явилася можливість законодавчим шляхом поліпшувати умови праці робітників і надавати підтримку слабозахищеним. Європейські соціал-демократи вирішили використати ці важелі впливу. Схожу позицію займала й частина російських соціал-демократів — меншовики. Ці політичні сили вирішили максимально використати наявні можливості для узгодження інтересів праці та капіталу, а тому заклик до примусової ліквідація приватної власності для них ставав неактуальним. Натомість Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) в основу своєї програми поклала іншу «істину» — мовляв, насильницька ліквідація приватної власності є об'єктивною необхідністю подальшого розвитку людства. Положення про нездоланні суперечності між капіталом і працею, які лише посилюються з розвитком капіталізму, було аксіомою для більшовицьких керманичів. Тому вони робили все, щоб поляризувати відносини між працею та капіталом.
Більшовицькі керманичі, втім, як і інші марксисти, вважали свої підходи правильними і науково обґрунтованими. Серед принципових покращувачів життя то був загальний тренд. Науково-технічний прогрес, найпалкішими прихильниками якого були й більшовики, сприяв поширенню серед активної частини суспільства ідеї про необхідність наукового (тобто такого, коли певні дії обов'язково принесуть прогнозований результат) підходу до формування нового суспільства. Британсько-американський учений Роберт Конквест, наголосивши на давньому існуванні ідеї про можливість побудувати утопію на Землі, відзначив, що її прихильники «у XVIII столітті перейшли на говірку Розуму, а в XIX — на жаргон Науки. Завдяки цим двом останнім ми здобули ілюзію, нібито наше знання людського суспільства наскільки повне, що ми спроможні винайти його заново, у відповідності з отриманими таким чином формулами, й нібито людські справи є, по суті, цілком зрозумілими та керованими».
