Богдан Сташинський (праворуч). Львів, лютий 1951 р. У квітні 1950 року його було завербовано радянськими спецслужбами для агентурної роботи проти УПА. 19-річний Сташинський, який до цього часу активно допомагав підпіллю, погодився на співпрацю, щоб уникнути арешту. На фото, зробленому таємною камерою, він зображений під час зустрічі зі знайомим. Держбезпека підозрювала його в подальшій співпраці з підпіллям. За кілька тижнів Сташинський долучиться до боївки УПА і видасть її командира Івана Лабу та інших повстанців
(Фото: Справа оперативної розробки агента «Тарас» / Архів Служби зовнішньої розвідки України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fp=5402.html) https://was.media/2017-03-23-delo-bogdana-stashinskogo/)
Членський квиток товариства «Динамо», виписаний Богдану Сташинському (на підставне ім’я Григорія Мороза) під час його навчання в Київській школі держбезпеки, де він перебував з 1952 по 1954 р. Крім стрільби, керування машиною та уміння уникати стеження, Сташинського посилено навчали німецької мови
(Фото: Справа оперативної розробки агента «Тарас» / Архів Служби зовнішньої розвідки України [Електронний ресурс] — Режим доступу до ресурсу: http://szru.gov.ua/index_ua/index.html%3Fp=5402.html) https://was.media/2017-05-19-kak-gotovili-ubijcu-bandery/)
Восени 1954 р. Богдан Сташинський прибув до Кралсгорсту, передмістя Східного Берліна, де перебував апарат уповноваженого Комітету державної безпеки — КДБ СРСР у Німеччині. Працівники апарата (частина з них у довготерміновому відрядженні з України) вели агентурну війну проти центрів української еміграції в Західній Німеччині, не зупиняючись перед такими методами, як залякування, викрадення людей та терористичні акти проти керівників еміграції. Зупинка міської електрички Берлін — Карлсгорст
(Фото автора, січень 2014 р.)
Першою жертвою Сташинського став керівник опозиційного до Степана Бандери крила ОУН, головний редактор газети «Український самостійник» та колишній в’язень Аушвіцу Лев Ребет. Розрахунок КДБ — у вбивстві звинуватять Бандеру та його прихильників, і це спричинить подальший розкол в еміграції
(Фото / Центр досліджень визвольного руху [Електронний ресурс]. — Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/content/%D0%BF%D0%BE%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B6%D1%8F-%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B2-%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B0%D1%94%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%83)
Сташинський іде сходами назустріч Леву Ребету, витягаючи з кишені загорнуту в газету таємну зброю — заряджений ціанідом металевий циліндр, який стріляє отруйними парами і вбиває, не залишаючи сліду. Німецькі лікарі дійшли висновку, що Ребет помер від серцевого нападу
Фото інсценізації вбивства Ребета з архіву Мюнхенської кримінальної поліції, вересень 1962 р.
(Московські вбивці Бандери перед судом: збірка матеріалів / за ред. Данила Чайковського. — Мюнхен, 1965.— 695 с., збірка фотографій після с. 695)
Наступною жертвою Сташинського радянські керівники обрали Степана Бандеру, який після закінчення Другої світової війни залишився в еміграції. Бандера був символом націоналістичного спротиву радянському режиму. Сташинський вперше побачив Бандеру під час його виступу на панахиді за вбитим радянськими спецлужбами засновником ОУН — Євгеном Коновальцем. Роттердам, травень 1958 р.
(Фото / Центр досліджень визвольного руху. — Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/taxonomy/term/31/0?page=4)
Вхідні двері мюнхенського будинку, у якому на третьому поверсі мешкав Степана Бандера з родиною. Сташинський кілька разів підбирав ключі до вхідних дверей. 15 жовтня 1959 р. за допомогою виготовленої у Карлсхорсті відмички він легко відкрив двері й чекав на прибуття Бандери у під’їзді
(Фото автора, 2013 р.)
Сташинський на сходах поправляє взуття, чекаючи, поки Бандера, який тільки-но зайшов у під’їзд, зачинить за собою двері. У правій руці — загорнутий у газету новий удосконалений отруйний прилад
Фото інсценізації вбивства Бандери з архіву Мюнхенської кримінальної поліції. Вересень, 1962 р.
(Московські вбивці Бандери перед судом: збірка матеріалів / за ред. Данила Чайковського. — Мюнхен, 1965.— 695 с., збірка фотографій після с. 695)
Удосконалений отруйний пістолет, яким Сташинський вбив Степана Бандеру. Замість одного зарядженого циліндра він мав два, щоб вбити не тільки Бандеру, а й охоронця, якщо той трапиться поруч. Сташинський натиснув на два спускові гачки водночас. Залишки цианіду в легенях Бандери дозволили лікарям припустити, що ця смерть, на відміну від смерті Ребета, не була природною
Фото з архіву Мюнхенської кримінальної поліції. Вересень, 1962 р.
(Московські вбивці Бандери перед судом: збірка матеріалів / за ред. Данила Чайковського. — Мюнхен, 1965.— 695 с., збірка фотографій після с. 695).
Степан Бандера у труні. Його смерть і похорон 20 жовтня 1959 р., всупереч розарахункам Кремля, не спричинили нових розколів в ОУН, зміцнивши натомість солідарність між різними групами еміграції
(Фото / Центр досліджень визвольного руху. — Режим доступу до ресурсу: http://www.cdvr.org.ua/taxonomy/term/31/0?page=4)
Фото весілля Сташинського та Інґе Поль. Східний Берлін, квітень 1960 р. За вбивство Бандери Сташинського було нагороджено орденом Бойового червоного прапора, але головне — він переконав голову КДБ Олександра Шелєпіна дозволити йому одружитися з громадянкою Східної Німеччини, Інґе Поль, яка невдовзі переконає Сташинського втекти на Захід. Подружжя перетнуло кордон між Східним і Західним Берліном ввечері 12 серпня 1961 р., усьго за кілька годин перед початком будівництва Берлінської стіни
(Richard Deacon and Nigel West. Spy! Six Stories of Modern Espionage. London, 1980, с. 125 р.)
На допитах у західно-німецькій поліції Сташинський розповів про обставини скоєних ним злочинів. Він назвав імена офіцерів КДБ з якими він був на зв’язку, зокрема свого куратора з Карлсгорсту Олексія Деймона (на фото), якого він знав як Сергія Деймона. У листопаді 1959 р. за успішне здійснення «особливо важливого завдання» підполковник Деймон був достроково представлений до звання полковника
(Фото з особистої справи Олексія Деймона / Архів Служби безпеки України, ф. 12, спр. 17587)
Наступник Деймона у Карлсгорсті підполковник Олександр Святогоров був відповідальний за Сташинського під час втечі останнього із Східного Берліна в серпні 1961 р. Разом з іншими офіцерами КДБ Святогорова відкликали до Москви, заарештували і після кількох місяців у слідчому ізоляторі Луб’янки й понизили у званні й звільнили з КГБ
(Фото з архіву Служби безпеки України)
Частина перша. Таємний агент
1. Викликає Кремль
Микита Хрущов, вайлуватий, але дивовижно енергійний майбутній керівник Радянського Союзу, якраз виступав перед викладачами і студентами львівських вишів, коли на трибуну передали записку з проханням негайно зателефонувати до Москви. На календарі було 1 грудня 1949 року.
Львів був на особливому рахунку у Москві. До Другої світової війни місто належало Польщі, але 1939-го після пакту Молотова — Ріббентропа увійшло до складу СРСР. Радянсько-німецька дружба протривала недовго — вже в червні 1941-го Західну Україну окупували німці, але в липні 1944-го радянська влада повернулася. Відтоді вона активно утверджувалася в регіоні й переконувала місцеве населення прийняти переваги соціалізму, що було непросто, адже українці продовжували боротьбу за власну державу. За кілька тижнів до виступу Хрущова українське націоналістичне підпілля ліквідувало письменника-комуніста Ярослава Галана, чільного пропагандиста нового режиму. Хрущов поставив справу на особистий контроль і приїхав у Львів ознайомитися з ходом слідства. Один із убивць виявився студентом, і Хрущов вирішив виступити перед освітянами і партактивом з доповіддю про небезпеки націоналізму.
Прохання подзвонити в Москву заскочило Хрущова зненацька. Він закінчив промову, закликав студентів рішуче боротися з націоналізмом і антирадянським підпіллям, вийшов із зали і зателефонував у Москву. Хрущова з’єднали Георгієм Маленковим, підручним Сталіна, який відповідав у ЦК за кадрову політику. Маленков велів йому повертатися в Москву.
— Наскільки терміново? — спитав Хрущов.
— Як тільки зможеш. Прилітай завтра, — відповів Маленков[2].
Хрущов гадав, який же сюрприз чекає на нього цього разу. Три роки тому Сталін начебто у покарання за те, що Хрущов просив у Москви допомоги під час голоду 1946—1947 років, перевів його з посади першого секретаря ЦК компартії України на менш впливову посаду голови Ради міністрів УРСР. Про те, щоб допомогти голодним людям, зменшивши план хлібозаготівель, і мови не було. Прохання Хрущова Сталіна дратували, і він замінив його на Лазаря Кагановича, одного з організаторів голоду 1932—1933 років, від якого в Україні померло до 4 мільйонів осіб. Хрущов зрозумів лінію партію, повернувся у стрій і без жалю вичавлював із виснаженого селянства план хлібозаготівель. Унаслідок повоєнного голоду померло до мільйона людей. У кінці 1947 року Сталін повернув Хрущова на посаду першого секретаря[3].
Але чого Сталін хотів цього разу? Невже виклик у Москву пов’язаний з убивством Галана і неспроможністю Хрущова придушити українське підпілля? Українських партизан зазвичай називали «бандерівцями» — за іменем Степана Бандери провідника найрадикальнішого крила Організації українських націоналістів. Судячи зі спогадів Хрущова, він уперше почув про Бандеру 1939 року, коли Західна Україна увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, якою він керував. Бандера відбував пожиттєве ув’язнення за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі 1934 року. Після нападу Німеччини і СРСР на Польщу йому вдалося вийти на волю і не потрапити до рук чекістів. «Тоді його дії нам імпонували, — згадуватиме Хрущов, — він виступив проти міністра внутрішніх справ у реакційній польській державі. […] Але ці акції були здійснені групами, які не були друзями Радянського Союзу, а були його противниками, націоналістами, які ненавиділи радянський лад, тож нам слід було це врахувати».
Коли Сталін домовився з Гітлером про розподіл сфер впливу у Східній Європі і забрав собі Західну Україну і Західну Білорусію, а потім прибалтійські країни, Буковину і Бессарабію, у старому керівництві ОУН стався розкол, і фракція Бандери зробила ставку на Німеччину. Сподівання бандерівців на швидкоплинну німецько-радянську війну здійснилися з неймовірною швидкістю. 22 червня 1941 року німецька армія перейшла радянський кордон і почала стрімкий наступ на схід — Червона армія відступила із Західної України. 30 червня 1941 року, через тиждень після нападу німців на колишніх союзників, бандерівці проголосили незалежну українську державу.
Однак незалежна Україна в плани німців не входила: вони прагнули здобути «життєвий простір» — звільнити цю територію від місцевого населення для німецьких колоністів. Гестапо заарештувало провід бандерівської фракції й вимагало відкликати декларацію. Бандера відмовився й більшу частину війни провів у німецькому концтаборі Заксенгаузен. Два його брати загинули в Освенцимі. «…Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати обіцянку створити незалежну Україну, він повернув свої загони проти них, — згадував Хрущов, — але при цьому не перестав ненавидіти Радянський Союз. Під кінець війни він воював і проти нас, і проти німців»[4].
