Вій-ник

— Сім! Сім повноцінних років!

— Зрозуміло, — буркнув Віт, і взявши в праву руку ложку прийнявся набивати шлунок.

— Ей! — гнівно випалила Оленка. — А привітати?!

— Ненавиджу дні народження, — на хвильку відірвавшись від трапези промовив старець.

Дівчинка насупилась, та не стала далі сваритись — не хотіла псувати настрій ні собі, ні тим паче братові. Насправді сперечатися з їхнім учителем справа невдячна. Це вона вже давно засвоїла.

Коли із картоплею було покінчено Оленка дістала солодке. Пиріг із яблуками за вишнями.

— Неймовірно! — промовив Велет сестрі, злизавши з пальця залишки сметани. — Дякую за смаколики!

— Будь ласка, — посміхнулась дівчинка.

Перед тим, як діти чкурнули з-за столу, одноокий наказав їм зібратись через годинку для чергового уроку. Прохати у Віта вихідного дня ніхто не став. Діти розуміли, що це — марна справа. Після такого ситного сніданку потрібно було трішки відпочити. Олена зайнялась своєю старою вишивкою, Велет дістав із полиці першу ліпшу книгу, з надією полистав, шукаючи малюнки, та не знайшовши таких, почав читати. Ця наука в нього йшла повільно, букви вже більш-менш складались в слова, та слова ніяк не хотіли розумітися в одному реченні. Хлопчик читав у голос, і постійно перепитував сестричку що значить те чи інше слово, чи їх сполучення.

Через означену годину вони пішли шукати Віта, та на подвір'ї його не було. Бігати по всьому селу в пошуках прудкого старця вони не стали. Замість цього трішки погрались на вулиці, і не помітили коли той повернувся.

Віт з'явився, як гриб опісля дощу. Оленка була впевнена що хвилину тому ґанок був порожнім. Їх вчитель з'явився там так непомітно, що можна було запідозрити його у володінні шапки-невидимки. Прикрикнувши на дітей, він зайшов до будинку.

— Значить сім років, так? — повторив запитання Віт, відірвавшись від кружки з прохолодною криничною водою. — Виявляється ви в мене в учениках ходите уже трішки більше року?

— Виходить так, — обережно погодилась Оленка.

Віт оглянув своїх учнів злегка розфокусованим поглядом, та певно перший раз за весь цей час помітив, що вони не надто і схожі на брата із сестрою. Насамперед очі. Якщо в Оленки вони були яскраво блакитні, то у Велета — непримітні темно-карі. Далі ставало зрозуміло що і риси їх обличь майже не співпадали. Овальне обличчя дівчинки, різко контрастувало із прямокутним у хлопчика. Певно єдине що їх об'єднувало так це колір волосся. Густі русі пасма були в обох.

— Гаразд. Тоді розкажіть мені чому саме, я вас вчив весь цей час.

— Правильно дихати, розрізняти різні трави та зілля, а також анатомії, — ні разу не запнувшись випалив Велет.

— А ще чому? — нахмурившись запитав старець.

— Ммм, — Оленка задумливо покрутила пасма волосся. — Читати, писати і правильно говорити?

— Вірно-вірно. Та ви все говорили що хочете більшого так? Чаклувати хотіли, ворожбу творити, так?

— А ви все казали що ми все ще надто малі, — погодилась дівчинка, та запнулась від здогадки, що раптом завітала у її голову. — Стривайте! Невже...

— Так, думаю час прийшов.

— Ура! — на пару закричали діти. Старець на те навіть не посміхнувся.

— Насправді сім років це ще замало. Твої одинадцять Оленко ще більш-менш підходять, та зазвичай навчання починають ще пізніше. Але ж бо, як я буду відтягувати цей момент то ви мене живцем з'їсте.

Діти на таке лише скептично переглянулися. Їх учитель скорше сам кого завгодно з'їсть, аніж пожертвує своїм тілом на прокорм ворогам. Хоч і має всього три с половиною зуба, проте яких!

— І чому ви будете нас учить? — запитав Велет.

— Поки що нічому, — діти загуділи як розворушений вулик, та старець тільки підняв руку закликаючи до спокою. — Щоб вчитись чому серйозному ви насамперед маєте вірити, що здатні до чаклунства.

— Як це?

— Ви знаєте, що не кожна людина здатна володіти надприродного здібностями. Коли ви тільки прийшли до мене, то я перевірив вас. Впевнився що ви вже маєте хист до чогось такого, що за межами можливостей звичайної людини. Та ви того не пам'ятаєте вірно? — діти захитали головами із сторони в сторону. — Я так і думав. Загалом, щоб і надалі залишатись моїми учнями, ви маєте самостійно пробудити в собі силу.

— І як по вашому ми маємо це зробити? Це ж бо майже те саме що навчитись літати! Чи я щось не так розумію? — зацікавлено запитала Оленка.

— Майже так, порівняння досить влучне. Єдине що можу сказати це те, що ви вже вмієте літати, тільки давно цього не робили. Просто відновіть звичку.

— Так нам що стрибати з урвища, чи що? — запитала дівчинка.

— Ходімо зі мною, — промовив Віт.

Старець вивів їх надвір, і провів до сараю. Там всередині стояли клітки із кроликами. Діти часто годували пухнастиків, тому одразу помітили зміни. Одноокий переселив чотирьох кроликів, потіснивши інших, та звільнив тим самим дві клітки.

— Ось, — кивнув чоловік, — ваші нові вихованці.

Діти переглянулись та підійшли ближче до кліток. Але, як би вони не приглядались, побачити щось окрім підстеленого шару сіна нічого не змогли. Віт на закономірне питання тільки мугикнув, та вдарив по одній та другий клітці палицею. В сіні щось тихенько запищало. Буквально на декілька секунд, але діти побачили як непримітні клубочки сіна змінюються у кольорі. Це були кругленькі, пухнасті тваринки ніжно-зеленого кольору, без лапок чи ніжок, тільки з темними намистинами очей, та ледь помітним червоними носиками. Показавши себе, вони майже одразу змінили колір шерсті та знову замаскувались під колір сіна.

— Що це за дивовижа така? — запитала Оленка не відриваючи захопленого погляду від клітки.

— Хухи, — знизав плечами Віт.

До цього часу діти вважали що хухи це такі вигадані істоти, про яких часто говориться у казках, не більше. Та тепер коли побачили їх на власні очі, зрозуміли що ці відлюдкуваті тваринки існують насправді. Зазвичай хухи живуть у лісах, лаштуючи свої будиночки-гнізда між коренів дерев, деякі з них полюбляють селитися в камінні біля річок чи озер. Та всі вони без виключення не люблять потрапляти на око людям, та іншим тваринам. Казки кажуть що хухи — магічні істоти, що віртуозно маскуються, та вміють змінювати колір хутра. В деяких казках говориться що хухи це сором'язливі але добрі лісні духи, зрідка можна почути що вони злі та мстиві демонята, що тільки те і роблять що шкодять людям. Зі слів Віта, що таки вирішив задовольнити цікавість учнів, до духів вони не мають ніякого відношення. Це самі справжнісінькі магічні кульки хутра. Зазвичай вони нейтрально відносяться до людей, з деякими можуть жартувати, та гратися, при цьому не показуючись на очі, деяким можуть допомогти і вивести на стежку якщо хто заблукав у лісі. А інколи навіть можуть завести у справжнісіньку біду, та це трапляється рідко.

— І що нам з ними робити? — запитала Олена. Дівчинці хотілось витягнути хухів із кліток та роздивитись їх поближче. Та Віт наголошував на тому, що робити подібне не варто. Хухи, досить прудкі, а в купі із малими розмірами та здібністю до мі... мімікрії їх досить легко загубити. Чи вірніше сказати вони скоріше за все втечуть в перші же хвилини, як опиняться за межами кліток.

— Так, як вони допоможуть нам стати чарівниками?! — додав Велет.

— От чого захотіли, — глузливо посміхнувся одноокий. — Чарівниками стати? А чи знаєте ви що справжніх чарівників не так вже й багато? Більшість із тих хто має сміливість так себе називати, то звичайні блазні, що знають максимум парочку фокусів та й годі.

— А ви? — ні крапельки не знітившись запитав Велет. — Ви чарівник? Справжній?

— Я звичайний сільський знахар, — промовив старець, та ні хлопчик ні його сестра, не повірили цим словам. — Та то тема окремої бесіди. Зараз ми говоримо про ваші перші кроки. Хотіли знати чим вам допоможуть хухи?

— Ну певно ж не просто так ви їх нам показали?

— Вірно. Насправді все що вам потрібно зробити так це змусити вашого хуха змінити колір. Та при цьому ви не повинні чіпати ні їх самих, а ні клітки в яких вони сидять.

— Не зрозумів, як це? — здивовано запитав Велет.

— Мені звідки знати, — хмикнув одноокий. — Придумайте щось, здивуйте мене.

Віт залишив дітей самих та пішов займатися своїми справами. Велет з Оленкою залишились наодинці з диковинними істотами. Їх мозковий штурм не приніс будь-якого результату. Ні хлопчик, ні його старша сестра не знали навіть, як підступитись до поставленої задачі. На цей раз їх вчитель, здавалось, справді підібрав завдання, з яким майже неможливо впоратись. Велет пропонував накричати на хухів, та таким чином злякавши їх змусити змінити колір. Все ж Віт стукаючи палкою по кліткам робив майже теж саме. Оленка нахмурившись зауважила, що таким чином вони не навчаться ворожити, а це ж основна мета, яку перед ними поставив старий знахар.

Зрештою, просидівши близько двох годин, і так ні до чого не докумекавши, діти вирішили, що на сьогодні із них вистачить. Віт, не дивлячись на свій нестерпний характер, не був зовсім вже тираном, і розумів що дітям потрібно давати трішки свободи, аби вони могли витрачати накопичену енергію.

Тільки вони вийшли із сараю, як помітили пані Марію. Висока моложава жінка часто навідувала обійстя сільського знахаря, та не тому що скаржилась на здоров'я. За проханням старости, вона взяла на себе зобов'язання щодо догляду за осиротілими дітьми. Майже кожного дня вона приходила до них, приносила щось смачненьке, допомагала по господарству, та тому подібне.

— Доброго дня, пані Маріє! — привітались діти.

— Доброго, — кивнула жінка, підтягуючи вище на обличчя білого тоненького шарфа — незвичний елемент одягу як на цю пору року. — Ось вам молочка принесла.

— Давайте допоможу, — запропонувала Оленка.

— Дякую, сонце, — тепло промовила та, передаючи тканий згорток, і повернулась хлопчика. — Зорян казав що буде чекати тебе на майданчику.

— Точно! Уже біжу! — випалив той і чимдуж вискочив з подвір'я.

Як і сказала жінка, її син чекав Велета на тренувальному майданчику. Вони були однолітками, і дружили ще до того, як сталася та жахлива пожежа, можливо тому пані Марія не змогла відмовити старості у його проханні. Вона певно б і сама приглядала за другом її сина та його сестричкою.

— Вітаю, — кивнув Велет, чорноволосому другові, що мав звичку тонко посміхатись, підіймаючи тільки правий кут роту.

— Здрав будь, — надувшись пробасив той, копіюючи манеру діда Судомира.

Хлопці розсміялись, потиснули один одному руки, и прийнялись ділитись останніми новинами, поки не натрапили на око означеному діду Судомиру. Старий козак, грізно зиркнувши на молодь, пригрозив їм кулаком та наказав займатись. Чоловік він був суворий, але справедливий. Майже все життя провів у війську, і коли повернувся до рідного села, довго не міг знайти собі місця. Аж поки не загорівся ідеєю і не влаштував майданчик для вправ. Так як своїх дітей в нього не було — він почав вчити чужих. Вчив так як вчили його, і тому чого набрався за час свого блукання по світу. То були прості вправи на розвиток гнучкості, сили та витривалості. Тих хто бажав, він учив володіти шаблею, чи іншою зброєю.

Зазвичай, він кожного дня збирав біля себе цілу купу різновікових хлопчат та навіть дівчат. Сюди приходили як сироти, так і діти інших козаків. Наприклад, батьком Зоряна теж був відставний козак, і по всім неписаним правилам він мав особисто вчити сина всім премудростям військової справи. Та Андрій Баль, був людиною мудрою і одразу зрозумів, що коли діти займаються в купі, то мають кращі результати. Він називав то "змагальним методом виховання", що б то не значило. Тому Зорян приходив на майданчик так само часто, як і Велет, а пан Андрій також не лінувався і частенько допомагав діду Судомиру у вихованні молоді.

Наймолодші, починаючи з п'яти-шести років, здебільшого просто крутились під ногами, бігали, скакали та лазили по дерев'яним манекенам коней. Трохи старших, кому вже виповнилось сім-вісім років, змушували робити певні вправи, та видавали коротенькі дерев'яні шаблі. Так, Велет з Зоряном десь з тиждень мали можливість помахати іграшковою зброєю. Не те щоб їх всерйоз навчали бою на мечах, швидше просто привчали до шаблі, як до основної зброї, якою вони колись будуть володіти.

Певно в тому і була вся справа.

Молодий учень знахаря, бачив з яким захопленням його друг грається зі своєю іграшкою, та не відчував в собі подібного потягу. Спочатку, його заповнило колективне почуття захвату, та вже на другий день воно пройшло і більше не повернулось. Важко було пояснити, але Велет відчував, що це не його.

Коли заняття їх вікової групи підійшли до кінця, хлопчик підійшов до діда Судомира, та невпевнено спробував пояснити йому свою проблему. Старий уважно вислухав, та розгладивши вуса кивнув.

— Зустрічалось мені таке, хлопче. Не всім підходить та чи інша зброя, та не всі можуть це розуміти. Втім, ти ж в учнях у Віта ходиш, то ж не дивно... так, не дивно.

— Так що ж мені тоді робити?

— Та ти не сумуй, підберемо тобі щось інше, та й усе на тому, — плеснув Судомир хлопчика по плечу.

— Справді? — чомусь, ці прості слова, немовби зняли з плеч Велета тяжкий камінь.

— Так варіантів багато: списи, алебарди, бердиші, сокири, булави, та навіть бойові ціпи. Майже для кожної зброї в нас у селі вчителя найти можна. У всякому разі азам володіння навчать.

— Власне, — невпевнено почав хлопчик, та на кивок старого козака продовжив. — Власне, якось бачив я, як Зорянів батько ножі метає...

— Хо! А ти молодець, уже і варіант на заміну собі придивився! Так, Андрій у нас майстер цього діла, краще нього певно ніхто і не володіє цією наукою. Думаю з цим питанням тобі до нього і потрібно. Хоча ти певно ще надто малий для того, аби цим всерйоз займатись. Стривай-но, — Судомир на хвилинку замовк, обмірковуючи ідею. — Знаєш що? Я думав принести завтра ножа, щоб ти хоча б потримав його в руках, відчув чи воно твоє, чи ні. А потім з часом почав би вчитись. Та в мене таких ножів уже певно й не залишилось. Сам я, не дуже цим балувався. Отже, все таки тобі одна дорога — на поклін до Андрія йти.

Велет подякував за пораду та пішов шукати Зоряна.

На питання, чи прийде завтра пан Андрій на майданчик, його син нічого однозначного відповісти не зміг. Він взагалі якось знітився при згадці про нього. Велет не став розпитувати. Все ж, на сьогодні у нього ще залишались справи.

Повернувшись додому, він трішки перекусив, та пішов годувати кроликів. Впоравшись із своїм невеликим господарством, він приніс в сарай стільця, та усівся навпроти клітки із вибраним хухом. Можна було сказати що вони довго грали в баньки, та правда в тому, що хлопчик навіть не бачив сором'язливого звіра. Трішки пізніше до хлопчика приєдналася і Оленка, та її успіхи були нічим не кращі.

Так пройшло декілька тижнів. Віт продовжував вчити їх різним штукам, котрі має знати кожний знахар, проте жодним словом не обмовився про те, як пробудити в собі потаємну містичну силу. Діти займались своїми справами, та подовгу просиджували біля кліток із хухами. У Велета все ще нічого не виходило. Оленка натомість, здається була на правильному шляху. В усякому разі, хлопчик декілька разів бачив, як її звірятко злегка змінювало відтінок. Всього на секунду, але все ж. Вона ще не розповідала про це Вітові, так як хотіла досягти більшого. Дівчинка намагалась розповісти братові, як вона це робить, але здавалося і сама не до кінця розуміла, чи то пак не могла правильно описати свої маніпуляції. Її туманні слова тільки ще більше заплутували малого.