Піонером українського екстремістського націоналізму був Міхновський (іл. 51), який мислив радикальніше, ніж Грушевський. Він жив у «підросійській» Україні, переважно в Харкові. Оскільки він помер 1924-го, то не встиг встановити контакти з радикалами з УВО та ОУН, але саме його праці надихнули молоде покоління цих рухів[145]. Міхновський політизував етнічну належність українців та порушив питання про «Україну для українців». Можливо, його надихнула історизація сучасних українців Грушевським, або на нього вплинули сучасні європейські дискурси, які об’єднували націоналізм з расизмом. Етнічна концепція Міхновського ґрунтувалася на мовній спільності, але її головною метою було біологічне та расове маркування українських територій — «життєвого простору» українців. За його версією, українська «держава без ворогів» може заявити свої права на території «від Карпатських гір до Кавказу». «Ворогами» для Міхновського були «…москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас»[146].
У своїй расово-біологічній концепції Міхновський зайшов ще далі. У «Десяти заповідях УНП», написаних для Української народної партії, серед засновників якої він був (1904р.), були такі слова: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»[147]. Бачення Міхновським майбутнього України було спрямоване не тільки проти людей, які могли вважатися іноземцями, а й проти більшості українців, які говорили російською чи діалектом, який не був ані російським, ані українським. А також проти тих, хто «забруднився» через одруження або дружбу з неукраїнцем. З огляду на багатовікове співіснування українців з поляками, росіянами, євреями та іншими етнічними групами, це визначення зачіпало інтереси значної кількості людей. Але Міхновський не заявляв, що він створив політичну чи культурну програму, за допомогою якої національно несвідомі українці мали б трансформуватися в національно свідомих. Швидше, це була соціал-дарвіністська концепція, заснована на припущенні, що існує українська раса, яка має боротися за своє існування з росіянами, поляками, євреями та іншими неукраїнськими мешканцями українських територій. Міхновський розумів цю концепцію як проект історичної долі українського народу, водночас підкреслюючи, що альтернативи не існує: «…або поборемо, або вмремо…»[148]. Цей ранній український екстреміст також проголошував: «Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя, пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу»[149].
Програна війна за українську державність
Після Першої світової на карті Європи (на руїнах Російської та Габсбурзької імперій) відбулися зміни, які сприяли утворенню відразу кількох національних держав. Утім, цей сценарій державотворення не спрацював стосовно українців та деяких інших народів, зокрема хорватів та словаків. Війна показала, наскільки неоднорідними були українці та який неоднозначний вигляд мала концепція української держави у той час. Так само, як і представники багатьох інших центрально— та східноєвропейських національностей, українці воювали по обидва боки Східного фронту та, подібно до багатьох інших, створили власні армії для боротьби за національну державу Але українці швидше боролися за дві різні держави, ніж за одну
У Києві 20 листопада 1917р. Центральна Рада, яка складалася з представників різних політичних партій та організацій, проголосила Українську Народну Республіку (УНР). 25 січня 1918-го цей самий політичний орган проголосив УНР «вільною суверенною державою українського народу». Таким чином, УНР, яка досі залежала від німців, що окупували Київ, оголосила про свою незалежність від більшовиків, які у листопаді 1917 р. захопили владу в Російській імперії. 9 лютого 1918 р. представники Центральної Ради підписали Брест-Литовський договір: в результаті УНР офіційно визнали Центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Королівство Болгарія) й більшовицький уряд РСФСР, але не Союзники (Велика Британія, Франція та ін.)[150].
У 1918—1921 рр. влада у Києві кілька разів переходила від одних до інших. Центральна Рада, перша нова влада, не була впевнена, чи зможе українська держава існувати окремо без РСФСР та без допомоги Центральних держав. Наступна влада, створена 29 квітня 1918-го під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, була маріонетковим урядом, який поставили та контролювали німці. У грудні 1918-го Скоропадський покинув Київ з німецькою армією. У цей самий час група австрійських та українських політиків безуспішно намагалася поставити австрійського українофіла Вільгельма фон Габсбурга на місце Скоропадського. Наприкінці 1918р. режим Скоропадського змінила Директорія (тимчасовий державний орган УНР), але незабаром і її представники вимушено залишили Київ під тиском Червоної армії. Більшість територій, які київська влада оголосила частиною нової української держави, виявилися їй непід-контрольними[151].
1 листопада 1918р. у Львові — столиці Східної Галичини — було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Після низки подій адміністрація ЗУНР надалі продовжила свою роботу у Станіславові, відносно великому містечку Галичини. 22 січня 1919-го ЗУНР об’єдналася з УНР, керівників якої більшовики змусили втекти з Києва на захід. Утім, це об’єднання двох українських держав здебільшого було символічним[152].
Збройні сили УНР (Українська народна армія, УНА) і ЗУНР (Українська Галицька армія, УГА) складалися з багатьох різних військових формувань. Найкращий військовий вишкіл та дисципліну мали «Січові стрільці» — підрозділи, укомплектовані колишніми українськими солдатами Австро-Угорської армії. Армії ЗУНР та УНР були занадто слабкими, аби протидіяти польській та більшовицькій арміям. Через різноманітні складні альянси кожна з українських армій опинилася в таборі своїх ворогів та, відповідцо, відчувала себе зрадженою. 2 грудня 1919р., перебуваючи під загрозою Червоної армії, УНР підписала угоду з Польщею. Політики УНР погодилися приєднати території ЗУНР до складу Польщі, якщо остання допоможе захистити їхню державу від більшовиків. Президент ЗУНР Євген Петрушевич, з другого боку, ще 17 листопада 1919 р. вирішив, що УГА приєднається до Білої армії Антона Денікіна, а це суперечило позиції УНР. У лютому 1920-го більшість солдатів УГА покинула розташування білих та об’єдналася з більшовиками, тому що ті воювали і з поляками, і з УНР. За цих умов не дивно, що певні українські діячі (Осип Назарук), вважали, що галицькі українці — це інша нація, яка відрізняється від східних українців[153].
1919 р. група українських політиків відвідала Паризьку мирну конференцію, але для участі у заході такого рівня українці були занадто недосвідченими та непідготовленими (на конференції вирішувалося питання про нове геополітичне обличчя Європи). Українські політики також несли на собі тавро ганьби через підтримку Центральних держав, яких члени коаліції Союзників вважали винуватцями війни. Представник польської партії Endecja Роман Дмовський відгукнувся про українців як про «бандитів-анархістів». Українську державу він назвав німецькою інтригою, а русинів з імперії Габсбургів — народом, який не мав нічого спільного з українцями. Інші польські політики, Станіслав Граб-ський та Ігнацій Падеревський, дали українцям подібну оцінку, що також послаблювало їхні шанси на успіх[154].
Решта учасників конференції також неохоче підтримували ідею української держави: частково через альянс українців із Центральними державами, а частково тому, що вони занадто мало знали про українців та Україну. Фактично вони розгубилися: греко-католицькі русини з імперії Габсбургів (так їх представила польська делегація) і православні українці з Російської імперії — це ті самі люди? Девід Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великої Британії, заявив тими ж днями: «Я тільки один раз бачив українця. Це був останній українець, якого я бачив, і я не певен, що хочу його побачити знову»[155]. Кордони українських територій було встановлено відповідно до Ризького договору, підписаного 18 березня 1921р. між Польщею, РСФСР та УРСР, але інтереси УНР та ЗУНР в цих документах повністю проігнорували. Союзники та багато інших держав визнали актуальний стан речей, підтверджуючи тим самим неможливість існування різних українських держав, за які значна кількість українців боролися у 1917—1921 рр.[156]
У низці місць Центральної та Східної Україні (зокрема, в Києві, на Поділлі та на Волині), які у роки революційних подій перебували під контролем Директорії, білих чи анархістських селянських банд, відбулися погроми. Війська Директорії та білих не тільки не зупиняли антиєврейське насилля, а й брали в ньому участь. Погроми припинилися тільки з приходом Червоної армії. Нахум Гергель, колишній голова бюро Міністерства з єврейських питань в уряді УНР, нарахував 1 182 погроми з кількістю жертв 50—60 тис. осіб. Ця хвиля насильства проти євреїв була значно більшою, ніж за часів погромів у 1881—1884 та 1903—1907 рр. У таких великих масштабах насильство над євреями коїлося на українських землях тільки 1648 р. (під час повстання Богдана Хмельницького), коли, на думку Антонія Полонського, щонайменше 13 тис. євреїв вбили козаки[157].
Відсутність української держави та польсько-український конфлікт
Між Першою та Другою світовими війнами українці проживали у чотирьох різних державах: в УРСР — близько 26 млн осіб, у II Речі Посполитій — 5 млн, у Великій Румунії — 0,8 млн та у Чеській Республіці — 0,5 млн[158].
У двадцяті роки в УРСР проводилася політика українізації, яка збільшила сферу поширення української мови та культури. На початку тридцятих років ця політика повністю змінилася у зв’язку з радянізацією. У той же час розпочалася колективізація сільського господарства, яка й стала однією з основних причин штучного голоду, внаслідок якого у радянській Україні у 1932—1933 рр. загинуло 2,5—3,9 млн людей. План радянізації передбачав формування нової національної самосвідомості. Українців воліли перетворити на відданих громадян радянської держави, в результаті чого несформована українська ідентичність колишніх «підросійських» українців ще більшою мірою розмивалася спробами прищепити їм російські та радянські компоненти[159].
