Русь, що лишилась беззахисна, врятувалася дивом — монголи раптово повернули в степ уже після того, як, подолавши вали, підійшли під Новгород Святополч (поблизу Трипілля). Але це вже був кінець і для неї, і для Ростиславичів. Наче нічого не сталося, київський стол посів і прокняжив 12 років наступний Ростиславич — Володимир Рюрикович (син Рюрика Ростиславича), але сил уже не було ні в нього, ні в його конкурентів. На Калці полягло ціле покоління вояків Русі, і заповнити цю прогалину до повернення монголів так і не вдалося. Справи в Ростиславичів ішли під укіс. Невдовзі Мстислав Удатний, який дивом утік із Калки, залишив Галич і невдовзі помер. Ніби розтанув вплив смоленських князів у Новгороді та Полоцьку. Мало того, дві гілки Ростиславичів — Романовичі та Давидовичі — пересварилися і спересердя навіть спалили Смоленськ. До того ж литовці саме в цей час розпочали набіги на Полоцьку, Смоленську, Новгородську землі, тож нещодавно всесильні Ростиславичі навіть зверталися по допомогу до володимирських князів, яким єдиним пощастило (бо не встигли на Калку) зберегти свою військову міць.
Поки на окраїнах Русі — на заході та півночі — поставали нові держави, освоювалися землі, будувалися міста, Середнє Подніпров’я з невеликими перервами майже століття було чи не суцільним театром бойових дій. Ані в Києві, ані в Переяславі так і не змогла закріпитися своя династія, що дбала б про їх розвиток. У порівнянні з іншими землями Русі тут було затісно — не було вільної землі, цієї валюти розвиненого середньовіччя, якою, як золотом та сріблом кілька сторіч тому, купувалася вірність бояр і дружинників. Навіть у Чернігово-Сіверський землі, котра менше, ніж Київщина та Переяславщина, постраждала від усобиць, епіцентр політичного та економічного життя поступово пересувався на північ, у колишні землі в’ятичів. Саме сюди, на північний схід Русі, спершу спрямували свій удар і орди Батия. Монгольська навала лише прискорила процеси, які розпочалися задовго до неї. Вона стерла з історичної дошки все те, що й так ледве жевріло, а землі Русі, які встояли в цьому буревії, розійшлися кожна своїм власним шляхом. За політичним устроєм, навіть із часом за мовою, вони щодалі ставали більш несхожими одна на одну. Пам’ять про Русь, про Київ як колиску християнства та культури завдяки церкві та збереженим нею писемним пам’яткам ще довго підтримувалася серед освічених людей, але лише як ідея. На заході з попелу піднімалася Галицько-Волинська держава, на північному сході — Володимиро-Суздальські князівства, а на північному заході на історичну сцену виходила Литва. Історія Русі скінчилися.
Замість післямови: Русь і світ
Є кордон цивілізованого світу, за яким живуть хоча й варвари, але добре знайомі варвари, про яких різними вченими Тацитами написані розумні книжки. А є світ зовсім незнайомий, світ казок та легенд, що лежить за землями тих варварів, там де живуть псоглавці, де залізна стіна охороняє мирні країни від жахливих народів Гог та Магог, що прийдуть з-за неї одного останнього дня.
Історія Русі — це історія про те, як народ із незнаної землі, не ногами (як готи чи предки сучасних південних слов’ян), а разом із землею, на якій він поколіннями жив, потрапив до цивілізованого світу.
Втім, периферія — це якщо дивитись на Русь звідкись із Багдада, Рима чи Константинополя. Насправді ці землі лежали хоч і далеко від тогочасних цивілізацій, але саме тут перетнулися їхні впливи, зустрілися різні світи. Коли слов’яни розселялися Східноєвропейської рівниною, тут уже жили інші народи, передусім фінські, і тут історія Русі вже стосується асиміляції — поглинання одних народів іншими. Вже на етапі держави ці процеси тривали далеко на півночі, у Новгородській та Володимиро-Суздальській землі, і продовжувалися й після того, як Русь зійшла з історичної сцени. Є ще кочовий, переважно тюркський світ, з яким слов’яни зустрілися вже тут, у Наддніпрянщині, і ця історія не тільки про суцільну війну між хліборобами та кочовиками, а й історія про мирне співіснування, про мирні взаємовпливи. Декілька поколінь «свої погани» прожили на південних кордонах Русі поруч зі слов’янами, їхня кров текла і в жилах русів, їхня часточка є і в нашій з вами крові.
Ще є дві імперії: одна на півдні — іде Дніпром до самого низу, повз гирло Дунаю і за море. Це уламок величного Риму, що ввібрав у себе спадок сотень народів та десятка цивілізацій, — Східна Римська імперія, яку ми називаємо Візантією. І друга на заході — теж Римська, але більше тільки за назвою, Священна Римська імперія, але германської нації, яку за півтисячоліття заснували на руїнах зруйнованого ними Риму нащадки жорстоких завойовників. Обидва нащадки Риму — хитрі греки та суворі лицарі німці — це світ християнства. А от далеко на південний схід був світ ісламу — халіфат, зовсім не схожий на той, яким його знаємо ми. Тоді це був світ багатих шейхів, торгівлі та науки і, хоч уже й хилився до занепаду, але ще манив своїм блиском.
На північному заході, за морем, мешкали нормани — войовничий народ, який ще не зарахували до цивілізованих, але чия невгамовна жадоба до насилля та скарбів зробила його відомим на весь тодішній світ. З кінця VIII ст. нормани чи не щороку нападали на землі західної імперії, а за сто років їхні човни дісталися Атлантикою навіть далекого Середземномор’я. Грабіжники та купці в одній компактній «упаковці» з часом селилися у нових землях. Вони заснували держави на північному заході Франції, у південній Італії, а також завоювали Британію. Саме тоді, наприкінці VIII ст., вони вперше з’явилися у Східній Європі та заснували поселення в нижній течії річки Волхов, яке слов’яни, що прийшли на ці землі вже за кілька десятиліть, прозвали Ладогою. За сторіччя ці нормани (ми звемо їх варягами) проклали торговельні шляхи з Балтики у Візантію, Волгою вниз до Каспійського моря в ісламський світ. Раби, хутро, мед, віск — саме в такій послідовності — вони черпали в бездонній скарбниці східноєвропейських народів, аби вимінювати їх на срібло. Саме їх іменем — руси — прозвалися завойовники, що вперше прийшли під стіни Константинополя, і їхньою назвою — Русь — назвалася держава, що згодом постала на цих землях. Проте варяги-нормани — це теж іще один світ. Ще довго перші руські князі пам’ятали своє коріння, їх єднали з заморськими скандинавськими родичами шлюби, шведи та норвежці роками гостювали в Новгороді та Києві, служили у війську руських князів. Варязькі найманці допомагали Володимиру та Ярославу здобувати столи, київські князі непогано заробляли, перепродуючи їхні послуги візантійцям.
Тогочасна Русь опинилася на перехресті, і для неї вибором шляху стало обирання віри, адже в добу середньовіччя саме віра, тобто належність до певної світової релігії, визначала, хто ти є. Що означав для Русі цей вибір, окрім хрещення населення, будівництва церков та початків писемної традиції, без якої неможлива будь-яка повноцінна держава? Передусім це був членський квиток у візантійський елітний клуб. Британський візантиніст сер (за наукові досягнення його висвятили в лицарі) Дмитро Оболенський порівняв Візантійську цивілізацію з сучасною нам Британською співдружністю, політичним об’єднанням країн, що виникли з колишньої Британської імперії, на чолі якої стоїть королева Великобританії. Так само й Візантійська співдружність об’єднувала формально незалежні країни, які у світській владі визнавали верховну владу візантійського імператора, а в духовній — константинопольського патріарха.
Зусиллями святих Кирила та Мефодія Константинопольський університет (Пандідактеріон) з IX ст. готував випускників, що добре знали слов’янські мови й несли світло віри та культури до всіх слов’янських народів. Разом із Руссю до цього візантійського світу входили Болгарія, Сербія, її вплив поширювався на Велику Моравію, пізніше на Угорщину, Південну Італію та Сицилію, Південний і Північний Кавказ. Але була ще й друга хвиля — балканська, коли християнська культура приходила до нас на Русь не безпосередньо з Візантії, а, скажімо, з Болгарії (яка тоді включала й землі сучасних Македонії та Косово) чи Угорщини, де навіть після завоювання уграми Великої Моравії ще кілька століть залишались православні монастирі. До речі, десь там було переписано частину знаменитого слов’янського Реймського Євангелія, що потрапило у Францію в XVI ст., але за традицією приписується дружині короля Генріха Анні, доньці Ярослава. З Візантії на Русь приїздили греки-майстри, які будували та розписували церкви, греки-купці, але найчастіше греки-митрополити, місією яких була не стільки просвіта, скільки нагляд за нерозумними неофітами, представництво влади Бога та імператора, суд від імені Бога та імператора й виступ арбітрами між різними князями. Це дратувало Рюриковичів, і спершу Ярослав, а потім ще раз Ізяслав Мстиславич спробували було поставити митрополитами не греків — Іларіона та Климента Смолятича, але програли в протистоянні з імператором і патріархом. Навіть після захоплення Константинополя хрестоносцями, коли поставлення нового митрополита стало проблематичним, руські церква та князі не одразу наважились поставити русина. Чотири роки була порожня кафедра, поки 1224 р. на неї був висвячений перший визнаний нікейським патріархом митрополит-русин Кирило.
Проте рух відбувався в обидва боки: не тільки греки їхали на Русь, а й русини подорожували на південь. Спершу зі зброєю в руках вони хижо споглядали на неприступні стіни Константинополя, але дедалі більше серед воїнів ставало купців, ще задовго до прийняття християнства договори між Руссю та Візантією юридично регулювали їхнє перебування у візантійській столиці. А потім, уже після християнізації, потягнулися прочани — руський монастир був на Афоні, а руські віряни видряпали свої імена кирилицею навіть у Святій Софії. Православний туризм — паломництво, рік у рік набував популярності, і окремі прочани діставалися навіть Святої землі. Найбільш відомим з них є Данило Паломник, що залишив подорожні записки, які започаткували в руській літературі окремий літературний жанр «ходіння». Бували у Візантії й руські князі та княгині: як заручники та ув’язнені на прохання київського князя, як дружини членів імператорської сім’ї, як інші варварські вожді на службі імператорів охороняли візантійські кордони, руські архонти як візантійські урядовці згадуються джерелами і на Тамані, і на Дунаї. Найбільш відомими з них були Олег Святославич та Всеволод Велике Гніздо. Що всі вони привозили з Візантії? Враження та ідеї. Вони будь-що прагнули відтворити побачене на Русі — міста (Золоті ворота), церкви (Софійський собор), монастирі, повсякденні звичаї та способи господарювання.
