Традиційна українська державницька історіографія презентувала народництво як вираз старої, задавненої хвороби бездержавності. Історик Омелян Пріцак взагалі писав про нього як про патологічне явище української суспільної думки. Чи так це насправді?

На наш погляд, для адекватної відповіді ідейним опонентам із протиборчих таборів державницьких російської і польської історіографій був просто необхідний народницький підхід. Українським інтелектуалам неможливо було покликатися на майновиті верстви населення, коли вони на момент постання українського питання обирали неукраїнський суспільний табір. Як це не парадоксально звучить, народницька ідеологія за змістом своєї відповіді полякам і росіянам була державницькою за своїм характером.

Державницька думка сусідніх народів трималася за елітаристське пояснення історії, а тому дивилася на минуле під кутом зору панівної верстви. Українці М. Костомаров і В. Антонович стверджували, що керівна верства була в Україні споконвіку неукраїнською. У князівську добу нагорі ієрархічної драбини перебували варяги, в литовсько-польську добу власницька верства мала своє походження від неукраїнців — князів династії Рюриковичів і Ольгердовичів. На чому ж тримався суспільний механізм Старої Руси-України? На громадах, відповідав В. Антонович, у селах і містах, які жили осібно від центральної феодальної влади. Влада приходила й відходила, а громади залишалися, будучи носієм української традиції. Коли центральна влада в результаті монгольської навали надовго втратила своє керування владу на громадським життям, а татарська загроза постійно турбувала південні кордони України, з’явився новий охоронець інтересів українського люду — козацтво, яке виділилося з громади. Остання, у свою чергу, успішно пережила й лихоліття князівських міжусобиць, і монгольську навалу, і татарські напади та плавно вписалася в новий козацький устрій.

Народницьке бачення історичного процесу ґрунтувалося на українському месіанському міфі про демократичність українців, про їхню повагу до індивідуальної свободи члена громади й одвічне свободолюбство. Це також було протиставленням міфам сусідів про шляхетський аристократизм поляків і монархічний автократизм росіян. Сформульований він був для загалу в цікавій статті В. Антоновича «Три національні типи народні» в журналі «Правда» за 1888 р. У ній київський професор сформулював психоісторичний тип ментальності українців, росіян і поляків.

Цікаво, що ця стаття саме й стала для В. Антоновича в комуністичну добу обвинувальним актом у «махровому українському буржуазному націоналізмі», хоча, як вважала його дружина К. Мельник-Антонович, насправді він статті не писав. На приватних українознавчих курсах професор читав лекції з антропології, і після запису студентами і редакції О. Кониського її було відправлено до Львова на публікацію. Оскільки ця студія за жанром була записана на папір як усна оповідь, автор не мав можливості нюансувати виклад і врівноважено показати всі складнощі такої проблеми, як національна ментальність.

Нарешті важливо спростувати ще один стереотип української державницької школи в історіографії. Ідеться про нібито бездержавницьку сутність істориків-народників. Українське народництво не було антидержавним. Власне, можна казати про два типи народницької ідеології в середовищі українських інтелектуалів: 1) ті, хто бачив перспективи в подальшому розвої України; 2) ті, хто на українське дивився як на архівне минуле, що вже остаточно віджило і не має перспектив у майбутньому. Перший напрям дав початок державницькій школі в українській історіографії та політичній думці. Його засновником був В. Антонович, а продовжувачем справи — М. Грушевський. Другий — істориків «малоросійського» ментального типу: О. Лазаревського, В. Науменка, І. Лучицького, Є. Ківлицького та інших «лівобережців». Ще більш державницьким було галицьке народовство. Воно спиралося на історичну традицію позитивного сприйняття галицької князівської провідної верстви в часи Галицько-Волинської держави й поважне ставлення до заможної верстви через наявність добре розвинутого і розгалуженого греко-католицького духовенства як самостійної верстви, що продукувала галицьку інтелігенцію.

Під жорстким державним контролем українська підросійська інтелігенція не могла відразу виставити на порядок денний ідею самостійності через її миттєву заборону владою. Царат і суспільна думка Росії сприймали самостійництво українців як державний злочин. Тому українська політична думка, розпочавши від кирило-мефодіївців, висувала ідею, федеративного устрою та всеслов’янської федерації.

Регіональне етнокультурне та ідейно-політичне розмаїття західноукраїнських земель у складі монархії Габсбургів (І. Монолатій)

Наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл українських земель. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої влітку 1772 р. Галичина увійшла до складу монархії Габсбургів. 1774 р. імперія Габсбургів загарбала Буковину (північну частину Молдавського князівства) з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Північну частину нового краю заселяли українці. Відень офіційно претендував на спадщину середньовічних Галичини й Волині через давні епізоди перебування їх (або частин їхніх теренів) під владою угорських королів.

Упродовж XVI — XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох століть не жило спільним життям із рештою українських земель, перебуваючи у складі Угорського королівства.

Західноукраїнські землі площею понад 60 000 кв. км. з населенням 2 500 000 осіб, у тому числі 2 000 000 українців, стали належати монархії Габсбургів. Окрім визиску з боку абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення.

Подвійний, а то й потрійний національний і соціальний гніт, багатовікова роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу українців. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «Королівства Галіції та Льодомерії» з центром у Львові. Адміністративно цей край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жовківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станиславівська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень.

Буковиною певний час керувала військова влада, а 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона адміністративно перебувала до 1849 р., а потім була перетворена на окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., у Галичині й на Буковині налічувалося 4 980 208 осіб, у тому числі 2 300 000 українців (офіційна назва — русини), 2 146 640 поляків, 130 000 німців. Закарпаття, у зв’язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично керувалося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини.

1772 рік знаменував початок нової епохи. Набуті Австрією землі польського королівства відразу опинилися у круговерті просвітницьких реформ Марії Терезії та «революціонера на троні» Йосифа II (скасування особистої залежності селянства, впровадження загальної системи початкової освіти, урівняння статусу духовенства грецького та римського обрядів, відкриття духовних семінарій, заснування у Львові університету), їх було трансформовано в іще одне королівство під скіпетром Габсбургів. Нині ні в кого не викликає сумніву, що 1772 р. Габсбурги ненавмисне реалізували новий культурний проект під назвою «Галичина». Назагал найясніший цісар не виявляв теж надмірних симпатій до українців у Галичині та в інших краях Австрійської монархії. Усі здобутки українського руху досягались після впертої боротьби, навіть якщо для цього були законні підстави. Натомість конституційний лад Австро-Угорщини давав для цього можливості. Треба було лише вміло й наполегливо їх використовувати.

У середині XIX ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала в стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848—1849 рр. Ще більше суперечності між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня в австро-пруській війні 1866 р. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цьому, австрійський уряд запропонував угоду, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. За цією угодою, Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорщина і складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (так звані землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словенію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну й адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм. В Австрії було запроваджено нову конституцію.

На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар із династії Габсбургів, який одночасно мав титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ; військове та морське; фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були окремими для Австрії та Угорщини. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні й Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 р. квота становила 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини.

21 грудня 1867 р. цісар Франц Йосиф І (1848—1916) затвердив австро-угорську угоду й конституцію Австрії. Поряд з основними принципами дуалізму «Груднева конституція» містила закон про громадянські права. Двадцять статей цього закону гарантували рівність підданих імператора і короля перед законом, основні громадянські свободи (слова, зборів, пересування, віровизнань тощо), недоторканність приватної власності й житла, таємницю листування і, нарешті, рівність усіх народів імперії. Зокрема, параграф 14 «Грудневої конституції» декларував цілковиту свободу віри й сумління, а також незалежність реалізації громадянських і політичних прав від релігійної приналежності. Австрійські громадяни, згідно з чинним законодавством, могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов, створювати національні за характером об’єднання, у тому числі й політичні, видавати рідною мовою книжки, пресу тощо, виступати ними в парламенті, сеймах, органах місцевого самоврядування. Насправді ж становище національних спільнот було далеко не однаковим. Поряд із конституцією важливу роль відігравали інші закони, насамперед виборчі ординації, які визначали механізм формування представницьких органів усіх рівнів (ґмінних і повітових рад, крайових сеймів, парламентів). Параграф 19 закону гарантував рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності всіх мов, уживаних в освіті, управлінні й суспільному житті кожного коронного краю. Система освіти мала бути організована так, щоб кожен народ міг її здобувати рідною мовою без будь-якого примусу до вивчення інших крайових мов.