Радянізація значної частини колишньої Російської імперії спершу не означала взяття цих територій під безпосередній контроль ленінського Раднаркому. Влучну характеристику цьому періоду дав згодом М. Скрипник: «Радянське будівництво на Україні, як і в Росії, тоді йшло під гаслом так званої „всієї влади Рад на місцях“. Це були окремі самостійні ради, комуни на місцях, що вони виникали майже без будь-якого зв'язку з іншими і з центром, організуючи, як могли, силу працюючих». Інакше кажучи, про наявність централізованої вертикалі влади на той час можна було лише мріяти.
Знаряддям російського Раднаркому в перші тижні та місяці його існування були передусім пропаганда й агітація, вагомих збройних сил він не мав. Втім, як і його опоненти: колишня армія вже була розкладена, солдати від війни надзвичайно втомилася, і мало хто бажав її продовжувати. Селяни в солдатських шинелях поспішали додому, щоб встигнути на розподіл землі. Армія стрімко розвалювалася. Збройні формування російських червоногвардійців, які використовувалися під час встановлення радянської влади в Україні, не були наскільки численними, щоб говорити про окупацію. Це більше було схоже на розбійницький напад. Брати під пильний контроль ради більшовики почали вже тоді, коли стихійне поширення радянської влади вже досягло верхньої межі.
В опануванні України, окрім популярних і в Росії «соціальних» декретів, вагому роль відіграла проголошена 15 (2) листопада «Декларація прав народів Росії». У ній, зокрема, наголошувалося: «Рада Народних Комісарів вирішила покласти в основу своєї діяльності з питання про національності Росії такі засади: 1) Рівність і суверенність народів Росії. 2) Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення самостійної держави».
Інакше кажучи, партійне гасло про право націй на самовизначення було перетворено на урядовий документ. Однак цей документ був лише декларацією про наміри. Так само, як і у випадку з уже згаданими «соціальними» гаслами, його ухвалення мало винятково агітаційно-пропагандистську мету. В українському контексті ця декларація була засобом впливу насамперед на українізовані частини російської армії. Вона зіграла також вагому роль у розколі табору прихильників українського руху. Водночас у цьому рішенні Раднаркому не містилося вказівок чи пропозицій щодо практичних змін у державному устрої.
Жовтневий переворот не міг не змінити ставлення більшовицької верхівки до українського питання: партія, що бореться за владу, і партія, що її здобула, мають різні завдання і засоби впливу. Тим більше, що після Жовтневого перевороту на теренах України найголовнішим суперником більшовиків у боротьбі за владу стала саме Центральна Рада, що до того була їхнім союзником у боротьбі з Тимчасовим урядом. З огляду на активне використання гасла про «право на відокремлення» у передвладний період, просто відмовитися від своїх гасел/обіцянок більшовицькі керманичі не могли. До того ж у них не було дієвих і надійних сил примусу. Керуючись уже згаданою вище настановою («З точки зору демократії [...] визнання права на відокремлення зменшує небезпеку „розпаду держави“), новостворений Раднарком Росії і проголосив „Декларацію прав народів Росії“». Насправді можлива втрата України як прийнятний варіант подальшого розвитку подій не розглядалася.
Ленінська тактика в національному питанні як чинник утримання влади після Жовтневого перевороту
У перші дні після Жовтневого перевороту, коли доля більшовицької влади у самому Петрограді висіла на волосині і згадані вище соціальні декрети розглядалися значною мірою і як плацдарм для повернення до влади у випадку її втрати, союз між українськими соціалістами (що становили ядро УЦР) та більшовиками лише зміцнився. Першою реакцією на події в Петрограді стало створення вночі з 7 на 8 листопада (з 25 на 26 жовтня) Крайового комітету з охорони революції в Україні, до складу якого увійшли й троє більшовиків — Г. П'ятаков (від Центральної Ради), І. Крейсберг (від КРРД) та В. Затонський (від РСДРП(б) як партії). Комітет був створений Центральною Радою. Наступного дня причиною входження до нього більшовиків Затонський назвав те, що Центральна Рада, на відміну від Київської міської думи, зайняла нейтральну позицію щодо подій у Петрограді: «Вчора на засіданні Ради говорилося якщо не про підтримку руху більшовиків, то про те, що Центральна Рада не буде чинити йому перепон». Він також зазначив, що Центральна Рада фактично брала на себе зобов'язання прийняти всі можливі заходи, щоб війська з України не надсилалися для придушення повстання в Петрограді.
Співробітництво не минуло дарма. Незважаючи на те що 8 листопада (26 жовтня) ввечері Центральна Рада врешті ухвалила резолюцію з несхваленням дій більшовиків у Петрограді, вона не засудила Жовтневого перевороту так рішуче, як того вимагали від неї представники інших загально-російських партій та загальноросійського з'їзду козацтва, що в той час відбувався в Києві. І хоча більшовики після такої резолюції відмовилися надалі брати участь у роботі Малої Ради, але рвати рішуче з українськими партіями не стали. Покидаючи засідання, П'ятаков зробив заяву, яку присутні зустріли оплесками: «Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках».
Наступного дня на об'єднаному міському засіданні робітничих та солдатських депутатів П'ятаков фактично повторив свої слова: «Якщо ради будуть роздавлені, якщо Керенський у крові втопить повстання петроградських робітників та солдатів, то український народ надовго має забути про право на самовизначення». Ця промова не лишилась не поміченою, адже небезпека такого роду репресій з боку Тимчасового уряду була реальною.
Така позиція більшовицьких провідників Києва сприяла тому, що українські сили не стали на бік Тимчасового уряду. Делегати III Всеукраїнського військового з'їзду, що розпочав свою роботу наприкінці жовтня (за старим стилем) 1917 р. у Києві й рішення якого мали вирішальний вплив на Центральну Раду, завадили відрядженню збройних частин до Петрограда. Тимчасовий уряд і пов'язані з ними сили здавалися учасникам з'їзду небезпечнішими для України. У резолюції згаданого з'їзду наголошувалося: «З'їзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі й заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антидемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу». Пізніше, посилаючись на це рішення, С. Диманштейн резонно зауважував: «Наша правильна національна в національному питанні в період між лютим та жовтнем 1917 р. була одним із серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки».
Центральна Рада 20 (7) листопада видала III Універсал, у якому йшлося про створення УНР. Його національно-державна складова не суперечила згаданій вище «Декларації прав народів Росії». Однак в Універсалі, як і в попередніх рішеннях УЦР, не визнавалася законність більшовицького перевороту. Ситуація оцінювалася таким чином: «На півночі в столицях іде міжусобна і кривава боротьба. Центрального уряду нема, і по державі шириться безвладдя, безлад і руїна».
Таким чином, УЦР не визнала посталий у результаті Жовтневого перевороту ленінський Раднарком загальноросійським урядом. Окрім III Універсалу, це зазначалося у низці інших рішень кінця 1917 р. Зокрема, у ноті українського уряду від 11 грудня 1917 р. до всіх воюючих та нейтральних держав: «Влада Ради Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, а в тім числі не поширюється й на Українську Народну Республіку». Керівництво більшовиків, яке використало національне питання під час захоплення та зміцнення своєї влади, не мало формальних підстав заперечувати такий підхід хоча б тому, що в ухваленій ленінським Раднаркомом 15 (2) листопада Декларації прав народів Росії йшлося про «Право народів на самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави».
Визначеної у III Універсалі позиції щодо радянської Росії УЦР дотримувалася аж до проголошення IV Універсалом у січні 1918 р. незалежності України. Позначаючи Україну частиною федеративної Росії та залишаючись прихильником створення загальноросійського уряду, керівництво УНР ніколи, навіть гіпотетично, не вважало себе підвладним більшовицькому уряду. Саме через це Центральна Рада послала окрему делегацію до Бреста на перемовини з країнами Четверного союзу та пропонувала це зробити урядам «усіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії». Мало того, делегація радянської Росії на цих переговорах, яку очолював Л. Троцький, 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р.) офіційно визнала повноваження української делегації, тим самим погодившись із визначенням себе як одного з кількох урядів Росії. І лише наступом на Україну радянська Росія змусила УЦР проголосити незалежність України. Ідея створення загальноросійського уряду померла, так і не втілившись у життя. Її поховала агресія радянської Росії.
Оскільки більшовики були єдиною загальноросійською політичною силою, яка до Жовтневого перевороту підтримувала прохання-вимоги Центральної Ради про якомога швидше надання автономії Україні, та з огляду на те, що саму Центральну Раду представники партій, які входили до поваленого Тимчасового уряду, звинувачували в «ленінстві в національному питанні» саме за ці наміри, відверте небажання визнати більшовиків новою центральною владою з боку УЦР виглядає не зовсім логічним.
Самим лише прагненням дотримуватися законності обґрунтувати таку позицію Центральної Ради неможливо. Як тут не згадати виступ В. Леніна на захист вимог Української Центральної Ради, надрукований у газеті «Правда» від 30 (17) червня 1917 р.: «Ніде в Росії немає і не може бути — і ніколи не бувало в революційні моменти подібного роду — „гарантій правильності“; всі це розуміють, ніхто не вимагає, всі усвідомлюють неминучість цього. Тільки для України „ми“ вимагаємо „гарантій правильності“!» Тож більшовицькі керманичі мали підстави сподіватися, що на «гарантії правильності» при визнанні новоствореного Раднаркому не буде зважати й Центральна Рада. Однак на її позицію впливали не стільки формально-юридичні моменти, скільки внутрішнє становище в самій Україні та недооцінка можливостей новоутвореної більшовицької влади. Це, у свою чергу, мало вагомий вплив на ставлення більшовиків до УНР.
Наприкінці жовтня (за старим стилем), невдовзі після Жовтневого перевороту, більшовики спробували перебрати владу в Києві. У суперечці, що виникла між більшовиками та симпатиками Тимчасового уряду, переможцем виявилася третя сила — Центральна Рада. Вирішальне значення мала підтримка українізованих частин армії. У подальшому вістря більшовицької агітаційної роботи в Україні спрямовувалося на солдатські маси, які й визначили долю революції. Тому вихід більшовиків зі складу Малої Ради не свідчив про їхню непримиренну позицію щодо Центральної Ради, адже це могло лише зашкодити поширенню більшовицького впливу в Україні. Уже 16 (3) листопада 1917 р. на об'єднаному засіданні виконкомів робітничих та солдатських депутатів Г. П'ятаков виступив із заявою від фракції більшовиків, у якій висловив згоду на визнання Центральної Ради крайовою владою з умовою, що на місцях вона «має діяти через Ради робітничих депутатів і селянських депутатів, які є органами влади на місцях». Разом із цим почалася посилена агітація серед солдат, головною метою якої була демонстрація тотожності більшовицьких прагнень з народними. Національне питання при цьому використовувалося на повну силу.
