Сагайдачный

Коли всі ці умови були прийняті і затверджені, лише тоді Сагайдачний повернувся до Києва і відпустив звідти до Єрусалима патріарха Феофана. Останній звернувся до козаків із посланням, у якому писав: «Король наказує вам всією силою йти на боротьбу… Ярмо турецької неволі загрожує вітчизні вашій від рук головного ворога всього християнства… Станете на допомогу вітчизні, і славу здобудете війську своєму».

Урочистим було прощання з патріархом, його проводжало все населення Києва.

Тим часом гроза, яка насувалася на Польщу, вилилась у те, що проти Речі Посполитої виступив сам турецький султан Осман II з Кара-мустафою та Кантемир-мурзою. Султан вів понад 100 тисяч турків і 60 тисяч татар. Поляки змогли виставити тільки тридцять п’ять тисяч власного війська та сорок тисяч козацького, які й рушили до турецької фортеці Хотин.

Головнокомандувачем хотинської кампанії було оголошено королевича Владислава, його помічником — коронного гетьмана Кароля Ходкевича. На цей раз гетьман зустрівся з королевичем у Львові. Там же свою повагу йому засвідчив і король.

Перед початком баталії польський король і турецький султан обмінялися листами, сповненими страшних погроз один одному. Король Сигізмунд цього разу наче змагався з козаками, обзиваючи султана поганцем, сином бісовим, нащадком Люципера, котрого ждуть тільки диявол і пекло, погрожував вогнем і мечем викорінити його самого й Магомета і порадив утікати з Царграда у Вавилон, а ще краще до пекла, до батька свого, диявола. Султан Осман II зі свого боку пригрозив Сигізмунду «розгребти» Краків, а також столицю польську, віру його викорінити, а святих кіньми розволокти.

Уже в липні 1622 року королевич Владислав і гетьман Ходкевич перейшли Дністер і зупинилися під Хотином. Гетьмана Сагайдачного затримали на нараді в короля, тому замість нього козаків вів Михайло Дорошенко.

У військо, що вирушило на Хотин, входило тринадцять полків: гетьманський полк, що налічував 3000 осіб, полк Івана Гардзеї — 2000 осіб, полк Богдана Конши — 1600 шабель, полк Тимоша Федоровича — 4000, Мусія Писаренка — 2500, Федора Білобородька — 3200, Данила Довгеня — 3000, Адама Підгорського — 4000, Сидора Семаковича — 3500, Василя Лучковича — 4100, Яцька Гордієнка — 2700, Семена Чечуги — 3200. До цього треба додати кілька тисяч козаків, не внесених до реєстру, отже, не розписаних по полках.

Треба зауважити, що загалом військові дії для козаків почалися набагато раніше, ніж вони прибули під Хотин. Яків Бородавка та Михайло Дорошенко, що вели військо під Хотин, мусили весь час мати справу з татарськими загонами, які було послано з метою перешкодити з’єднанню козацького та польського військ. Діставшись Молдови, козаки й собі почали розсилати малі загони, аби шкодити просуванню великої турецької армії, намагаючись зруйнувати її надто розтягнені комунікації.

Прибувши у призначене місце, польсько-козацькі війська довго чекали Сагайдачного. Причина була, по-перше, в тому, що Яків Бородавка, дізнавшись, що королевич хоче вести з турками перемови, отаборився під Могилевом і сказав, що кроку не ступить, поки королівське військо не перетне кордон Молдови, що було б недвозначним оголошенням війни. Друга ж причина була в тому, що Бородавка надто розпорошив військо і йому потрібний був час, аби зібрати всіх докупи.

Тим часом Сагайдачний, поспішаючи до своїх, заблукав у лісі, наразився на татарський загін і був поранений, але встиг сховатися в лісових нетрях. Тоді в польському таборі поширилася чутка, що Сагайдачного перестріли турки і він загинув. Та він дістався до Дністрового берега і, переправившись на другий бік, добрався до козацького табору, що стояв коло Могилева. У відомій «Історії України-Руси» М. Грушевський так описує подальші події.

«Приїзд Сагайдачного зробив переміну в козацьких відносинах. На Бородавку (саме він на той час очолював козацьке військо. — Л. Т.) серед козаків було велике невдоволення. Він чи не доріс до ролі вождя в більшім стилі, чи не пощастило йому, — але в кожнім разі справа пішла лихо. Незручно розкидавши чати, дав туркам і татарам половити й побити багато козаків, а не встиг поробити потрібних запасів для коней. Навіть нелегко було зійтися з польським військом, і турки могли відтяти від нього козаків. Неприхильні Бородавці напрями й круги через се брали гору. Коли Сагайдачний з’явився в козацькім таборі, його вітали оваційно. З похвалами прийнято його реляції про результати посольства до короля, про стрічу з королевичем, що поспішав з своїм полком до хотинського табору, і переговори з польськими гетьманами в хотинськім таборі. Тактика Сагайдачного, що виказувала можливу лояльність і услужність для Речі Посполитої, щоб зреалізувати обіцянки, дані королем (а мабуть, і королевичем), — була схвалена. Бородавка чи через якісь перешкоди, чи тому, що таки не мав щирої охоти вкладатися в польські потреби й ставив інтереси козацького добичництва над інтересами кампанії, мусив покутувати помилки. Рада не тільки скинула його з гетьманства і проголосила гетьманом Сагайдачного, — на Бородавку піднесені були різні обвинувачення. Його закували в кайдани і кілька день пізніше, уже під Хотином, судили. Засудили на смерть».

Прибувши до табору, гетьман Сагайдачний узяв козаків під свою оруду і поставив їх попереду польського війська. За своїм звичаєм козаки звели укріплений табір, довкола якого поставили вози, обвели їх ровами й укріпили валами та палями.

Султан Осман II був переповнений фантомом швидкої перемоги. Чисельність його війська в шість разів перевищувала польсько-українське військо. Перевага у вогнепальній зброї була абсолютною — 300 гармат проти 38 польських і 23 запорозьких. Щоб внести сум’яття у стан противника, султан звелів пригнати на поле майбутньої битви слонів. Турецький табір мав вигляд парадної палацової вистави. Скрізь було видно розкішні шатра воєначальників і намісників провінцій, які увінчували позолочені кулі, скрізь майоріли різнобарвні прапори та орлині крила. Маяли на вітрі бунчуки та кінські гриви. Султан дав наказ атакувати, не згортаючи робіт по влаштуванню табору. Перший удар турки спрямували проти запорожців.

Запорозький табір на той час теж не було улаштовано. Турецькі гармати руйнували земляні вали в той самий час, як їх будували запорожці. Зухвалий Осман сказав, що поснідає в запорозькому таборі, а пообідає в польському; але день минав, а козаки відчайдушно опиралися. Зрештою, козацька піхота і кавалерія не тільки успішно відбили наступ, а й самі пішли в контратаку, їх підтримали окремі загони коронного війська. Запеклі бойові дії припинилися тільки з настанням темряви. Туркам було завдано відчутних втрат.

Дмитро Яворницький так описує ці події: «Перша сутичка козаків та поляків з мусульманами відбулася 2 вересня, ще до прибуття в табір королевича Владислава. Але справжній приступ розпочався 8 вересня. Турки й татари з усім шалом східних людей кинулися на козацький табір і обложили його. Козаки, добре знаючи бойові прийоми супротивників, спочатку не чинили їм опору і дали можливість наблизитися до ровів, а потім несподівано вискочили на вали, дали сильний і прицільний залп із мушкетів і відкинули ворога. Мусульмани почали тікати й падати, давлячи один одного. Врешті-решт в ямах залишилося три тисячі яничарів».

Того дня турки втратили близько десяти тисяч чоловік. «Ані їстиму, ані питиму, поки до мене не приведуть того Сагайдачного!» — вигукнув Осман. Як бачимо, цей юнак полюбляв кидатися необачними обіцянками.

4 вересня турки піднялися на рішучий штурм. Загалом були задіяні близько 100 тисяч вояків, протягом дня турки тричі йшли на приступ: перший раз — проти козацьких позицій, удруге — проти польських, утретє — знову проти козаків. На третій раз турки погнали перед собою стада худоби, але козаки зуміли налякати тварин і повернути їх на турецькі лави. Перелякані воли, верблюди та коні ламали турецький стрій, топтали людей. Турки кинулися тікати, і на їхніх плечах козаки ввірвалися в їхній табір.

Один із німецьких офіцерів-найманців, чиє ім’я, на жаль, не збереглося, переповідає у своїх спогадах: «Увечері, коли турки хотіли відступити, вони (козаки. — Л. Т.) разом із трьома німецькими корогвами полковника Вайєра та полковника Лермута переслідували ворога, змусили його втікати й захопили чотири прекрасні гармати. Щоправда, п’яту гармату, через те що була завелика, не могли утягти, а ворог став повертатися — тож її покинули, спершу поламавши на ній коліщата».

Далі відбулася колізія, яка не раз виникала як у політичних, так і у воєнних стосунках козаків і поляків. Розвиваючи успіх, козаки увірвалися в турецький обоз, але не змогли захопити його, оскільки коронний гетьман Ходкевич не підтримав їх своєчасно. Тяжко поранений перед цим Сагайдачний відверто висловив від імені козацтва своє обурення. У справу втрутився королевич Владислав, який через своїх депутатів провів слідство для заспокоєння козаків. З-поміж депутатів був і каштелян краківський Яків Собеський, який звернувся до козаків з палкою промовою. Згодом у своєму літописі-хроніці він віддав належне Сагайдачному та українському козацтву за героїзм і бойовий вишкіл.

Потім було кілька днів спокійніших. Козаки робили шанці та виводили укріплення бліндажного типу, вдень тримали оборону, опираючись наскокам турків міцним мушкетним вогнем, вночі робили вилазки у ворожий табір. Уночі з 6-го на 7-ме, з 8-го на 9-те, з 16-го на 17-те, з 19-го на 20-те та з 22-го на 23-тє вересня під покровом темряви козаки плазом пробиралися до вражого стану і, за сигналом розпочавши атаку, сіяли довкола себе безладдя і смерть, починали шалений галас, підпалювали шатра й вози, захоплювали зброю, амуніцію та припаси. Найбільшого успіху козаки досягли в ніч на 9 вересня.

Сагайдачний твердо дотримувався тактики утримання жорсткої оборони вдень і вилазок уночі. Турки, переконавшись, що взяти польсько-козацьке військо наскоком не вийде, спробували взяти його замором. Тривали гарматні обстріли. Ногайська орда Кантемира зайшла за Дністер і перервала сполучення з Кам’янцем. Усе вказувало на довгу й затяжну війну, що тривожило польсько-козацьке військо. Довезення припасів переривалося, коням бракувало вівса й паші, було багато хворих. Вода з Дністра була погана, зіпсована вапняком із розмитих берегів, від неї вмирали люди й коні. Тяжко захворіли королевич Владислав та коронний гетьман Ходкевич. Багато шляхтичів навіть з найзначніших родів ховалися до возів, що мали йти за провізією, і так намагалися втекти з табору.

Потрібні були рішучі й радикальні дії. Було вирішено провести нічну атаку ворога. План цей було обговорено на військовій раді, його гаряче підтримав Сагайдачний. Головну роль мали відіграти козаки. Вони повинні були підповзти до турецького табору, а першими вдарити належало кінноті. «Психологічна» атака кінноти польської з трубами, бубнами і барабанами мала відволікти увагу турків і посіяти з-поміж них паніку, козаки повинні були завершити справу.

Опівночі дали знак, і запорожці як тіні поповзли до турецького табору. Та на біду пішов дощ. Козаки боялися, що рушниці й самопали замокнуть. Операцію довелося скасувати.

Наростали проблеми продовольства. Коней уже доводилось годувати дубовим листям. Козаки на власний розсуд здійснили ще одну нічну вилазку, трохи не зловили колишнього візира Гусейна-пашу, погромили турецький табір за Дністром.

Проте і туркам було непереливки. 6 вересня прийшла невтішна звістка, що запорожці потопили 20 суден з гарматами й припасом, які йшли на допомогу Османові. Запорозькі чайки знову бачили під Константинополем. Султан вирішив розпочати другий рішучий штурм.