Віллі вчився мандрувати саме тоді, коли його батько нарешті намандрувався і взявся створювати для своєї родини мініатюрну королівську Польщу в габсбурзькій Галичині. Крім двох замків у Живці, Штефан мав також сорок тисяч гектарів лісів — площа, майже вчетверо більша від князівства Ліхтенштайн, або ж одна п’ята американського штату Род Айленд. Тут була навіть власна господарка: Штефан успадкував броварню свого дядька, засновану 1856 року. У неї він вклав величезні кошти, купив найновіше обладнання, встановив електричне освітлення, оснастив рейковими вагонами. Ці вагони застосовувалися також для того, щоб постачати деревину з величезного залісненого маєтку. Прибутки з цих підприємств Штефан використав на покращення «нового замку», побудованого в дев’ятнадцятому столітті, який він обрав за польську резиденцію родини[50].
Штефанові майстри розбудували замок, і тепер у кожної дитини були свої апартаменти. Він замовив родинні портрети, які повісив поруч із портретами польських королів, які зібрав під час своїх європейських турів. Будівлі в парку нагадували мисливські хатинки в близьких горах. Для своєї дружини Штефан побудував каплицю в стилі польського Ренесансу. Марія-Терезія, зі свого боку, написала листа Папі (послуговуючись рідною італійською), в якому просила дозволу відправляти в приватній каплиці три меси щодня. Папа надав цей дозвіл, хоча йому було добре відомо, що відразу за замковими землями був цілком пристойний костел. Однак цей костел стояв поза межами світу, що його наші Габсбурги купили, збудували й контролювали[51].
Як переконалися польські митці та архітектори, Штефан і далі був надзвичайно перебірливим. Якось він надіслав термінову телеграму, вимагаючи змінити розміщення одного з вікон; така зміна вносила не лише естетичні але й структурні імплікації, особливо для споруд із каменю. Він не лише опікав, а й повчав модерних дизайнерів. Штефан підтримував зв’язки з чільними художниками-модерністами Галичини, для яких вітальні його замку стали чимось на кшталт салону. Та їхня польськість, схоже, була йому важливішою за їхню модерність. Навіть фінансово підтримуючи найновіші стилі, Штефан не міг утриматися від їх критики. Про меблі в стилі art nouveau, виготовлені для кімнати його доньки Елеонори, він сказав, що вигляд у них такий, ніби вони «зроблені з костей нервових мерців»[52].
Попри те, що Штефана постійно дратували ті чи інші ґанджі, він ніколи не оминав нагоди влаштувати якісь абсурдні розваги. Одну з кімнат замку він присвятив «Залізниці» — грі, в якій мініатюрні парові локомотиви взаємодіяли за сценаріями, які неодмінно передбачали зіткнення. Водночас Штефан захопився автомобілями — і так само пристрасно, як колись яхтами. Він об’їжджав на автомобілях усю Європу, відвідував фабрики в Британії та Франції; і замовляв авта, що виготовлялися у відповідності до його власних планів. Улітку 1910 року він організував у Живці «Конгрес автомобілів наших друзів», на який з’їхалася моторизована шляхта Габзурзької монархії, Німеччини та Росії, щоб похизуватися власною модерністю. Штефан використовував свої авта у справах, пов’язаних із польською національною звитягою — як у випадку, коли він спромігся одного дня відвідати виставу за трагічною драмою поета-романтика у Кракові, а наступного — побував на відкритті патріотичного пам’ятника в Живці[53].
Із заднього сидіння батькових машин Віллі оглядав зелений ландшафт. Замок лежав у долині, зусібіч оточеній м’якими схилами Бескидського хребта. Гори ці від підніжжя до вершин були вкриті смерековими лісами; взимку на верховинах лежали сніги, але впродовж року ці гори рідко бували непрохідними. Коли дозволяла погода, родина вибиралася у ближні гори на пікніки. Слуги розігрівали в попелі ватри супи, ковбаси та картоплю. Взимку ж на невеликій річці вони влаштовували ковзанку або каталися на санях у замковому парку.
Так у повсякденних обов’язках та передбачуваних утіхах минали роки. У цій родині дівчатка не лише просили, а й отримували на Різдво поні. Розібравши величезні різдвяні ялинки, Штефан спалював їх. Родина навіть мала власне тисове дерево. Воно й досі росте на Лошині, де Штефан насадив чимало садів[54].
У Штефановому царстві уяви дитинство тривало вічно — і все ж тепер воно добігало кінця. Шестеро дітей вийшли з домівок, побудованих їхнім батьком, у широкий світ, до життя в якому батько намагався їх підготувати. У Галичині Віллі бачив, як троє його сестер приймали женихів, підібраних із польської аристократії. Тут ішлося про непрості речі. З погляду віденського двору, польські князі, що приходили з відвідинами, не були рівнею для сестер Віллі, габсбурзьких ерцгерцогинь. Штефан знав, що втрачає, але й знав, що набуває. Якщо його доньки одружаться з польськими аристократами, то їхні сини не зможуть претендувати на правління Габсбурзькою монархією. З іншого боку, такі шлюби могли дати кандидатів на майбутній польський трон: самого Штефана, його синів, його зятів, його онуків.
Габсбурги одружувалися, щоб правити, — і шлюби не забарилися. У вересні 1908 року Штефан і Марія-Терезія оголосили про заручини їхньої доньки Ренати з польським князем Гієронімом Радзивилом. Радзивили були однією з найпишніших родин старої Польщі — з неї вийшли князі, єпископи та воїни. До того ж, вони відзначалися романтичними нахилами. Раніше, в дев’ятнадцятому столітті, одна з представниць цього роду полонила серце німецького цісаря; а пізніше, у двадцятому, ще один Радзивил одружиться із сестрою Жаклін Був’є. Гієронім і Рената мусили перед весіллям пройти через декілька принизливих придворних процедур. Гієронімові титули не визнавалися у Відні. У свою чергу, Рената мусила зректися всіх своїх титулів, як і права величатися «цісарсько-королівською високістю». Крім цього, наречені мусили укласти дошлюбний договір із розподілом майна[55].
Штефан допоміг польській громадськості зрозуміти значення того, що мало статися. 15 січня 1909 року, за день до Ренатиного весілля, польські газети у Габсбурзькій, Російській та Німецькій імперіях проголосили, що цей шлюб пов’язував «цісарську родину Габсбурґів із величним польським родом». Беручи шлюб у каплиці Живецького замку, Рената й Радзивил творили щось нове — польську гілку родини Габсбурґів. Гості з боку Радзивилів, одягнені в хутро і високі зимові шапки з пір’ям, бурхливо раділи. їх-бо визнав найвеличніший із родів. Гієронім подарував своїй молодій дружині хутряну шубу; інший Радзивил подарував Штефанові обшиті ведмежим хутром сани.
Від Штефана і Габсбургів ця ситуація вимагала тонкої дипломатії. Габсбурзький двір не допустив новий клан до спадкоємства трону, але прагнув зберегти зв’язок із новою, польською гілкою родини. Цісар Франц-Йосиф знав, що питання польського об’єднання зріло у всіх трьох імперіях, і що польська гілка родини надавала йому переваги над сусідніми імператорами — Росії та Німеччини. Його політика національних поступок забезпечувала певну обережну підтримку польської національної справи. Представник цісаря тактовно виголосив свій тост французькою замість німецької. Живець лежав дуже близько до кордону з Німеччиною, де поляки були змушені слухати німецьку мову у школах та церквах. Свою промову сам Штефан виголосив польською і французькою[56].
Невдовзі ще один шлюбний зв’язок з історичними правлячими класами Польщі встановила Матильда. 1911 року вона за такою ж процедурою взяла шлюб з Ольгердом Чарторийським. Як і Рената, Матильда втратила свої титули і право на спадкоємство Габсбургів для своїх дітей. Щоб зректися титулів, вона мусила їх перелічити, востаннє в житті користуючись королівським «ми»: «Ми, Матильда, милістю Божою цісарська принцеса й ерцгерцогиня австрійська, королівська принцеса Угорщини та Богемії» тощо. Її наречений походив з іншої княжої польської родини, зі сходу, яка зберегла багатство і славу після того, як Польща перестала існувати. Ольгерд Чарторийський мусив пройти тією ж докучливою дорогою, що й Гієронім Радзивил. Оскільки не було Польщі, то не було й польського двору, який міг би підтвердити його княжий ранг — утім, потвердити його титул не могла б і стара Польща, навіть якби вона ще існувала; політична система її ґрунтувалася на рівності всієї шляхти і не визнавала жодних рангових відмінностей між її представниками[57].
Шлюб уже другої габсбурзької принцеси з польським князем збільшив польську королівську родину. Штефанів проект набув ще більшого резонансу і визнання. Коли 11 січня 1913 року пара побралася, польський єпископ, який очолював церемонію, був в одежі, традиційній для королівського замку в Кракові. Цісар Франц-Йосиф прислав представника й діамантове намисто. Королева Марія-Крістіна Іспанська, Штефанова сестра й тітка нареченої, — брошку з діамантів та сапфірів. Папа дав благословення союзу двох великих католицьких родин, написане власноруч на пергаменті з гербом Габсбургів і девізом Чарторийських: «Будь що буде»[58].
Віллі спостерігав за жениханням; цілком можливо, що йому було самотньо, але не лише він почувався відчуженим. Його найстарша й улюблена сестра Елеанора залишалася байдужою до відвідувачів чоловічої статі. Восени 1912 року, коли друга молодша сестра готувалася йти до вівтаря, заговорили про те, що двадцятичотирирічна Елеанора ризикує залишитися старою панною. Та в прекрасної Елеанори була своя таємниця. Дев’ять років перед тим, у п’ятнадцять, вона пообіцяла руку і серце морякові. Під час однієї з дитячих мандрівок із родиною вона закохалася в капітана батькової яхти, морського офіцера Альфонса Кльоса. Поки Матильда готувалася до шлюбу, Елеанора у листі обмовилася, що заручена з Кльосом. Ця новина дійшла до вух її батька (цього Елеанора, можливо, й хотіла). Як у людини, що переймалася заснуванням польської династії, у Штефана були всі підстави сумувати за втраченою нагодою укласти третій союз із ще одним родом польських аристократів. Як габсбурзький бунтар, Штефан, мабуть, був неабияк вражений відвагою Елеанори. Вона прагнула стати першою габсбурзькою ерцгерцогинею, яка вийде заміж за простолюдина з дозволу цісаря[59].
Штефан написав до двору, просячи дозволу на весілля. Цісар Франц-Йосиф, якого, безсумнівно, тішило те, що Штефан і сам мав такі ж клопоти, які колись створював для інших, дав свою згоду на шлюб за низки умов. Габсбурзький двір трактував шлюб Елеанори із Кльосом як нерівний — але не більше нерівний, аніж шлюби двох її сестер із польськими князями. Про те, що думали про це князі Радзивил і Чарторийський, нічого не відомо. Піднісшись до рівня Габсбургів, тепер на них чекали роки родинних зустрічей із простим морським офіцером. Однак Елеанора була улюбленою донькою їхнього тестя, який володів ключем до їхніх майбутніх статків; у свою чергу Кльоса, людину просту, приємну й товариську, годі було не любити. Можливо, вони, як і решта родини Габсбургів, спробували гідно прийняти його шлюб з Елеанорою. Як і націоналізм, кохання було карою модерности, примирення з першим жодним чином не берегло від останнього[60].
Весілля Елеанори з Кльосом святкували скромно, в родинному колі; відбулося воно 9 січня 1913 року. Листування між Віднем та Живцем повниться помилок протоколу, що їх допустилися через поспіх. Елеанорині листи зречення від титулів і почестей дійшли до Відня вже після весілля; вона сподівалася вийти заміж у той самий день, що й Матильда, та врешті-решт її церемонія відбулася на два дні раніше. Можливо, це чинилося для того, щоб дати Елеанорі певну першість щодо молодшої сестри; більш імовірно було б припустити, що такий крок мав уберегти її від непоштивости з боку гостей на весіллі двох пар. Та доля її була аж ніяк не сумною. У день шлюбу вона «повнилася любов’ю і щастям». Елеанора й Кльос замешкали у родинній віллі на Адріатичному морі. їхня перша дитина народилася точнісінько через дев’ять місяців після весілля[61].
