Вій-ник

Якимось незрозумілим способом Віт перетворив на статуї із попелу не тільки утримуючого його пічника, але і того виродка що вибив його учню око. Той все ще стояв із високо піднятою рукою, готовою опустити на противника келеп. Але слабкий подув вітру прямо на очах хлопця роздув частину голови латного воїна попеловою димкою. Велет подивився собі за спину та побачив у рядах ящерів просіку шириною в чотири ліктя. Просіку із осідаючого на землю попелу.

Незважаючи на оточення, Віт ступив крок до свого учня та акуратно доторкнувшись до його підборіддя повернув його голову раною до себе.

— Погані справи, — нахмурившись зробив він висновок через хвилину. — Рахуй ока ти позбувся.

— Я зрозумів, — плечі хлопця опустились. — Неможна відновити те чого немає.

— Вірно, але ти не засмучуйся, — старець хлопнув учня по плечу. — Я зупиню кровотечу, та надам першу допомогу, Оленка потім зробить решту.

— Сестра? Вона тут?

Віт кивнув, та не пояснюючи почав зачитувати замовляння. Старець був сильним знахарем і міг накладати чари напряму на людське тіло, не використовуючи посередники у вигляді кістяних амулетів або ще чогось. Для деяких маніпуляцій йому навіть не потрібно було зачитувати замовляння.

— Зійде на перший час, — промовив нарешті вчитель. — Ходімо звідси.

— Гарна ідея, — кисло промовив учень, — Але ви не забули? Ми в оточенні?

— А, ти про цих? — немовби прокинувшись буркнув той, та глянув на ящерів. Його єдине око засвітилося, прямо таки запалало зеленим полум'ям.

Ворожі ряди здригнулися. Ящери стрімко почали покидати стрій та тікати куди тільки бачили. Ну частина із них. Ті ж на кого спершу впав погляд старого ворожбита, застигли на місці. Тільки луска що вкривала їхню шкіру, змінила колір із темно зеленого на сірий. Одяг, лати, навіть трава під ногами тих на кого дивився Віт, сіріла, та ламалась від своєї власної ваги. Розліталась пухким попілем.

Та Віт і не думав зупинятись. Незрима хара що виходила із ока знахаря, невидимий вогонь або чим ця штука не була, вона просто перетворювала все на що він дивився на попіл. І користуючись цим сповна старець намагався приділити увагу всім ящерам, на кожного кинути погляд.

— Все? Тепер тобі більше нічого не заважає? — глузливо запитав Віт, притушивши магічний вогонь в оці.

— Начебто вам вони дорого не перегороджували? — беззлобно відповів той, почуваючи як напруження усенького сьогоднішнього дня починає потихеньку спадати. Приємно почувати себе під крилом.

Віт щось в півголоса пробурчав та побрів кудись у сторону. Велет відійшов на пару кроків та легенько доторкнувся до одного із застиглих ящерів. Ледь відчутний дотик змусив крихку статую із холодного попелу розпастися. По спині хлопця пробіглись мурашки. Що ж, його вчитель справді виявився незвичним знахарем. Одне це його вміння навіть якщо воно мало гору обмежень та недоліків, ставило його в одні ряди із найсильнішими ворожбитами — характерниками! Дивовижна, але чого гріха таїти, моторошна здатність. Одним тільки поглядом забирати життя. Скільки часу знадобилось вчителю аби спопелити майже сотню ворогів? Хвилина? Менше?

Відкинувши безглузді зараз запитання, хлопець наздогнав учителя. А той ціленаправленно прямував до смутно знайомого возу. О, ні... Це ж той самий віз в якому їхали його недавні знайомці. Молоде подружжя із грудним немовлям, якому Велет допоміг з'явитись на світ.

Максим сидів на землі, та спирався спиною на зламане колесо возу. Все лице чоловіка було залите густою кров'ю. Із живота його стирчав закруглений ніж. Віт присів навпроти, та легенько торкнувся його плеча.

— Як ти юначе? — тихо запитав він.

Максим ледь помітно стрепенувся, та знесилено відкрив очі.

— Пан Віт, це ви? — розфокусованим поглядом дивлячись навпроти себе запитав чоловік.

— Це я.

— Ох, радість то яка, пане Віте, — щиро посміхнувся той. — Пане, пане, прошу! Мій син! Синочок!

Старий знахар подався вперед та легенько вийняв із обіймів Максима тканевий згорток із рожевощоким малюком всередині. Короткий огляд і зморшки на лобові Віта злегка розійшлися.

— З ним усе добре, чуєш?

— Ох! Пане Віте! Пане Віте! Кха-кха... Будь ласка догляньте за ним! Прошу... Я не думаю що зможу, і Марічка... вони вбили мою любу Марічку...

— Звісно юначе, я зроблю усе що в моїх силах, — серйозно промовив той, вислухавши плутані слова чоловіка.

Обличчя чоловіка осяяла остання посмішка, і затихаючм але спокійним голосом він промовив:

— Його, його звати Велетом. Велет Сікора. Я назвав його... назвав в честь... вашого...

Віт важко зітхнув та опустив повіки молодого чоловіка що пав, але захистив свого сина, та забрав із собою на той світ двійку ворогів.

Віддавши останню шану Максиму, Віт підвівся на ноги та побрів в сторону куди тікав Зорян. Велет наздогнав його через хвилинку. Баль отримавши наказ приправлений краплиною сили, навіть не дивлячись на поранену ногу зумів відбігти на відносно велику відстань. Судячи зі всього Віт натрапив на хлопця якраз вчасно. Велет не бачив нових поранень на тілі друга. А зі старими досить непогано вправилась Оленка. Дівчина обробила всі його порізи, та зараз поїла хлопця якимось відваром.

— Матінко, Велет! — стрепенулась вона побачивши брата, підскочивши до нього вона прийнялась розглядати рану на місці його правої очниці. — Як же ш ти міг так підставитись?!

— Встигнете ще набалакатись, — промовив Віт, та передав Олені згорток із малюком. — Краще подбай поки що про нього. І ходімо уже звідси. Не так багато часу залишилось.

— Часу? До чого? — запитав Зорян, та Віт промовчав, а Драки тільки знизали плечима. Якщо їх учитель не хотів про щось розповідати то допитатись у нього було неможливо.

— Візьмемо коней? — уточнила Оленка.

— Пішки пройдемось, тут є підходяще місце, зовсім поруч.

Місцина про яку говорив Віт виявилась не такою вже і близькою. Хоча, вони просто довго добирались до неї. Старий знахар йшов повільно, мовби насолоджуючись оточуючою природою. Та чим довше він йшов тим більше згиналась його спина, тим напруженішим ставав вираз його обличчя. Він знову почав кашляти.

Йдучи по берегу невеличкої річки, котру прозвали Тятевкою, вони таки вийшли на вершину невеличкої кручі.

Віт підійшов до молоденького дубу та приклав руку до його стовбура. Гілки деревця ледь помітно колихались, десь зверху із своєї домівки визирнула білочка, та підозріло подивилась на незваних гостей.

— Ну ось і все, — печально промовив старець. — Прийшов час нам із вами прощатись.

— Вчителю?

— Облиш Оленко. Ти краще усіх маєш усвідомлювати що це мій останній день. Аби розібратися із тими істотами я витратив більшу частину своїх сил. Мені не дожити до завтрашнього ранку. І тому я хочу померти там і тоді коли я сам забажаю. Чим це місце погане? От і я думаю що нічим.

— Чудове місце, — схлипнувши промовила Олена.

Старець всівся на землю та сперся спиною на стовбур дубу. Велет із Оленою, присіли біля нього. Зорян із сплячим немовлям на руках тактично відійшов у сторону.

— Гаразд, тоді непогано було б провести останній урок, роздати останні настанови. Для початку я хочу сказати вам дещо важливе. Я горджусь вами. Так-так я рідко вас хвалив, але коли у вас самих з'являться учні ви зрозумієте мене. Сподіваюсь що зрозумієте.

Драки дивились на Віта широко відкритими очима. Знахар і правда не часто говорив їм якісь приємності, не часто відзначав їх успіхи та досягнення.

— Продовжуйте бути собою, але не забувайте прикладати зусиль аби ставати кращими. Не зазнавайтесь, та не ставте себе вище інших. Сила кружить голову, пам'ятайте про це, але і не соромтесь того ким ви є. Використовуйте все чому я вас навчив, для всього що ви вважаєте правильним. Довіряйте собі, але не забувайте слухати критику. Чули?

— Так вчителю, — в один голос промовили Драки.

— Ну от і добре, — хмикнув той. — Не люблю ці підвищені розмови. Ви у мене діти не дурні, самі знаєте як жити, і я ніколи не старався вчити вас тому проти чого б ви були проти. Тепер щодо більш практичних питань. Я давно написав свій заповіт, ви зможете знайти його в моїй скрині, вона не замкнена. Там усе детально розписано самі прочитаєте. Та є дещо що б я хотів подарувати вам прямо зараз. Насамперед тобі Оленко. Дай мені свою руку.

Дівчина без коливань протягнула руку. Віт взяв її долоню поміж своїх двох, та зосередився. Упродовж декількох довгих хвилин Велет мав змогу спостерігати як три долоні омиваються лагідними хвилями теплого світла. Коли сяйво здавалось би усе до краплини увійшло до руки Оленки, долоні Віта безсильно опали. Старець відхилив голову у сторону та зайшовся у довгому протяжному кашлі. Олена дістала платок та витерла криваву слину із рота учителя.

— Навіщо ви це зробили? — з очима на мокрому місці запитала дівчина.

— Чого я тільки вчив вас? Відьмак не може померти не передавши свій талант учневі.

— Ви ніколи не казали що окрім всього ще й відьмаком встигли побути, — несміливо посміхнувся Велет.

— Це не те чим я хотів би хвалитись. Тим не менш традицій не порушено. Я надіюсь Велету ти зрозумієш чому я передав частину свого дару твоїй сестрі. Їй це більш необхідно чим тобі.

Хлопець не розумів, проте він не жалкував із-за цього. Не ревнував до сестри або ще щось подібне. Він просто був радий за неї.

— Вам видніше вчителю, — просто кивнув він. — Але я надіюсь що разом із даром від вас їй не перепаде нестерпного характеру.

— Ахах, — щиро посміявся старець

— Не час для жартів, телепню, — надувшись сестра стукнула хлопця по плечу.

— А тепер ти Велет, — посміявшись промовив Віт. — З тобою важче так? Чесно кажучи до останнього моменту я не мав персонального дарунку для тебе. Але доля знову вирішила за мене. Знову поставила мене на коліна. Я думав що воно згниє разом зі мною, але тепер... так, чому б і ні. Оленко я хочу попросити тебе.

Велет стиснув зуби. Хлопцю було боляче дивитись як помирає його вчитель. Колись він думав що старець переживе ще їх із сестрою разом узятих. Коли Віт почав різко здавати, вони одразу і не повірили, не змогли усвідомити що їхнього не самого приємного у спілкуванні, але уже ставшого таким рідним наставника скоро може не стати. Чесно кажучи зараз він не хотів жодних подарунків. Аніскілечки. Більш за все він був би радий якби Віт сказав зараз що це всі грандіозний розіграш. Що він просто жартував над ними, і що болячки е не скоро зведуть його в могилу.

Проте це було неможливо.

— Я слухаю вас, вчителю, — тим часом промовила Оленка, судячи із виразу на її обличчі вона думала приблизно про такі ж речі що і Велет.

Знахар ледве пересуваючись рукою торкнувся пальцями нижньої повіки з правої сторони.

— Це око, я хочу щоб ти передала його Велету.

Мокрі доріжки на щоках дівчини знову забрижали немов наповнені повноводні ріки.

— Гей, — кашлянув Віт. — Не корч таке лице. Кха... коли ти вже подорослішаєш?

— Що? — розпачливо перепитала дівчина.

— Скажи мені наостанок, про що ти зараз думаєш?

— Ну... про те що через це око ви будете продовжувати жити в наших серцях. Бачити все що відбувається з нами та навколо нас.

— Ахах... кха... — старець зайшовся у сміхові густо переплетеним з кашлем. — Діти, які ж ви все ще діти. Кха.. знайте ж, я осліп давним давно, а це око забрав у ворога. Воно служило мені, допомагало у скрутні часи, проте я так і не зміг розкрити весь його потенціал. Велет, надіюсь в тебе вийде краще... кха-кха... давай дівчинко роби це поки я ще тримаю себе тут. Поки я можу направляти тебе.

— Вчителю, — невпевнено промовив молодший Драк. — Ви впевненні? Я не знаю чи це..., — хлопець запнувся не знаючи як оформити у слова ту бурю суперечливих думок, що витала в його голові, — правильно?

— Час покаже, — незрозуміло промовив той. — Тільки він. Ну і доля, так, куди ж без не?

Оленка наказала Велету прикрите вціліле око і за це він був їй неймовірно вдячний. Цей довгий день і так був для нього неймовірно насиченим на не самі приємні враження. І спостерігати за операцією по пересадці ока від учителя до себе він точно не хотів. Хоч видовище на його думку не могло переплюнути деякі сьогоднішні моменти, але враження накопичувалися та додавалися одне до одного.

Замовляння що знімало біль із хлопця все ще діяло, і окрім всього воно ще й майже повністю блокувало тактильні відчуття. Додавши до цього закриті очі, і отримаємо результат рівний тому що Велет майже повністю був відрізаний від навколишнього світу.

Він ледь не заснув, не провалився у блаженне небуття. Єдине доступне відчуття — слух, притупилося, відступило на задній план. І він ледь не полинув у безпам'ятство.

Хлопець не знав скільки це продовжувалось, скільки він боровся із самим собою, але в решті решт Оленка щось сказала. Спершу він не відреагував але коли сестра торкнулась його плеча та сильно потрясла, Велет ніби прийшов до тями. Розплющивши очі він ледь не розплакався! Поле зору відновилось!

Праве око сльозилось, зображення в ньому мерехтіло та інколи тьмарилось, але це було неважливо. Головне він знову бачить світ у повному обсязі!

— Дякую Олено. Ти зробила все майже ідеально, ще краплину досвіду наберешся і заткнеш свого вчителя за пояс, — прикривши пусті очниці повіками промовив старий знахар. — З подарунками розібрались. Прийшов час мені відкланюватись.

— Вчителю...

— Давайте обійдемось без довгих прощань, — посміхнувся Віт. — Бувайте здорові спиногризи! І нехай мій прах розвіє шумний вітер!

Велет скрикнув його праве око прострілило нестерпною біллю. Хлопець смикнувся постарався закрити око, затулити його руками, але тіло відмовилось його слухати. Погляд сконцентрувався на Вітові, і у Велета роздвоїлось в очах. Ліве око не бачило нічого незвичного, в полі зору правого ревіло полум'я. Всього мить але її виявилось вдосталь аби тіло старця перетворилось на уже знайому статую із попелу.

Невідомо звідки узявшийся різкий порив ураганного вітру прокотився по кручі, розтріпав волосся Оленки, та забрав із собою все що залишилось від їхнього наставника. На тиху воду Тятевки повільно опускався прах старого Віта.

Глава 5

Вночі до Сеньківки прибула трійка військових ворожбитів. Хоча Велет дізнався про це тільки пізнім ранком, майже в обід.

Вони із сестрою, Зоряном та малюком, повернулися до села досить пізно. Йти назад аби забрати вцілілих коней не хотілось. Вони одноголосно вирішили залишити їх на завтрашній день. Розумні тварини навряд чи втечуть, скоріше самі повернуться до дому. В будь якому випадку ними можна було зайнятись пізніше. Головне що до рідного села було не так вже й далеко, і вони без проблем дістались туди пішки.

Незважаючи на важкий, сповнений нелегких переживань день, Велет не міг заснути. Оленка ледь не силоміць загнала його до ліжка, та наклала замовляння дрімоти. Сама ж дівчина витратила деякий час аби віднести малюка до старости та перекласти відповідальність на нього. Денис не надто задоволений тим що його розбудили все ж пообіцяв знайти для малого годувальницю.