Наратив експозиції музею вказує на те, що відродження імені Бандери в Україні зумовлене його керівництвом «національно-визвольною боротьбою» й тим, що він загинув у боротьбі за незалежність України, ставши символом цілої епохи героїв і мучеників. Вибірковість наративу, зокрема брак інформації про злодіяння ОУН і УПА, очевидно, є необхідним кроком, щоби показати Бандеру й «покоління бандерівців» сміливими та трагічними героями. Чільне місце у виставковій експозиції посідає родина Бандери: багато її членів постраждали від рук радянського та нацистського режимів, і демонстрація пов’язаних із цим аспектів підсилює віктимізацію наративу, даючи змогу відвідувачам музею солідаризуватися із членами ОУН і УПА та відчути себе жертвою злочинних режимів.
Окрім настінних стендів, музейна експозиція розміщується на 12 окремих вітринах, а також на столі та стільці в невеликій кімнаті, що слугує кабінетом директора музею. Значна кількість експонатів — це націоналістичні публікації про Бандеру, ОУН і УПА, фотографії Шелепіна та Сташинського, наказ Шелепіна про ліквідацію Бандери та різні предмети пропагандистського й культового характеру: плакати, марки, таблички, листівки та календарі із зображеннями пам’ятників Бандері, музеїв і меморіальних дощок; невелике погруддя та відеокасета із записом фільму Олеся Янчука «Атентат. Осіннє вбивство в Мюнхені»; «уніформа» УПА;
випуски часопису «Вісті Музею Степана Бандери»; портрет ректора ЛНАУ Снітинського; фотографії відомих відвідувачів; газетні статті про Бандеру та його сім’ю; фотографії комеморацій діаспори біля могили Бандери, часописи діаспори («Визвольний шлях»); брошури неофашистських організацій («Патріот України»); ікони та образи святих.
Експонати музею дібрано та розміщено так, щоби спростувати той образ Бандери, який створила радянська пропаганда. Водночас альтернативна інтерпретація, незважаючи на її позитивний характер, дуже нагадує радянський варіант. Якщо прискіпливіше проаналізувати експозицію, можна припустити, що деякі з предметів вважаються особливо важливими (наприклад, ґрунт — символ етнічного націоналізму). Ґрунт, який привезли з рідного села Провідника, виставили в невеликій чаші, навколо якої розмістили фотографії закривавленого костюма Бандери та магнітофонні стрічки із записом його голосу. Іншими помітними предметами експозиції є фотографії онука Бандери Стівена, який після 1991р. став своєрідним перевтіленням Провідника — новою зіркою українського націоналізму (його часто запрошують як почесного гостя на відповідні заходи).
Бандера, як повідомляють гіди, був проти алкоголізму та куріння — гарний приклад для студентів ЛНАУ[2251]. О. Горда показує відвідувачам друкарську машинку УПА. На ній представники «Українського революційного національно-визвольного руху» друкували листівки для кампанії проти алкоголізму й куріння (а ці пороки привнесли в Україну поляки та росіяни). За радянських часів люди вважали, що ОУН-УПА використовувала друкарські машинки для складання списків людей, яких вони планували вбити, але це, за словами гіда, не відповідає істині. Про масове насильство ОУН та УПА гіди воліють мовчати. Щоправда, у музейному буклеті написано, що Бандера був причетний до «вбивств ворогів українського народу», однак інформації про цих ворогів, або чому їх потрібно було вбивати, немає[2252].
Вівтароподібна композиція біля центральної стіни музею ще раз підкреслює релігійний характер експозиції, який також помітний завдяки іконам та образам святих. На передньому плані композиції — мініатюрна статуя пам’ятника Бандері в Дублянах. Позаду — червоно-чорні й жовто-блакитні прапори, прикріплені до стіни у вигляді букви «V», а між ними — портрет людини, яка дещо нагадує самого Бандеру, але з таким самим успіхом може й когось іще (іл.276). Такий подарунок музею зробив Снітинський. Він і директор музею стверджують, що на портреті зображений Бандера. Проте фізіогноміка персонажа картини не зовсім підтверджує це припущення. Не переконує нас у цьому ані напис «П. Зайченко, 1945», ані твердження Снітинського, що Бандера позував для портрета під час перебування в Західній Україні. Усі ці невідповідності, можливо, натякають на те, що місце Провідника в найсимволічнішій частині музею посів хтось інший.
На іншій картині зображено сцену освячення «першого каменя» пам’ятника Бандері (іл.277). Її автор, Микола Горда, до 1991р. працював художником на радянській фабриці. 1991р. він почав малювати картини на націоналістичні теми. Гоць вирішив увічнити церемонію освячення гранітного каменя та запропонував художнику намалювати історичну картину на цю тему. Первинним матеріалом стала тьмяна й невиразна фотографія, на якій греко-католицький священик освячує цей камінь. Однак Горда, під впливом Гоця, надав цій події широкого символічного змісту і втілив її на виразному полотні[2253].
У центрі картини Горда зобразив священиків та Снітинського (з мікрофоном у руці). На столі перед ними — червоні плоди калини (один зі значущих символів України), а поруч — чаша із землею (з рідного села Бандери) та поліетиленовий мішечок із землею (з могили Бандери). Поруч із центральними фігурами ми бачимо обличчя інших поважних осіб. Деякі з них (зокрема, біограф Бандери Галина Гордасевич) не були присутні на церемонії, але їх зобразили в композиції, керуючись символічними мотивами. Праворуч від Снітинського видніється голова Слави Стецько (у хутряній шапці), ліворуч — Юрія Шухевича, одного з небагатьох, хто дійсно брав участь у церемонії. Між Стецько та греко-католицьким священиком художник зобразив Василя Кука, останнього головнокомандувача УПА, й Олександра Семковича, професора ЛНАУ Між двома священиками художник намалював поета Олеся Ангелюка, а далі — праворуч від православного священика — поета Івана Губку, Гордасевич і поета Івана Гнатюка (у нього в руках — «Чорна книга України», у якій, як відомо, ідеться про злочини радянського режиму та страждання українського народу). Горда також увіковічнив скульптора Ярослава Лозу, кількох професорів ЛНАУ, ветеранів УПА та двох дітей, одна з яких, здається, зацікавлено спостерігає за дійством. Зліва від Снітинського й Шухевича художник зобразив Гоця. Директор музею, як Стецько й Гордасевич, дивиться просто по центру полотна. Поруч із ним розмістили: націоналіста й дисидента Івана Геля, юнака, який тримає університетське видання книги Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», та Анжелу Кузу, професора української мови та літератури ЛНАУ (її чоловік поскаржився художнику, що його дружина насправді набагато вродливіша, ніж це вийшло на картині, і кілька разів просив перемалювати її зображення)[2254].
У грудні 2007р., за вісім років після відкриття, у музейній газеті повідомляли, що музей відвідали 43 тис. осіб, зокрема кілька десятків політиків місцевого та національного рівнів[2255]. У музеї насправді побувало багато відвідувачів, хоча розміщений він не у Львові, а в невеликому передмісті. Кожен першокурсник ЛНАУ здійснює цим націоналістичним храмом двогодинну екскурсію[2256]. Музей не має окремої інтернет-сторінки (станом на 2011р. — прим, видавця), але світлина пам’ятника Бандері розміщена на офіційному сайті ЛНАУ поряд з логотипом університету[2257].
Воля-Задеревацька та Старий Угринів
Два інших музеї Провідника відкрили у с. Воля-Задеревацька (14 жовтня 1990р.) та в с. Старий Угринів (1993р.)[2258]. Музей у Волі-Заде-ревацькій відкрився в будинку, де родина Бандери жила в 1933—1936 рр. Будинок розташований поруч із церквою, де батько Бандери кілька років служив священиком. Музей започаткували діячі дисидентського руху та оунівець Зеновій Красівський. 1995 р. його директором став випускник музичної школи Михайло Балабанський, що як і Гоць, вважає націоналізм своїм історичним бекграундом: «Націоналізм надає моїй душі багато сил», — сказав він в інтерв’ю. У дитинстві він шив шапки для партизанів УПА, тому пізніше, коли він читав радянські публікації про ОУН-УПА, їх зміст страшенно його обурював. 1997 р. Балабанський установив перед музеєм пам’ятник: голова Бандери на кам’яній брилі. Через п’ять років він звів біля музею Алею борців за Україну, яка складається із шести вертикально встановлених бетонних плит білого кольору. Висота кожної конструкції — 2,5 м, і розташовані вони уздовж проходу до музею (іл. 280). На одній з них написана коротка цитата Петлюри, а на п’яти інших — литі бронзові барельєфи Петлюри, Коновальця, Шухевича, Стецька та Олекси Гасина[2259].
Експозиція цього музею суттєво не відрізняється від експозиції музею в Дублянах. Історія родини також викладена в контексті історії «революційного національно-визвольного руху». Серед експонатів — різні агітаційні матеріали ОУН-УПА та інші предмети: друкарська машинка, меблі, портрети українських націоналістів, предмети одягу батька Бандери, «уніформа» партизанів УПА та різні ікони. Директор музею повідомив мені, що «люди приходять до музею, як до церкви»[2260].
Головний музей Бандери в Україні побудували на його малій батьківщині, у с. Старий Угринів. Спочатку музей розміщувався в невеликому будинку, на якому встановили меморіальну дошку: «У цьому будинку народився Степан Бандера, великий син України, лідер ОУН». 2000 р. музей переїхав до нової привабливої триповерхової споруди, зведеної в карпатському стилі та розміщеної поряд зі старим будинком і пам’ятником Бандері (іл. 281—283). У новому музеї є кафе, конференц-зал, бібліотека й архів. Експозиція нового музею вирізняється не меншою ідеологічною спрямованістю, ніж ті, які можна побачити в Дублянах або Волі-Задеревацькій. Основна відмінність полягає в масштабі; цей музей видає альманах «Бандерівський край», має зібрання архівних документів і зберігає особисті речі Бандери[2261].
Музеї Бандери, які відкрили на території колишньої Східної Галичини, мають на меті популяризувати його культ, пропагувати націоналізм і зміцнювати націоналістичну версію української ідентичності. Героїчна естетика цих закладів, незважаючи на спроби створити щось протилежне, дуже нагадує колишні радянські музеї, присвячені радянським героям.
Вулиці Бандери, меморіальні дошки та пам’ятники
Ще один важливий прояв культу Бандери в пострадянській Україні — перейменування вулиць, установлення меморіальних дощок і пам’ятників. Такі дії вказують на зміни в політичній системі та покликані продемонструвати, що після багатовікової «національно-визвольної боротьби» суспільний простір нарешті належить українцям. Прибічники Бандери пропонують українцям солідаризуватися з Бандерою та відчути себе «бандерівцями» навіть через півстоліття після смерті Провідника. Спорудження пам’ятників і перейменування вулиць також є частиною формування нової колективної ідентичності — антирадянської, антикомуністичної, антиросійської — української націоналістичної ідентичності. Радянська влада швидко розпізнала сутність цих тенденцій та аж до свого остаточного краху перешкоджала будь-яким спробам установити націоналістичні символи.
