Заради справедливості відзначимо, що Ярополк Ласовський реально оцінював свої можливості, бо назвав англомовну частину книжки «Synoptic Translation of Poems» (у нас зазвичай такі переклади називають підрядниками).
Проте відомий поет і критик Ігор Качуровський відзначає, що ця книжка була доволі успішним дебютом людини, яка досі була відома як музикознавець: «…і до того ж у царині поетичного перекладу. А це вимагає від перекладача, крім знання обох мов, також естетичного смаку та абсолютного відчуття ритму. І тут на допомогу дебютантові прийшли, на мою думку, його музичні здібності… З приємністю можна ствердити, що поставлене собі завдання перекладач виконав: ямбічні вірші перекладено ямбом, при тому вірш у вірш зі збереженням типових для Стусової ритмоструктури «енжамбеманів», себто ритмічних перехватів, коли закінчення думки не збігається із закінченням вірша» (газета «Українська думка», 26 травня 1988 р.).
Оскільки брошура вийшла 1987-го, тобто через два роки після загибелі Василя Стуса, її роль у справі «популяризації творчої спадщини поета» виявилася мінімальною.
І, нарешті, останнє запитання. Чому про діяльність «Міжнародного комітету…» не було поінформовано письменницькі організації, правозахисні спілки і навіть найтиражніші газети української діаспори?
У Музеї-архіві «Смолоскип» зберігаються десятки прижиттєвих і посмертних публікацій про Василя Стуса, що були надруковані у чільних діаспорних і провідних світових газетах:
1. Василь Стус — нова жертва терору. // Українське слово. — 1985. — Париж. — 22 вересня.
2. Волянська Людмила. «…За Вкраїну його замучили колись…» Поет Василь Стус не живе // Свобода. — Нью-Джерсі. — 1985. — 18 вересня; 19 вересня.
3. Гинзбург Арина. Памяти Василя Стуса. // La Pensée Russe. — 1985.— 13 сентября.
4. Горбач Анна-Галя. Міжнародна Амнестія та Німецький ПЕН-клюб затурбовані долею Василя Стуса. // Українське слово. — Париж. — 1985.— 24 лютого.
5. Кучер Михайло. На смерть Василя Стуса. // Свобода. — Нью-Джерсі.— 1985.— 2 і 3 жовтня.
6. М. О. Нова жертва кремлівських злочинців. // Шлях перемоги. — Мюнхен. — 1985.— 22 вересня.
7. Найбільший український сучасний поет — В. Стус не живе. // Свобода. — Нью-Джерсі.— 1985.— 7 вересня.
8. Патріот-мученик. // Українська думка. — Лондон. — 1985.— 27 червня.
9. Рахманний Роман. Протестне подзвіння на смерть поета. // Українська думка. — Лондон. — 1985.— 17 жовтня. — Ч. 42.
10. Світлична Надія. Усім людям доброї волі. // Вільна думка. — 1985.— 13—20 жовтня. — Ч. 41—42.
11. Смерть Василя Стуса. // Вести из СССР. — Мюнхен. — 1985.— 15 сентября. — № 17.
12. Fishbein Moses. Ein ukrainisches Schicksal. Das Martyrium von Wasyl Stus. // Neue Züricher Zeitung. — Zürich. — 1985.— 5 september.
13. Ukrainischer Dissident im Lager gestorben. Wassyl Stus — Dichter und Helsinki-Gruppen-Mitglied / Neue Urteile. // Frankfurter Algemeine Zeitung. — Frankfurt-am-Main. — 1985.— 7 September.
14. Tod des ukrainischen Regimekritikers Stus. // Neue Züricher Zeitung. — 1985.— 7 September.
15. Buch Hans Christoph. Weder Recht noch Gnade. Zum Tode des ukrainischen Dichters Wassyl Stus in einen sowjetischen Straflager. // Die Zeit. — 1985.— 13 September.
16. URSS: Mort d’un surveillant des accords d’Helsinki. // Le Matin. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre.
17. URSS: Mort d’un poète dissident. // Le Quotidien de Paris. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre. — No. 1802.
18. URSS: Mort d’un dissident dans un camp. // Liberation. — Paris. — 1985.— 7 et 8 septembre.
19. Un dissident ukrainien est mort d’épuisement au camp de Perm. // Le Monde. — Paris. — 1985.— 9 septembre.
20. URSS: Mort en prison d’un dissident estonien. // La Croix. — 1985.— 27 septembre.
21. Vasyl Stus dies in labor camp. // The Ukrainian Weekly. — 1985. — September 8.
22. Nahaylo Bohdan. The Soviet Writers who Led Dissent. // The Wall Street Journal. — New York. — 1985. — September 9.
23. Poet, rights activist Stus died of emaciation following long illness. // The Ukrainian Weekly. — 1985. — September 15.
24. Vasyl Stus Finally Finds Freedom in Death. // America. — Philadelphia. — 1985. — September 16.— № 148…
Прикметно, що в усіх цих матеріалах не знайти жодної згадки про діяльність «Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Але, судячи з усього, Оксана Керч не вважала свою місію провальною, бо в одній зі статей чорним по білому написала: «…досвідом нашого комітету ми радо поможемо іншому кандидатові на Нобелівську премію…».
Прикро, але практично в той самий час, коли група відомих інтелектуалів займалася відвертим прожектерством, голова Закордонного представництва Української Гельсінської групи Надія Світлична, маючи підготовлену на основі авторських рукописів (!) книжку «Палімпсести», ходила по колу з простягнутою рукою, шукаючи незрівнянно менші гроші на першодрук унікального видання.
Що вже казати, коли презентація «Вибраних віршів», літературний вечір у Торонто з нагоди виходу книжки, відбулася аж 15 квітня 1989 року, тобто через три з половиною роки після смерті поета…
Вахтанг Кіпіані
Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?
Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса — у карцері, у цей самий день, роком пізніше. «Серце не витримало, з кожним може бути…» — передають слова табірного гебіста.
Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.
Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.
«Особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими в світі» радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.
Тільки дерев’яні стовпчики із номерами. У Литвина — сьомий, у Стуса — дев’ятий…
Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч — на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев’янучим вінком на їхню могилу.
Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.
Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.
Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук — речі несумісні, — здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.
На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу «Медведчук засудив Стуса». Ці слова стали популярним звинуваченням, і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун.
У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука — так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України і, зрештою, кум самого Путіна не заслуговує на якийсь захист. І, звісно, мова не про це. А про те, чи справді правильно звалити всю відповідальність за трагедію поета Стуса на одну — хай огидну й одіозну — постать.
Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.
Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчити» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.
До чого ж тут Медведчук? У 1965-му, коли Стус і В’ячеслав Чорновіл «зривали» прем’єру (до речі, Сергій Параджанов згодом розцілував їх за чесний і сміливий вчинок), Вітє, що виховувався у родині політзасланця (за однією версією — батько був членом ОУН, інші кажуть — шуцман), було усього дев’ять років. У 72-му він ще вчився у школі і ще не вступив на юридичний факультет Київського університету. Отже, міг хіба чути про арешти якихось «антирадянщиків».
Віршів і літературно-критичних розвідок Василя Стуса майбутній адвокат Медведчук тоді не читав і не міг читати — їх після 1966 року у Радянському Союзі не публікували. Єдину на той момент збірку «Зимові дерева», без згоди автора, надрукували 1970 року за кордоном.
На палітурці було вказано, що це зробило брюссельське видавництво «Література і мистецтво», а насправді книжка побачила світ у Лондоні, у «бандерівському» видавництві.
Уперше долі Медведчука та Стуса перетнулися, ймовірно, влітку 1980 року, коли Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом, а Василь Семенович перебував у камері слідчого ізолятора КГБ на вулиці Володимирській.
Чотирнадцятого травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді».
Прощаючись з дружиною Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката [! — В. К.], не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців.
Стусові інкримінували написання листів до Андрія Сахарова, Петра Григоренка, Левка Лук’яненка, Анни-Галі Горбач з Німеччини, члена «Міжнародної амністії» Крістіни Бремер (у матеріалах слідства вона фігурує як «націоналістка з ФРН» — хоча, насправді, була членом Соціалістичної партії Німеччини), заяву в обороні Миколи Горбаля та ще багато чого.
Слідство йшло все літо. Спершу держава призначила Стусу адвоката Людмилу Коритченко, яка вже мала досвід захисту іншого опозиціонера — Юрія Бадзя. Але з нез’ясованих причин вона зникає з процесу. У матеріалах справи немає відомостей про ці причини. І отоді в історії Стуса з’явився 26-річний Медведчук. Чи міг політв’язень обрати собі іншого адвоката, не призначеного згори?
Згадує Василь Овсієнко, член Української Гельсінської групи, політв’язень 1973—1977, 1979—1988 рр.: «У ті роки існував список адвокатів, з поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий «допуск» до справ такого роду.
