Але в цих списках були й винятки. Наприклад, Сергій Макарович Мартиш, який, слава Богу, ще живий [інвалід Другої світової війни, кавалер ордену Вітчизняної війни І ступеня]. Він мав такий «допуск». Оксана Яківна Мешко попросила його написати касаційну справу в справі захисту її сина Олеся Сергієнка, також заарештованого за політичною статтею. Мартиш написав її блискуче, так що його відразу викинули з того переліку обраних… Після цього він міг захищати лише кримінальних злочинців.
Коли в 1979 році мене звинуватили, що я нібито напав на співробітника міліції і повідривав у нього ґудзики, Мешко порадила мені скористатися послугами Мартиша. І він добре мене захищав. Він запропонував судді закрити кримінальну справу, мене звільнити за відсутністю складу злочину, натомість покарати міліціонерів, які фальсифікували справу. Прокурор аж зайшовся від люті! Та просив суддю надіслати в адвокатську колегію Дарницького району Києва заяву «о неполном служебном соответствии» Мартиша».
Ніхто не знає, чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук.
У грудні 1979 року Медведчук захищав у суді у Василькові іншого члена УГГ. Це вже була четверта «посадка» поета Юрія Литвина — раніше він карався за «політику» у 1951—1955, 1955—1965 та у 1974—1977 роках.
Литвина традиційно для кінця 70-х звинуватили не у злочині проти радянської держави, а у тому, що він нібито «будучи у нетверезому стані та порушуючи громадський порядок, вчинив спротив працівникам міліції з використанням насильства».
Знову дисидент бідного мєнта побив!
Литвин тоді отримав три роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. З останнього слова, виголошеного 17 грудня 1979 року: «Зфабрикована проти мене справа є не що інше, як підла провокація, авторами якої є КДБ України, виконавцями ж — Васильківський райвідділ міліції, суд і прокуратура м. Василькова.
Провокація, вчинена проти мене, — це свідомий злочин, здійснений органами т. зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської групи «Гельсінкі», але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи й гуманізму.
Прокурор будував свої звинувачення не на ґрунті об’єктивних фактів (яких не було), а на хисткому тлі фальсифікацій і прямих лжесвідчень «потерпілих», які безсоромно брехали на суді під опікою «Влади» і «Закону»…
Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації.
Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей «інакодумаючих»…
Як суд, так і прокуратура, так і державна безпека, так і міліція є вузлами на батозі, яким періщать і будуть періщити Литвина за його вільнодумство, за його літературну творчість та правозахисну діяльність».
Уже після «захисту» Василя Стуса Медведчукові довірили ще двох дисидентів — Миколу Кунцевича (3 роки таборів плюс 1,5 роки з попереднього терміну) та Клима Семенюка (7 років таборів і 5 років заслання). Роль адвоката в цих процесах варто дослідити окремо.
І знову риторичне запитання — чи міг адвокат (будь-який?!) врятувати підзахисних Стуса та Литвина?
Ні, бо їхня доля вирішувалася не в залі суду. Не у Василькові, і навіть не у Києві.
Збереглися архівні документи, що свідчать: репресії у відношенні членів Московської, Української, Литовської, Грузинської та Вірменської Гельсінських груп розпочалися після відповідної санкції ЦК КПРС.
Голова КГБ СРСР Юрій Андропов доповів, партія ухвалила рішення, відтак його довели до республіканських комітетів держбезпеки, і ті вже спустили на дисидентів «ланцюгових псів» із 5-го ідеологічного управління…
Усі інші коліщатка радянської тоталітарної системи лише забезпечували реалізацію московсько-цеківських рішень. Мєнти й гебісти фальсифікували справи. Чорноволові та Горбалеві не пощастило найбільше — їм приписали «спроби зґвалтування», Ярославу Лесіву — наркотики, Олесю Берднику — підкинули валюту та порнографію тощо. Народні суди штампували терміни — по максимуму.
Адвокати відверто «відбували номер», не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин…
Ми всі вийшли не із гоголівської, а із брежнєвської шинелі. Хто каже, що без гріха, нехай не бреше…
Преса регулярно друкувала статті про «перерожденцев», «литературных власовцев», «агентів ЦРУ», «фашистів у сутанах», «українських буржуазних націоналістів».
Спілка письменників, провід якої точно знав вагу Стусової поезії, була відверто погромною інституцією. Інженери людських душ, підкуплені режимом, майже одностайно засуджували «неправильну поведінку» Івана Світличного, Валерія Марченка, Євгена Концевича.
Вони талановито славили Леніна, видавалися у престижних московських видавництвах, їздили за кордон, де ганебно брехали в очі «прогресивним» українцям і уникали зустрічей і дискусій з «націоналістами».
Чому суспільство не обговорює і не досліджує питання тодішньої колаборації цих людей з комуністичним режимом? Чому ми не цікавимось прізвищами суддів, прокурорів, чому не можемо пробачити конформізму, пристосуванства лише шістці комуністичної системи Медведчукові?
Чому ніхто з орденоносних інтелігентів — письменників, музикантів, вчених — не знайшов у собі мужності попросити політичного притулку у Канаді чи США та розповісти світові про фальш комуністичної системи, про русифікацію, про Голодомор?
Хто мусив знати істинну ціну поетичному генію Стуса — «син поліцая» чи керівники Спілки письменників?
Чому у вже перебудовному 85-му ще живого, але ув’язненого Стуса не було висунуто на Нобелівську премію колегами-письменниками, скажімо, Іваном Драчем?
На жаль, українське суспільство ще не дозріло, щоб про таке запитувати у людей, які пнуться вважати себе елітою.
Об’єктивним джерелом про поведінку Стуса та його адвоката Медведчука є 58-ме число московського самвидавного журналу «Хроника текущих событий». Саме там ми й можемо прочитати звіт про судовий процес 29 вересня — 2 жовтня 1980 року, що проходив у залі Київського міськсуду.
Головував суддя Фещенко, обвинувачення підтримував прокурор Аржанов, захищав Віктор Медведчук.
До речі, Стус чудово розумів, що справа не у конкретному виконавцеві, тому неодноразово відмовлявся від послуг адвоката. Взагалі!
За даними джерела «Хроники…», Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання». Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві, «виконував норму», а до того ж має низку хронічних захворювань. Такі аргументи, треба розуміти, мали пом’якшити жорстокість спущеного з Москви вироку.
У короткому фінальному слові адвоката Медведчук сказав, що кваліфікацію дій його підзахисного «вважає вірною». Отже, він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?..
Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи. А це точно мало б бути його обов’язком перед клієнтом. Він цього не зробив. Боявся КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом?
Насправді боронили Василя дві сміливі жінки — Михайлина Коцюбинська та Світлана Кириченко (дружина іншого політв’язня Юрія Бадзя).
Михайлина Хомівна, виступаючи в суді, назвала Стуса «людиною з оголеною совістю, нездатним пройти повз найменшу несправедливість», заявила, що «є щасливою від того, що доля звела її з підсудним». Світлана Кириченко не відповідала на запитання катів, бо «не вважає процес законним», а відтак заявила, що «свідчитиме на тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних», і на знак протесту залишила залу.
За словами очевидців (і це підтверджується матеріалами кримінальної справи № 5), у Стуса «вкрали» останнє слово. Спецпубліка, яка грала роль «масовки», покірно потягнулася до виходу. Василь гучно, як він це вмів, заволав: «Палачи! И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!»
Вирок прозвучав наче постріл: десять років позбавлення волі у таборі особливо-суворого режиму та п’ять років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом». Кінець терміну ув’язнення — 15 травня 1990 року. На побаченні, відразу після суду, сказав дружині, що такого терміну «не витягне».
Стус пише скаргу — не суду, який він зневажав, а фактично — у вічність. «Оскільки кара, визначена мені, практично є карою смерті, висловлюю свою постійну вимогу — повернути всі вірші, переписані в кількох зошитах, записниках і на окремих аркушах, моїй дружині, Попелюх В. В. Нагадаю, що ці вірші уже завтра становитимуть гордість української поезії, української культури». Так і сталося.
Після жорстокого, по суті смертельного вироку, із горьковського заслання на увесь світ пролунав одинокий, але сильний голос академіка Андрія Сахарова: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу — сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно — це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму “я”»…
Вахтанг Кіпіані
З таборового зошита. останній відомий текст Василя Стуса
Запис 1
Отож, п’ятого березня я прибув на Колиму. Позаду залишилося 53 дні етапу, майже два місяці. Згадую камеру челябінської тюрми з натовпами тарганів по стінах; надивившись на них, я чув, як свербить усе тіло, і потім — новосибірська пересилка, перебута разом з В. Хаустовим, страшна іркутська тюрма — мене вкинули в камеру з бічами-аліментщиками: вошиві, брудні, отупілі, вони розносили дух периферійної задушливої волі, від чого хотілося вити вовком: виявляється, і так можна жити, і так мучитися тюремною скрутою. П’яні наглядачі Іркутська — ніби вихоплені з когорти жандармів-самодурів часів Миколи І чи Олександра II. Один з них мало не побив мене за те, що я сказав уголос про його брутальне поводження. Нарешті, Хабаровськ, і по тому — пасажирський літак, де вільні й невільники розділені рядами крісел: тут уже соромитися нікого. Мене скували наручниками із якимсь рецидивістом, і так ми перебували дві години льоту.
Аж ось і Колима. Холодне низьке небо, маленька тюрма на якомусь вигоні, порівняно добра страва і тепла тьмяна одиночка. Після прожарки можна було терпіти свій одяг. Викликав начальник тюрми: він нібито ніколи не бачив політв’язня.
За кілька днів воронок з буржуйкою всередині докинув мене до Усть-Омчуга. Це 400 кілометрів од Магадана. Кинувши до камери КПЗ і протримавши кілька днів, мене викликали до начальника міліції Переверзєва, і той заявив, що працюватиму я на рудні ім. Матросова шахтарем, житиму в гуртожитку в кімнаті ч. 6, а що я поскаржився на нездоров’я, то обіцяв показати лікарям. За яких 20 хвилин мене оглянули лікарі; всі заявили, що я здоровий.
