2004р. вийшла біографія Бандери «Степан Бандера (1909—1959): символ злочину та жорстокості»[2347]. Її написав найвідоміший історик спільноти кресів Едвард Прус, книжки якого на тему ОУН-УПА друкували ще в соціалістичній Польщі[2348]. Прусу вдалося накопичити значну кількість документів про діяльність українських націоналістів, проте більшість його праць написано в дусі віктимізованого націоналістичного наративу. Прус не згадував або заперечував злодіяння, учинені польськими військовими, роздуваючи водночас масштаби злочинів та масових убивств, учинених ОУН-УПА, нібито набагато жахливіших, ніж Голокост і всі інші великі злодіяння проти людства. Прус не дотримувався академічних стандартів і не вказував необхідних посилань на джерела, тому, подібно до радянських публікацій, перевірити достовірність аргументів автора видається неможливим. Праці Пруса вирізняє не тільки стилістика образливого наративу (у дусі радянських публікацій), а й використання як джерел пропагандистських статей з радянських газет і таких «документів», як-от промова Альберта Нордена на прес-конференції 1959р.[2349] Крім того, у його дослідженнях були й фактичні помилки[2350].
Посилаючись на праці деяких радянських письменників, зокрема Беляева, Прус пише, якщо у молодості Бандера, «щоб “укріпити волю”, душив кошенят однією рукою у присутності своїх товаришів, то на початку тридцятих він застосовував ці самі методи на людях»[2351]. Також Прус охарактеризував Бандеру як «мерзенну й жорстоку» людину: «Слід особливо підкреслити: в Польщі і в Україні Бандера, загалом, є символом злодіянь, убивств, підпалів, пограбувань — усіх злочинних справ, які може зробити людина. Слова “Ти — бандера!” — образа для киянина, тому що це висловлювання — заперечення євангельської правди і добра»[2352]. Прус також звинувачував Бандеру, ОУН і євреїв у радянській депортації поляків, що відбулася після першої окупації Східної Польщі в 19391941 рр. Як і радянські історики, він помилково стверджував, що батальйон «Нахтігаль» був головним винуватцем Львівського погрому[2353] Загалом, цей найвідоміший історик-крес об’єднав у своїх працях два підходи: радянський та мартирологічний польський (який також містив і елементи антисемітизму). Прус написав цілу монографію про щось, що він назвав «Голокост по-бандерівськи», але водночас він заперечує, що поляки здійснювали злочини проти євреїв, і називає «єврейський більшовизм» історичним фактом[2354].
Дискусії про Бандеру
На початку 2009р. інтернет-видання Zaxid.net опублікувало серію нарисів про Бандеру, які стали активним поштовхом до дискусії, що сягнула свого піку через рік, коли президент Ющенко надав Бандері звання «Герой України». Полеміка, що розгорнулася, стала першим випадком публічних обговорень, під час яких не було повністю проігноровано критичні голоси та фактично було кинуто виклик апологетиці Бандери,
ОУН-УПА та українському націоналізму. Представники інтелігенції вперше відкрито обговорювали питання, пов’язані з українським фашизмом, антисемітизмом та злочинами, скоєними ОУН-УПА на етнічному та політичному ґрунті. Щонайменше три групи з різними поглядами висловилися щодо названих тем. Представники першої (Ф. Брудер, Джон-Пол Химка, Д.Марплз, П.А.Рудлінг, Т. Снайдер та я) підтримали критичний підхід до особистості Бандери, ОУН і УПА. Представники другої групи — «ліберальні» та «прогресивні» українські вчені (Я. Грицак, А. Портнов, В.Расевич, М.Рябчук), а також інтелектуали діаспори (О. Мотиль і 3. Когут) — намагалися об’єднати критичний підхід до Бандери й ОУН-УПА з пострадянським і діаспорним націоналізмом та наводили різні аргументи на виправдання Бандери. Представники третьої групи (В.В’ятрович, М.Левицький, А.Лозинський та Стівен Бандера) відкидали все, що критики Бандери говорили про Провідника й ОУН-УПА, обстоювали свою позицію за допомогою різноманітних стратегій замовчування, заперечення або виправдання.
На початку 2009р., коли ці нариси опублікували на сайті Zaxid.net, з’ясувалося, що питання темних плям у біографії Бандери та історії його руху досі залишаються табу. Популярний і прогресивний інтернет-жур-нал (згодом і видавництво «Грані-Т», яке 2010 р. опублікувало матеріали цієї дискусії окремою книгою, — прим, видавця) не зважився надати хоча б якісь коментарі до статті В’ятровича, опублікованої в межах цієї дискусії, хоча В’ятрович зробив у ній низку красномовних заяв, а саме: вбивства і страти ОУН не є терористичними актами, бандерівці не співпрацювали з нацистською Німеччиною, етнічне насильство ОУН-УПА — законний захід «національно-визвольної боротьби». І навпаки, моя стаття, у якій я звертав увагу на злочини, вчинені ОУН(б), і критикував негативне ставлення до таких проблем у сучасній Україні, була розміщена з нагадуванням про «незгоду з низкою тез автора»[2355].
Друга дискусія, що припала на час услід за наданням Бандері звання «Герой України», точилася переважно в англомовних газетах і журналах. 7 лютого 2010 р. Девід Марплз написав в Edmonton Journal, що Ющенко «безсумнівно помилився, коли надав Бандері звання — як це не парадоксально звучить, типово радянське — Герой України [тому що] у XXI столітті його [Бандери] погляди здаються архаїчними й небезпечними. Він практикував насильство, терор і нетерпимість до інших етнічних груп, які проживають на українських територіях»[2356]. Заява Марплза викликала шквал обурень українських націоналістів і спонукала «ліберальних» істориків до написання поміркованіших, але не менш проблемних статей. Дискусія була не так про особистість Бандери, як про символ українського націоналізму й ОУН-УПА, а точніше, про оцінку їхніх діянь і значення для сучасної України.
У своїй статті «Фашистський герой у демократичному Києві» Т. Снайдер писав, що Бандера й ОУН прагнули «перетворити Україну на фашистську однопартійну диктатуру без національних меншин»[2357]. В інтерв’ю, що вийшло в березні 2010 р., Снайдер підкреслював, що Бандера жив у фашистську епоху й перебував під сильним впливом фашистських ідей, фактично «у двадцяті і тридцяті роки Бандера сповідував фашистську ідеологію. Однак це були часи, коли багато європейців були фашистами: серед них, французькі письменники, румунські філософи та італійський уряд. Крім того, немає ніяких сумнівів у тому, що фашизм значно вплинув на націонал-соціалізм»[2358]. Як і Марплз, Снайдер засудив насильство ОУН-УПА та розкритикував надання Бандері звання «Герой України»: «По-перше, ідея оголошувати людей героями — дуже радянська, і я думаю, що ті люди, які схвалюють дії Бандери та підтримують проголошення його й Шухевича «героями», мають на хвилину замислитися над тим фактом, що надання звання «героя» запозичено в Радянському Союзі. І фашисти, і комуністи вважали, що люди можуть бути героями… Люди сперечаються про те, кого слід називати героєм, але ніхто не висловлює жодного сумніву про те, чи може взагалі саме по собі існувати таке звання»[2359].
У тих самих, що й Снайдер, визначеннях свою позицію щодо історії ОУН виклав Химка, який детальніше зупинився на питаннях ідеології ОУН і воєнних злочинах членів цього руху, учинених в ім’я ідеології: «ОУН була насправді типовою фашистською організацією, про що свідчать багато її особливостей: її принцип фюрерства (Führerprinzip), Ті прагнення заборонити всі інші політичні партії та рухи, її гасла у фашистському стилі (“Слава Україні! — Героям слава!”), її червоно-чорний прапор, її салют зі здійманням руки, її ксенофобія й антисемітизм, її культ насильства та захоплення Гітлером, Муссоліні та іншими лідерами фашистської Європи. Що тут не фашистське?»[2360]
На відміну від Снайдера, Химка прокоментував і сучасні події. Він пояснив, що апологети називають фашизм патріотизмом, а фашистів і воєнних злочинців — борцями за свободу. Один з таких істориків був експертом з домодерної історії України (мова про Когута), якого Химка назвав «сторожовим псом ідеології». Він не вивчав ні українського націоналізму, ні ОУН, ні УПА, не мав публікацій на ці теми. Проте в дебатах він легко дозволяє собі критикувати Марплза та Химку за їхні погляди на Бандеру. Критикуючи Когута, Химка звернув увагу на дуже важливу та тривожну проблему: історики, які перебувають усередині націоналістичних діаспор, солідаризуються з політичною традицією Бандери та ОУН-УПА та мають як культурно зумовлену, так і особисту зацікавленість у запереченнях воєнних злочинів цього руху[2361].
Крім того, своє право мати «незручного героя» захищали вчені іншої групи, яких у цій книзі названо «прогресивними» і «ліберальними». Багато з них були занепокоєні не так історією, як сучасною політикою, зокрема параграфом № 20 резолюції Європейського парламенту від 25 лютого 2010 р., у якому йшлося: «Глибоко шкодуємо щодо рішення Президента України Віктора Ющенка (який завершує свою каденцію) посмертно надати Степанові Бандері, лідеру Організації українських націоналістів (ОУН), що співпрацювала з нацистською Німеччиною, звання Національного героя України; у зв’язку із цим висловлюємо сподівання, що нове українське керівництво перегляне такі рішення та зберігатиме відданість європейським цінностям»[2362].
Дуже типовими для цієї групи були думки, висловлені Я. Грицаком, який спеціалізується на українській історії XIX ст. та опублікував низку статей про єврейсько-українські відносини, Другу світову та Голокост[2363]. Щодо надання Бандері звання «Герой України» Грицак виказав побоювання здебільшого політичного характеру, передусім через те, що такий акт, на думку Грицака, здатен поставити під загрозу процес інтеграції України до ЄС. В інтерв’ю 27 січня 2010р. він стверджував, що статус Бандери, як і статус кожного національного героя, є дискусійним: «Герой для одних — антигерой для інших», і «якщо ми справді прагнемо до євроінтеграції на ділі, а не на словах, то мусимо зважати на вразливість своїх сусідів — особливо тих, які є нашими єдиними стратегічними партнерами щодо повернення в Європу [тобто поляків]»[2364].
У статті, опублікованій кілька тижнів потому, він заявив, що осмислення Голокосту є важливою частиною європейської самосвідомості, чого не відбувається в Україні та деяких інших країнах, які мали статус або республік, або держав-сателітів СРСР. Крім того, він заявив, що «і “малі” народи мають право їх мати [“незручних героїв”, таких як Бандера], як довго вони вшановують цих героїв не як символи насильства над іншими народами, а як символи спротиву у боротьбі за власне виживання і власну гідність. У випадку з Бандерою справа не у тому, був чи не був він фашистом — справа у тому, чи більшість людей, котрі його вшановують, вшановують його як фашиста?»[2365]
На постанову Європарламенту також відреагував О. Мотиль. У своїх оцінках Бандери та українського націоналізму Мотиль не обговорював таких аспектів, як фашизм ОУН або погроми 1941р. Він назвав етнічну чистку 1943—1944 рр. «українсько-польським насильством на Волині», що, на його думку, не має нічого спільного з етнічним насильством усташів. Він вважає, що це насильство слід порівнювати радше з насильством «ірландських націоналістів проти британців». Крім романтизації насильства ОУН-УПА, він вказав на злодіяння радянської влади в Україні та зазначив, що ОУН-УПА боролися з СРСР і Бандера є символом цієї боротьби[2366].
