У своїх роздумах про Бандеру й резолюцію ЄС Мотиль запитує: «Чи засвідчує нагорода званням «Герой України» неповагу до європейських цінностей?» І сам відповів на це так: «З історичного погляду європейські цінності включають понад усе мілітаризм, расизм, антисемітизм, імперіалізм і шовінізм. Демократичні цінності та права людини є відносно нещодавнім історичним додатком до [цього] набору і, якщо бути точними, не так європейськими цінностями, як офіційно декларованими цінностями Європейського Союзу. Ще гірше, самі європейці так само часто порушують ці цінності ЄС, як і дотримуються їх»[2367]. У зв’язку із цим він стверджував, що ЄС та «європейці» не повинні втручатися в українські питання, тому що «багато національно свідомих українців, які становлять основу українського громадянського суспільства й демократичного руху в Україні, обурені тим, що їх засуджують за їхнє ставлення до національних героїв, бо такий осуд є ознакою подвійних стандартів та європейського лицемірства»[2368].
Микола Рябчук, публічний інтелектуал, у публікаціях якого завжди акцентується на тому, що Україна була колонією Росії, також пояснив, чому українцям і далі потрібно вшановувати ім’я Провідника й не варто поступатися в питаннях свого минулого. Спираючись на позицію Мотиля, він стверджує: «Україна — не лише “нормальна” країна, з міцною ідентичністю й безпечною державністю, що вільно собі обирає між авторитаризмом і демократією, тобто між крипто-фашистською спадщиною, яку втілює Бандера й ОУН, і ліберально-демократичними цінностями, які пропагує ЄС…Тим часом реальний вибір для українців полягає в тому, чи захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність, чи віддати це на поталу Росії та місцевим українофобським “креолам”. За цих обставин, мусимо визнати, друга частина спадщини Бандери залишається актуальною: патріотизм, національна солідарність, самопожертва, ідеалістична відданість спільним цілям та цінностям»[2369].
Аналогічного погляду також дотримується амбітний і талановитий історик Андрій Портнов. У статті, опублікованій у журналі «Критика», він не торкається питань героїзації Бандери та ОУН-УПА. Слідом за Армстронгом він називає ОУН і УПА «інтегральними націоналістами» та припускає, що їхній культ є законною справою та частиною дерадянізації України. Він сумнівається в тому, чи можна вирішити проблему сучасної української політики пам’яті за допомогою «регіонального плюралізму символів», який в українському випадку означає встановлення пам’ятників Сталіну на Сході країни, а Бандері — на Заході[2370].
Той факт, що Снайдер зарахував Бандеру до категорії фашистів, обурив історика А. Русначенка, відомого фахівця в питаннях ОУН-УПА. Він поставив собі за мету спростувати Снайдера, який, за його словами, «темою володіє не дуже добре». Русначенко заявив, що «приписувати Бандері фашизм — це явне перебільшення, хоча [фашистські] тенденції й могли бути». Русначенко не стільки заперечує злочини ОУН, скільки він їх применшує. «ОУН справді застосовувала терор (хоча масштаби його не були значні), але не слід забувати про терор, який чинили поляки після завоювання Східної Галичини». Русначенко не уточнив, чому 70100 тис. польських жертв українського націоналістичного терору він вважає незначною кількістю. Проте він був стурбований тим, що дослідник злочинів ОУН-УПА може не надати значення українським жертвам польського терору. Зрештою, він звинуватив Снайдера в небажанні провести межу між Бандерою як фашистським лідером та Бандерою як героїчним символом українського патріотизму. Снайдер, писав Русначенко, «не хоче визнати, що Бандера був і залишається просто символом визвольного руху й уособленням ідеї безкомпромісної боротьби з усіма ворогами України та українства»[2371].
В іншій статті, яку написав В. Пономарьов, стверджується те, що і Химка, і Снайдер неправильно характеризували ОУН як фашистську організацію. Першим доказом цього твердження він назвав те, що ОУН вже називали фашистською, і робила це радянська пропаганда. Інший аргумент полягав у тому, що ОУН, можливо, не могла бути фашистською: «Ярослав Грицак слушно зауважив, що застосування означень “український”, “польський” та “чеський” до фашизму є суперечністю у поняттях, бо фашизм мав на меті часткове або й цілковите винищення цих націй»[2372].
Один з учасників дебатів Ніклас Бернсанд (Лундський університет), стаття якого була перекладена українською мовою та опублікована в провідному українському часописі «Критика», порівняв культ Бандери з культом хорватського генерала Анте Ґотовіни, якого (у квітні 2011р.) Міжнародний трибунал колишньої Югославії засудив до 24 років позбавлення волі за злочини проти людства. «Чи треба засуджувати хорватів, — запитує Бернсанд, — за їхній публічний (і, як я міг зрозуміти, спонтанний) вияв симпатії до людини, відповідальної за етнічні чистки нехорватських міст і сіл?» Він відповів на своє запитання негативно та застосував цю логіку до культу Бандери в Україні: «Я не розглядатиму тут ані аргументів “за” і “проти” президентського указу про проголошення Бандери Героєм України…»[2373]
Спростувати Снайдера, Химку та Марплза намагались і радикальні апологета Бандери. На відміну від «ліберальних» інтелектуалів, вони відкрито й широко використовували засоби крайньої правої пропаганди, оперуючи просто неправдивою інформацією. У відповідь на статтю Марплза редактор видання Ukrainian News (Едмонтон) Марко Левицький заявив, що причетність ОУН і Бандери до погромів 1941р. — це «фальсифікація колишнього КДБ у стилі Володимира Путіна». Він також відзначив, що в НКВС працювало «непропорційно багато» євреїв, які до того ж винні в масовому винищенні «4—8 тисяч цивільних ув’язнених», яке відбулося в українських в’язницях після 22 червня 1941р. Крім того, він процитував Фішбейна, який заявив, що вигадки про знищених УПА євреїв є «провокацією, сфабрикованою Москвою». Левицький також перерахував усіх відомих українців, які врятували євреїв[2374].
До захисту честі свого діда, його сім’ї та всіх людей, які солідаризуються з Провідником, долучився і Стівен Бандера. У відповідь на статтю Марплза онук Провідника назвав її «перефразованою дезінформацією». Він заявляв, що твердження про участь ОУН у погромі вводить в оману. Як доказ він навів той факт, що жоден член ОУН не постав перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Подібно до цього він намагався довести й непричетність членів ОУН до Голокосту, вказуючи на те, що два брати Бандери загинули в Аушвіці. Стівен Бандера також заявив, що 1985 р. «наша сім’я очистила ім’я Бандери перед Слідчою комісією у справах військових злочинців у Канаді [Commission of Inquiry on War Criminals in Canada]» і «якби Степан Бандера був винен навіть у половині злочинів, у яких його звинувачує Марплз, то він гойдався б на шибениці в Нюрнберзі 65 років тому»[2375].
Дискусія, про яку йдеться, була зосереджена не на постаті Бандери, а на Бандері як символі ОУН і УПА, на певному епосі української історії та діяльності руху, пов’язаного з його іменем. Під час дебатів з’ясувалося, що українські історики й інтелектуали не готові дистанціюватися від спірних моментів українського минулого, як-от фашистських тенденцій в українській історії та злодіянь, скоєних ними в ім’я українського націоналізму. Величезною перешкодою для переосмислення чи обговорення історії українського націоналізму стало ставлення до Голокосту, зокрема його маргіналізація, ігнорування чи політичне викривлення, притаманне радянському, пострадянському та діаспорному дискурсам. Іншою перешкодою став брак критичних досліджень біографій Бандери, діяльності українських націоналістів, причетності українців та ОУН-УПА до Голокосту та інших видів етнічного й політичного насильства. Однак слід ураховувати, що за десять і більше років до згаданої дискусії вже вийшли друком окремі статті та книжки (наприклад, М.Царинника, К.Беркгоффа, Ш. Спектора та Ґ. Мотики), присвячені цим темам. Ці публікації напевно були відомі історикам та інтелектуалам, принаймні Я. Грицаку, О. Мотилю, М.Рябчуку та А. Портнову, які читають англійською, німецькою, польською та іншими мовами. Деякі із цих публікацій цитував і В’ятрович, щоправда, задля того, щоб відхилити їх як «радянську пропаганду». Вочевидь, на перебіг цих дискусій, що теж не варто недооцінювати, вплинув і культ Бандери, що так само можна сказати про загальне ставлення до його постаті, яке склалося в пострадянський час в Україні та діаспорі[2376].
Зрештою, потрібно відзначити, що під час обміну думками порушувалися не тільки питання історії, а й аспекти української ідентичності, яка, як відомо, досі перебуває на стадії формування. Важко передбачити, скільки часу триватиме цей процес і якими будуть його результати. СРСР і праворадикальні кола української діаспори залишили українським інтелектуалам складну та досить неоднозначну політичну й інтелектуальну спадщину. Утім, українські інтелектуали й політики не зобов’язані зберігати та відстоювати віктимізовані, героїзовані чи іншим чином викривлені та політизовані версії своєї історії. Навряд чи вони мають рацію хоча б якоюсь мірою, коли поводяться так, ніби, загалом, не здатні вплинути на культ Бандери та процес формування нової української ідентичності. Зрештою, саме їм, а не будь-кому іншому належить переосмислювати феномен Бандери й той непростий період української історії, який з ним асоціюється.
Бандера в контексті культів інших вождів
У XX ст. у багатьох країнах, суспільствах та рухах виникли культи авторитарних, фашистських, націоналістичних, комуністичних, військових та інших лідерів різного роду. Із плином часу культи інколи залишалися незмінними, а інколи мутували. Деякі з них, наприклад культ Бандери, процвітають і донині. З розпадом СРСР культи комуністичних лідерів, що практикувалися в країнах Східної та Центральної Європи, загалом зникли, хоча варто зазначити, що на деяких колишніх радянських територіях (зокрема, у східних областях України) були спроби реабілітувати культ Сталіна. Водночас у кількох посткомуністичних країнах відродилися культи колишніх фашистських, авторитарних та інших крайніх правих лідерів, до того ж це сталося в той час, коли цих лідерів уже не було серед живих. Поява нових культів пов’язана з низкою причин, серед яких легко проглядається як культурно-політична дезорієнтація, так і прагнення до ностальгійної ідентифікації з романтизованими формами історичних рухів та їхніх ідеологій. У пострадянські часи культи лідерів виникали завдяки діяльності різноманітних груп людей, з-поміж яких ми зустрічаємо не тільки парамілітарні організації та інтелектуалів, а й власників ресторанів, виробників алкогольних напоїв та одягу. Ще до розпаду СРСР подібний симбіоз комерціалізації та поширення культів лідерів траплявся тільки в Італії і, меншою мірою, в Німеччині.
