У Польщі культ лідера польської партії Endecja Романа Дмовського, який у двадцятих і тридцятих роках «підняв антисемітизм від стану історичних і релігійних упереджень до рівня політичної ідеології та діяльності», знайшов своє конкретне втілення у зведенні йому 2006 р. пам’ятника у Варшаві[2377]. На відміну від культу Бандери, культ Дмовського не вплинув на провідних істориків та інтелектуалів країни. Культ виник переважно з ініціативи консервативних і правих політиків та деяких учених з нестійкими поглядами. Водночас не варто недооцінювати легітимізуючої сили академічного мовчання, яке утворилося щодо цього антидемократичного феномену. Так само як і культ Бандери, культ лідера Endecja плекали певні кола емігрантської діаспори ще за часів «холодної війни». Прибічники Дмовського, так само як і прихильники Бандери, заперечують або применшують антисемітські та екстремістські погляди його особисто та його руху, проте цінують його патріотизм і відданість справі становлення національної держави. Прибічники культу Дмовського, поширюючи спотворені націоналістичні версії польської історії, заперечують причетність поляків до Голокосту, називаючи своїх співвітчизників трагічними, але хоробрими героями й мучениками — жертвами сусідів, зокрема німців і росіян[2378].
Реабілітація румунського авторитарного лідера Антонеску відбувалася на тлі актуалізації того, що його засудив Перший Румунський народний трибунал, а згодом стратив (і ця обставина, як і у випадку із загибеллю Бандери, надала Антонеску ореолу мученика). Однак, на відміну від Бандери, Антонеску не перебував у в’язниці в той час, коли його війська скоювали численні воєнні злочини проти євреїв та представників інших національностей. Націонал-комуністичні румунські письменники та історики називали Антонеску патріотом і жертвою ще в сімдесятих роках, але фактична його реабілітація відбулася тільки після 1990 р. У посткомуністичних дискурсах румунський лідер перетворився на «антибільшовицького борця», «великого патріота», «мученика» та «багатогранну особистість». Про його причетність до Голокосту вважали за краще забути, натомість про євреїв почали згадувати тільки як про поплічників більшовиків. На його честь назвали низку вулиць та встановили кілька погрудь, реабілітувавши також і посадовців його уряду (приміром, прем’єр-міністра Герона Нетта, який 1940р. запровадив расові закони). Тільки на початку двотисячних років уряд Румунії видав розпорядження демонтувати пам’ятники Антонеску й перейменувати вулиці, названі на його честь. Крім того, щоб не ставити під загрозу інтеграцію Румунії до ЄС та НАТО, у країні ухвалили закон, який забороняє всі види праворадикально!' пропаганди[2379].
Представники ультраправих кіл Румунії ніколи не припиняли підтримувати культ Корнеліу Зелі Кодряну, харизматичного засновника й лідера «Залізної гвардії», хоча цей культ, на відміну від культу Антонеску, з різних причин не привернув до себе такої уваги[2380]. Водночас культ послідовника Кодряну Хорії Сіми не відновився в Румунії ні в роки «холодної війни», ні після 1990 р. Під час війни Сіма, як і Бандера, тривалий час перебував у німецькому ув’язненні. У серпні 1944р. його звільнили, надавши можливість сформувати румунський уряд у вигнанні та розпочати мобілізацію румунів для подальшої боротьби проти СРСР. Міжнародні трибунали не притягували Сіму до відповідальності, оскільки він не перебував на території Румунії в той період, коли там чинилися військові злочини. У роки «холодної війни» Сіма жив в Австрії, Франції та Іспанії. Так само як і Бандера, він став полум’яним борцем з комунізмом і суперечливим лідером крайнього правого крила румунської еміграції. На відміну від Бандери, його не вбили. 1993 р. Сіма помер своєю смертю в Мадриді.
У посткомуністичній Словаччині націоналістичні, емігрантські та католицькі кола намагалися реабілітувати ім’я духовного лідера фашистів Йозефа Тісо. Відразу ж після його страти (у квітні 1947р.) представники крайніх правих кіл словацької еміграції піднесли Тісо до сану мученика. Згодом його шанували як героя, патріота й жертву обставин. Прибічники Тісо, як і представники української діаспори, у роки «холодної війни» проживали в різних країнах Заходу. Серед них був і Фердінанд Дурчанський, якого заочно засудили до смертної кари на тому ж процесі, що й Тісо. Дурчанському вдалося уникнути страти, і пізніше він працював разом зі Стецьком в АБИ. Мілан Дюріца, крайній правий словацький мислитель, професор італійського університету й римо-католицький священик, стверджував, що Тісо був демократом, противником нацистів, який урятував життя 35 тисячам євреїв. Важливу роль у відродженні міфу Тісо в Словаччині відіграли, як і у випадку з Бандерою, представники крайніх правих кіл еміграції, у цьому випадку — словацької. Утім, на відміну від України, словацькі історики не поступилися націоналістичним міфам крайніх правих емігрантів і невтомно оскаржували їхні тези[2381]. Першу меморіальну дошку на пам’ять про Тісо відкрили в липні 1990р. в м. Бановце-над-Бебравоу, а в жовтні 1991р. — другу, в м. Битча (у будинку, де він народився). Спроба встановити 2000 р. меморіальну дошку в м. Жиліна зазнала поразки через протести з боку посольства США та представників єврейських громад Словаччини[2382]. Обстоюючи потребу встановлення меморіальних дощок, деякі словацькі громадські діячі стверджували, що «варто розрізняти внесок Тісо в розвиток нації та його відповідальність за державну діяльність у воєнний час». Таким чином, вони використовували ті самі аргументи, що й українські «ліберальні» історики, які захищають Бандеру[2383]. Підготовка Словаччини до вступу в ЄС певною мірою сприяла послабленню культу Тісо. Однак після 2004р., коли ця подія відбулася, праворадикальна популістські та клерикальні громадські діячі країни поновили свої виступи за його реабілітацію. У грудні 2006 р. Ян Сокол, архієпископ Братиславсько-Трнавський, заявив, що під головуванням Тісо країна «насолоджувалась періодом благоденства». Через п’ять місяців кардинал Ян Хризостом Корець захищав Тісо на телебаченні, стверджуючи, що в Тісо були «дуже гарні стосунки з євреями»[2384]. Проти таких спроб реабілітації словацького Vodca часто протестувала єврейська громада[2385]. Джеймс Мейс Ворд, який 2013 р. опублікував першу наукову біографію Тісо, щодо цього заявив: «Тільки в умовах морального порядку, який має на меті знецінити [пам’ять про Голокост і європейські цінності], Тісо може бути названо мучеником»[2386].
Процес сакралізації та уславлення Павелича, який розпочали ветерани руху усташів і праворадикальна груп хорватської діаспори, був дуже схожим на дії, які влаштовували крайні праві кола української діаспори з пам’яттю про Бандеру. Культ Павелича виник у Хорватії після 1990р., але він не набув настільки помпезних і стійких форм, як це сталося з культом Бандери в Україні. Про Павелича з’явилися некритичні та агіографічні книжки, на його честь називали кафе й дитячі садки, але влада Хорватії не санкціонувала встановлення йому пам’ятників та перейменування вулиць на його честь. Реабілітація Poglavnik’a та хорватського фашизму певною мірою стала можливою тільки в контексті політики примирення, якої дотримувався перший уряд Франьо Туджмана. Ця політика мала на меті об’єднати шанувальників і супротивників спадщини усташів та супроводжувалася як намаганням применшити масштаби злочинів усташів, так і прагненням розмежувати «хорошу» Незалежну Державу Хорватія (NDH) і «поганий» рух усташів. Це дуже нагадувало вищезгадані дебати про Бандеру, під час яких українські «ліберальні» та «прогресивні» інтелектуали сперечалися про те, вшановують Бандеру в Україні як фашиста чи як символ опору. На сучасному етапі праворадикальні організації (наприклад, Хорватська партія права, HSP) відкрито прославляють Poglavnik’a, використовуючи колишню хорватську фашистську естетику й символіку. Вони також відновили використання фашистських ритуалів, зокрема вітання усташів «За Батьківщину — готові!» (Za dom spremnil). Ці праворадикальні діячі, як і у відповідних контекстах націоналісти та деякі «ліберальні» історики України, стверджують, що усташі не причетні до Голокосту, оскільки на територіях, контрольованих у роки війни хорватськими фашистами, вдалося вижити кільком євреям. Важливим символом для шанувальників Павелича стала Блайбурзька бійня. Під час цих подій 1945 р. югославські партизани вчинили масове вбивство прибічників усташів. Різні групи хорватських патріотів і крайніх правих діячів регулярно відвідують м. Блайбург, вшановуючи пам’ять убитих усташів, яких називають героями й мучениками. Під час таких комеморацій можна побачити як прапори усташів, так і портрети Poglavnik’a та інших знаних персон з його оточення. З 2000 р. реабілітація усташів і Павелича стала менш помітною, хоча не можна стверджувати, що націоналістична тенденція до применшення злочинів цього руху в посткомуністичній Хорватії зійшла нанівець[2387].
Висновок
Фашистські, націоналістичні та тоталітарні лідери інших напрямів відіграли в європейській історії XX ст. важливу роль. Ці люди, що були уособленням різних політичних доктрин, зокрема геноцидних, мобілізували свої рухи, а іноді й увесь соціум, на воєнні дії проти інших народів, створюючи навколо себе політичні культи та проголошуючи себе гордістю нації.
Степан Бандера, легендарний Провідник ОУН(б), був однією з центральних фігур революційного й геноцидного українського націоналістичного руху, подібного до таких рухів, як усташі, «Залізна гвардія» та партія Глінки. Як один з найвагоміших символів ОУН і УПА, Бандера впродовж десятиліть посідає важливе місце в українській колективній пам’яті та ідентичності. Українські патріоти й націоналісти вважають його відважним борцем за свободу, істинним національним героєм та антирадянським мучеником, що боровся й загинув за Україну.
Щоб зрозуміти феномен Бандери, важливо розглядати його на двох рівнях. Перший — це різноманітні види й політики колективної пам’яті (зокрема, глорифікація Бандери та діяльність тих, хто його стигматизує). Другий — це його біографія та історія руху. За такої умови слід узяти до уваги, що, розглядаючи це питання на цих двох не надто незалежних один від одного рівнях, не варто порівнювати перспективи, які окреслені різними видами документів. Ставити знак рівності між свідченнями осіб, які вціліли під час терору ОУН та УПА, і пропагандистськими матеріалами цих організацій, які заперечують усе, що зафіксовано в таких свідченнях, — це означає релятивізувати та спотворювати історію. Подібним чином також слід критично розглядати й такі документи, як протоколи примусових допитів НКВС, радянські статті та брошури, де Бандеру та його прибічників звинувачували у злочинах, яких вони не скоювали.
