Путін, що сидів у залі поруч з охоронцем, пирхнув і обм’якнув у кріслі. Менше ніж через рік він чітко дасть зрозуміти, що гостріших жартів на свою адресу не терпітиме. У лютому 2000 року під час його першої президентської кампанії сатиричне телевізійне шоу Куклы — «Ляльки» — зобразило Путіна карликом, чиї злі чари змушують людей бачити у ньому красеня. Деякі з його довірених осіб закликали ув’язнити російських авторів програми. Шоу невдовзі скасували, а телеканал, що транслював «Ляльок», перейшов під контроль державної фірми.
Зеленський жив тоді у Москві та спостерігав за поворотом Росії до авторитаризму з тією ж самою тривогою, що й решта його колег із шоубізнесу, — і, як і решта, адаптувався. Команда «95-й квартал» розуміла — щоб залишитися на вершині, кепкувати з нового російського лідера не варто. Під час одного з номерів 2001 року герой Зеленського звернувся до Путіна як до вершителя «не лише моєї долі, а й долі всієї України»[59]. Через рік у виступі, просоченому ностальгією за Радянським Союзом, учасник команди Зеленського сказав, що Путін «виявився порядним чоловіком»[60]. Проте у ранніх гуморесках Зеленського такі прямі згадки російського президента були рідкістю. Частіше він жартував про складні взаємини між Україною та Росією, як-от у його найвідомішому номері 2001 року, показаному під час українського чемпіонату КВК.
У номері під назвою «Людина, народжена в танці» Зеленський зіграв росіянина, який розповідає українцю про своє життя, при цьому не може перестати танцювати. Сюжет примітивний, гумор підлітковий. Зеленський хапає себе за промежину, як Майкл Джексон, і копіює рухи клоуна Біпа з номера про міма в коробці. Під кінець росіянин з українцем по черзі трахають одне одного ззаду.
— Україна завжди підставляє Росію, — проголошує Зеленський. — А Росія завжди підставляє Україну.
Сіль жарту геть не відповідала тій сатирі, якої потребувала і на яку заслуговувала путінська Росія. Проте як зразок буфонади цей номер незабутній, навіть блискучий. Рухи Зеленського, одягнутого у тісні шкіряні штани, його вихляння та колінця куди сильніше за його слова заражають глядачів якимись нестримними веселощами. Найпринадніше у цій сценці — він, усмішка на його обличчі, очевидна насолода, яку Зеленський отримує від кожної секунди на сцені. Журі це вподобало, і того вечора на очах у багатомільйонної телевізійної авдиторії команда Зеленського стала беззаперечним чемпіоном ліги у рідній Україні. Однак на найбільших сценах Москви перемога й надалі вислизала їм з рук.
РОЗДІЛ 4. ПАН ЗЕЛЕНИЙ
У головних лігах КВК Зеленський протримався недовго. Після участі та програшу в міжнародних конкурсах три роки поспіль він 2003 року забрав свою команду і поїхав з Москви. Усі учасники команди погоджуються, що обставини від’їзду були аж ніяк не приязними, хоча й пам’ятають їх дещо по-різному. Один з учасників сказав мені, що останньою краплею у відносинах з московською лігою КВК стало антисемітське висловлювання. Під час репетиції російський продюсер зі сцени голосно запитав про Зеленського:
— Де той малий жид?
За версією ж Зеленського, керівництво у Москві запропонувало йому роботу продюсера та автора на російському телебаченні. Це вимагало б від нього розпуску команди й відправки інших учасників назад в Україну. Він відмовився, і всі повернулися додому разом[61].
У свої двадцять із лишком вони вже були успішними шоуменами й зірками, відомими по всій Україні. Проте батькам Зеленського й досі було важко прийняти те, що син будуватиме кар’єру в комедії.
— Без сумніву, — через роки казав батько, — ми йому радили інше і думали, що захоплення КВК тимчасове, що син зміниться, обере професію. Як-не-як, він правник. Закінчив наш інститут[62].
Дійсно, виступаючи у КВК, Зеленський паралельно завершив навчання і здобув диплом юриста. Утім, не збирався вести юридичну практику. Вона була йому нудною. Після повернення до Кривого Рогу Зеленський з друзями влаштували серію весіль, три суботи поспіль. Олена Кияшко вийшла за Володимира Зеленського у їхньому рідному місті 6 вересня 2003 року, а Пікалов і Переверзєв побралися зі своїми коханими. Наприкінці року, коли Олена була вагітна їхньою донькою, Зеленський переїхав до Києва, щоб заснувати свою продюсерську компанію — студію «Квартал 95».
Впевненість Зеленського навіть на тій ранній стадії кар’єри виходила за межі типової зухвалості юнака, засліпленого першим тріумфом. Він не виказував жодних сумнівів у спроможності команди досягти великого успіху; якщо й відчував страх, то приховував це від усіх, зокрема й від дружини. Для прийдешнього батька у віці двадцяти із лишком років пропозиція працювати у Москві, напевно, була більш спокусливою, ніж він удавав. Окрім грошей, ця робота забезпечила б йому місце в бомонді, серед продюсерів і телевізійних редакторів найбільшого ринку в російськомовному світі. Натомість Зеленський ризикнув стати сам собі паном і покластися на команду друзів, які бачили в ньому лідера і дарували відчуття дому, де б не опинився.
У Києві Зеленський домігся зустрічі з одним з найвпливовіших медійних керівників, Олександром Роднянським, власником телеканалу, який продюсував і транслював лігу КВК в Україні. Роднянський розповів мені, що з КВК знав Зеленського як «здібного єврейського хлопчика». Утім, аж ніяк не очікував, що цей хлопчик нагряне до його кабінету з ризикованою діловою пропозицією. Зеленський прийшов у супроводі братів Шефірів, на десятиріччя старших і куди досвідченіших у цьому бізнесі, та повів розмову. Він хотів виступити зі своєю командою на найбільшій сцені Києва і щоб цей концерт показали по національному телебаченню; потребував від Роднянського ефірного часу та часткового фінансування виробництва, маркетингу й решти витрат.
— Ну й хуцпа[63] в цього хлопця, її я добре пам’ятаю! — ділився зі мною Роднянський. — Він мав куленепробивну віру в себе, йому аж очі горіли.
Через багато років Роднянський почне вбачати у цій якості небезпеку. Вона приведе Зеленського до хибної віри в те, що у ролі президента він зможе переграти Путіна й домовитися про вихід з повномасштабної війни.
— Гадаю, зрештою та впевненість його зрадила.
Однак тоді шарм Зеленського виграв переговори з Роднянським, і той погодився ризикнути з концертом.
Він мав такий успіх, що невдовзі команда «Кварталу 95» уклала угоду про серію естрадних шоу, які транслюватимуть в Росії та Україні. Вони відмовилися від доволі стриманого й цнотливого тону КВК. Жарти набули гостроти, стали відверто політичнішими. Переверзєв, який працював у цих шоу автором, пояснив мені, що метою команди було створити щось на кшталт Saturday Night Live з елементами Monty Python. Для українського телебачення — нова, невипробувана концепція; ніхто не міг сказати, чи готовий до цього глядач.
— Цілком у стилі Зеленого, — зазначив Переверзєв, назвавши приятеля на прізвисько. — Це була його головна риса як лідера. Він просто казав: «Зробімо». Ми дружно лякалися, а він пропонував йому довіритися. І так усе наше життя. На якомусь етапі ми дійсно почали довіряти, адже коли він казав — спрацює, — то дійсно спрацьовувало.
Незабаром із кімнати сценаристів у Києві вони побачили, як історія повертається на їхню користь, адже для запуску нового виду політичної комедії важко було б вибрати кращий момент.
* * *
Наприкінці 2004 року в Україні розгорнулося народне повстання, відоме як Помаранчева революція, і задіяні в ньому відомі особи були просто створені для сатири. Революція місяцями залишалася головною темою новин у Європі, почасти через те, що її персонажі були для медіа справжньою принадою. Тут був дурноголовий лиходій — Віктор Янукович, кремлівська маріонетка, чия суперечлива перемога у президентських перегонах і спровокувала бунт. Була героїня — Юлія Тимошенко, вона командувала протестами на Майдані Незалежності, і голову її, немов корона, обвивала золота коса. А ще був телегенічний лідер революції — Віктор Ющенко, він став жертвою отруєння, яке організували колишні агенти КДБ, і яке жахливо спотворило йому обличчя. Події були надто драматичними, і це заважало фокусуватися на тому, що вони означали для України: всенародну відмову від російського впливу і фундаментальний розворот у бік Заходу.
Саме цього вимагали протестувальники під час Помаранчевої революції, і саме це Кремль намагався зупинити. Для Володимира Путіна, чий перший президентський термін наближався до кінця, українська революція становила серйозну проблему. «Наше 11 вересня[64]», — назвав її один з радників російського президента. Якби Кремль дозволив Україні остаточно порвати з Росією та інтегруватися в НАТО та Європейський Союз, то згубив би всі надії відновити владу й вплив, що їх Росія втратила з розпадом Радянського Союзу. На початку свого президентства Путін охарактеризував розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу двадцятого століття», і його план з виправлення ситуації залежав від збереження зв’язків між Києвом і Москвою. Помаранчева революція загрожувала їх розірвати, і Путін був рішуче налаштований це зупинити.
Через десять років, у 2014-му, ті ж самі фактори призведуть до другого, набагато кривавішого повстання на Майдані Незалежності у Києві. Вісім років по тому це завершиться російським вторгненням. Однак перший прояв того протистояння через мову та історію, корупцію і підрахунки дозволяв доволі легко повірити в те, що Росія дасть Україні йти своїм шляхом, мирно, без потреби лити кров. Під час Помаранчевої революції на Майдані Незалежності крові не було. Був лише океан людей, тисячі, які серед зими тижнями стояли на площі, співали патріотичних пісень, проголошували та слухали промови, розмахували помаранчевими прапорами й банерами — символами президентської кампанії Ющенка, — а також прапорами України і Європейського Союзу.
Сталося також надвиняткове явище в політичному житті України: щасливий кінець, принаймні для прихильників західного курсу. Тієї зими, після демонстрацій у Києві, Верховний суд скасував суперечливі результати виборів і призначив нове голосування. Жодна підтримка Кремля не могла врятувати Януковича від поразки на повторних виборах. Попри наслідки отруєння на обличчі, Віктор Ющенко вирвався вперед і прийшов до влади з обіцянкою інтегрувати свою країну із Заходом та остаточно розірвати зв’язки з Росією.
Однак перемога не була розгромною. Навіть після того, як міжнародні засоби масової інформації кілька місяців прославляли його боротьбу, Ющенко набрав лише 52 відсотки голосів, з найвищими показниками у західних і центральних регіонах України. Янукович зі своєю харизмою мішка з картоплею усе ж отримав голоси 44 відсотків електорату.
Переконлива більшість на півдні та сході України підтримала кандидата-фаворита Росії; люди в Криму — також. Для Кремля такий розподіл голосів став сигналом про те, що Україну ще не втрачено. Велику частину країни, особливо індустріальний регіон Донбасу на сході, не надто цікавили плани Ющенка зі вступу в НАТО і Європейській Союз. Мільйони мешканців цих регіонів розмовляли російською мовою, дивилися російське телебачення, споживали російські новини й покладалися на торгівлю з Росією. Якби Путіну вдалося мотивувати їх протистояти західному курсу своєї країни, він міг би отримати бажаний вплив в Україні політичним шляхом — і без потреби в насильстві.
