Українці, які у міжвоєнний період проживали у різних державах, тільки у Чехословаччині не зазнавали відчутних утисків, де невелика українська меншість користувалася привілеями найбільш ліберального режиму того часу. Влада цієї держави надала можливість вільно діяти різним українським навчальним закладам, зокрема трьом з них у статусі вишів (Українській господарській академії в Подебрадах (іл. 19), Українському вільному університету у Празі (іл.20) та Українському педагогічному університету). За тогочасними мірками Східної Європи — це була незвично ліберальна політика у ставленні до етнічних меншин (українців, які мешкали в Румунії чи Польщі, піддавали політиці асиміляції, що було характерною ознакою нових, нестабільних та переважно авторитарних східноєвропейських держав)[160].
Оскільки міф Степана Бандери вперше з’явився у II Речі Посполитій, варто детальніше зупинитися на політичних особливостях цієї держави, зокрема на складних стосунках між поляками та українцями. Також важливо показати місце, яке посідала у польсько-українських відносинах ОУН, особливо коли її очільником став Степан Бандера, що згодом перетворився на символ боротьби за незалежність України.
II Річ Посполиту було утворено 1918р. Її засновники вважали цю державу правонаступницею Польсько-Литовської держави (1569—1795), якою керувало польське дворянство та яка називалася І Річ Посполита. Ця держава була домодерною та досить неоднорідною. Річ Посполита зникла з карти Європи внаслідок поділу її територій між імперією Габсбургів, Королівством Пруссії та Російською імперією, який відбувся упродовж останніх трьох десятиріч XVIII ст. Територія II Речі Посполитої була меншою за територію І Речі Посполитої (карта № 2), але її населення так само залишалося неоднорідним (карта № 10). До 65 % населення II Речі Посполитої становили етнічні поляки, а решта — національні меншини, серед яких були українці, євреї, німці, литовці, білоруси та росіяни. Відповідно як до Малого Версальського договору, підписаного (під патронатом Ліги Націй) 1919-го між Польщею та країнами-переможницями, так і до Конституцій, які прийняли у Польщі у 1921 та 1935 рр., всім громадянам цієї держави гарантували однакові права та рівність перед законом. Однак насправді національні меншини у II Речі Посполитій майже весь час зазнавали дискримінації (на політичному, соціальному, освітньому, адміністративному та культурному рівнях) або навіть вважалися громадянами нижчого ґатунку[161].
Українські націоналісти та їхні незаконні організації були не єдиними українськими політичними утвореннями, що діяли у II Речі Посполитій, але саме вони у міжвоєнний період заручилися наростаючою підтримкою населення. Найбільшою українською політичною партією на території Польщі було Українське національне демократичне об’єднання (УНДО), засноване 1925 р. УНДО брало участь у парламентських виборах та дотримувалося демократичних норм, водночас його представники не вважали законним польське панування над західноукраїнськими територіями. Лідер УНДО Василь Мудрий (іл. 18) був віце-спікером польського Сейму в 1935—1939 рр. УНДО прагнуло створити українську державу, проте її представники вважали неприйнятними методи терору, як і будь-яку іншу незаконну підривну діяльність. Об’єднання підтримувало український кооперативний рух та прагнуло покращити культурне, політичне та соціальне становище українців. УНДО поєднувала демократичні й націоналістичні погляди та співпрацювала з політичними партіями інших національних меншин. Його головним українським конкурентом була Українська соціалістична радикальна партія (УСРП)[162].
Політична ситуація в Польщі (на той час — переважно аграрній країні) залишалася нестабільною. Значним викликом для демократії була діяльність різних популістських та авторитарних партій, зокрема націоналістичної та антисемітської Endecja. Через загрози, які надходили від цих рухів, Юзеф Пілсудський, один із головних батьків-засновників держави та лідер «руху санації», у травні 1926-го захопив владу у країні та запровадив режим військової диктатури. Правління Пілсудського поєднувало у собі елементи соціалізму, романтизму та поміркованого націоналізму, який у Польщі вважали за патріотизм. Пілсудський залишався при владі до кінця свого життя (до 1935 р.), після чого запроваджений ним режим повернув управо[163].
До національних меншин своєї держави польські офіційні особи нерідко демонстрували відкриту зневагу, вважаючи їх громадянами третього сорту, а іноді й ворогами. Така політика тільки погіршувала політичну ситуацію й міжетнічні стосунки та природно зміцнювала націоналістичні прагнення як українців, так й інших нацменшин II Речі Посполитої[164]. Польська держава вважала українців за велику проблему. Відповідно до аналітичних документів, позиція Міністерства закордонних справ була такою: «Українське питання не так складно вирішити, як єврейське, воно не таке небезпечне, як німецьке, але воно є найстарішим і найважливішим, бо українці — найбільша національна меншина у нашій державі»[165].
Близько 5 млн українців (приблизно 16 % усього населення) насправді було найбільшою меншиною у II Речі Посполитій. У південно-східній частині країни українці становили більшість: майже 3,5 млн з них жило у колишній Габсбурзькій Східній Галичині та 1,5 млн — у колишній російській Волині. Майже 90 % українців мешкало у селах та невеликих містечках. Водночас населення як маленьких, так і великих міст південно-східної Польщі переважно складали євреї (карта № 9) та поляки[166].
Стосовно питань нацменшин (зокрема, і українців) у II Речі Посполитій було розроблено дві окремі моделі політичного врегулювання: Sanacja виступала за принцип «державної асиміляції» (asymilacja państwowa), a Endecja — за «національну асиміляцію» (asymilacja narodowa). Умови «національної асиміляції» передбачали, що меншини мають стати польськими та відмовитися від своєї мови і культури. «Державна асиміляція» не розраховувала на культурну капітуляцію, але вимагала лояльності до польської держави. Навіть у такому вигляді ця модель не відповідала інтересам галицьких та волинських українців, які не хотіли перетворюватися на поляків і не були прихильниками польської держави. У результаті навіть ліберали та політики лівого крила польської санації, які намагалися поліпшити польсько-українські відносини, ніколи не відмовлялися від думки привчити українців бути лояльними до польської держави, що демонструвало їхнє бажання зберегти status quo II Речі Посполитої[167].
Більшість польського суспільства вважала Малий Версальський договір, що зобов’язував польську владу гарантувати всім своїм громадянам рівноправність, несправедливим втручанням у справи польської держави та замахом на суверенітет країни. 13 вересня 1934р. Польща остаточно відмовилася виконувати його умови, про що під час зустрічі з представниками Ліги Націй заявив міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек[168]. Після повернення з цієї зустрічі Беку влаштували урочистий прийом. На честь його «тріумфального виступу в Женеві» музиканти виконали польський гімн «Іще Польща не загинула», а діти вручили Беку квіти[169].
Українці Галичини, які раніше проживали в умовах порівняно ліберальної атмосфери колишньої імперії Габсбургів, мали більш націоналістичні та бунтівні погляди, ніж волинські українці колишньої Російської імперії, тому польська влада намагалася ізолювати ці регіони один від одного. Намагаючись здобути лояльність українців, Генрик Юзевський, губернатор Волині у 1928—1938 рр., дотримувався в українському питанні ліберальних принципів. Наприклад, він дозволяв не тільки відзначати українські національні свята, а й українізувати православну церкву, яку Російська імперія, навпаки, використовувала у XIX ст. як засіб русифікації. Водночас Юзевський кинув виклик усім громадянам та рухам, які не були лояльними до польської влади. Така політика мала небажаний результат: серед волинських українців зріс рівень національної самосвідомості та прихована ненависть до польської держави. У міжвоєнний період поміж українських радикалів Волині, на відміну від націоналістів Галичини, було більше прихильників ідей комунізму; багато з них належали до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)[170].
Процес формування лояльності до Польщі часто супроводжувався пригніченням українських національних прагнень. Українці сприймали польську державу як окупанта, а не як законну владу, і культивували у своїх колах ненависть до Польщі та поляків. Важливим інструментом зміцнення лояльності національних меншин до польської держави були польські школи та польське патріотичне виховання. Освітній закон 1924-го, який назвали Lex Grabski (на честь польського міністра освіти Станіслава Грабського), започаткував процес закриття багатьох українських шкіл. Відповідно до цього закону, деякі з них стали двомовними, тобто польсько-українськими (szkoły utrakwistyczne). Кількість українських середніх шкіл у Східній Галичині скоротилася з 2426 1912р. до 352 1927р. та 441939р. У Східній Галичині на кожні 16 тис. поляків та на кожні 230 тис. українців припадала тільки одна середня школа (гімназія). Кількість двомовних шкіл збільшилася з 1926 до 2710, що не задовольняло жодної зі сторін[171].
1923 р. Станіслав Собінський — начальник відділу освіти Львівського, Станіславівського та Тарнапольського воєводств — запровадив припис, який забороняв вживати назву «український». У цьому ж документі містився дозвіл на використання слова «русинський» або «руський» (rusiński lub ruski, пол.), однак тільки у стінах приватних українських гімназій. Це нововведення охоплювало й територію Східної Галичини. Українці сприйняли цю постанову як велику образу. 19 жовтня 1926 р. Собінського застрелили члени УВО Роман Шухевич (іл.21) та Богдан Підгайний[172].
Протягом 1918-1919рр. у Львівському університеті припинили викладання українською мовою; всі українські кафедри закрили. Після 14 серпня 1919-го до університету приймали тільки польських громадян. З цієї та інших причин багато українських студентів бойкотували Львівський університет. Польська влада виказувала готовність дозволити діяльність українського вищого навчального закладу, але не з місцем розташування у Львові — головному місті Західної України. За таких обставин у липні 1921р. було створено Український таємний університет, фінансований українськими організаціями та діаспорою. Цей заклад проіснував до 1925р., у 1922—1923 рр. він налічував 65 кафедр та навчав 1014 студентів. 1930 р. у Варшаві відкрився Український науковий інститут. Кафедра української філології Львівського університету поновила свою роботу тільки 1936-го[173].
