Оскільки епоха скіфська, то й городища відповідно іменують «скіфськими». Однак насправді скіфи до їх спорудження, як правило, взагалі не мали прямого стосунку. Насправді скіфи, мабуть, мріяли, щоб ті величезні фортеці ніколи не були збудовані, а коли це все ж таки сталося, доклали чимало зусиль, переважно марних, щоб їх захопити або зруйнувати. У ті далекі часи у стосунках із кочівниками їхні сусіди мали небагатий вибір: або бути пограбованими і платити данину, або захищатися. Мешканці лісостепу одного дня вирішили не платити данину новоявленим володарям степів і вирішили оборонялися.
Масштаби оборонного будівництва тих часів справляють враження і сьогодні. На Полтавщині відоме городище, яке досить докладно позначене на картах Генерального штабу: довжина його валів становить понад тридцять три кілометри. Периметр стін ассирійської Ніневії, столиці великої та могутньої імперії, стін, під якими відзначилися скіфи під командуванням царя Мадія, становив «лише» дванадцять кілометрів. Трикутник площею близько сорока квадратних кілометрів, який цілком можна побачити з висоти кількох кілометрів (а краще — з космосу), звернений вершиною до півдня й оточений по периметру високими валами. У західній і східній частинах городища є дві цитаделі, відділені валами від внутрішньої частини укріплення. Масштаби цитаделей також солідні — периметр стін становить майже чотири кілометри, а висота валів усе ще складає від трьох до п’яти метрів, а з урахуванням глибокого (до 3,5 м) рову — навіть восьми. Розкопки показали, що по валу йшла стіна з дерева, заповнена всередині землею та глиною, а первісна глибина рову сягала 5,6 м. Ці укріплення кілька разів ремонтували й нарощували. В’їзд до укріплення охороняла дерев’яна вежа, що спиралася на краї земляного насипу. Ширина воріт становила близько восьми метрів, а краї проїзду було викладено каменем, щоб візки, проїжджаючи, не зачіпалися за стіни. У довгому коридорі воріт можна було перехопити супротивника, котрий прорвався. На західному укріпленні перед воротами було виритий рів, перейти який можна було дерев’яним мостом.
Розкопки показали, що будівництво грандіозної фортеці розпочалося саме з цих двох цитаделей. Потім настала черга спорудження головного валу — Великого Більського городища. Його довжина становила понад 25 км, а висота нині досі ще сягає від 5,4 до 7 м. Якщо до цього додати глибину рову, що досягав позначки 9,5 м від підошви вала, то дістанемо загальну висоту профілю укріплень — понад 16 метрів. Навіть на тих городищах, де вали мали, на перший погляд, невелику висоту валів, на дні доволі широкого, але непомітного здалека рову, на нападників цілком міг чекати неприємний сюрприз у вигляді гостроколу з колод. Перебороти таку перешкоду важко, тим паче під обстрілом лучників, які засіли на фортечній стіні. Будівничі давніх фортець дбали і про водопостачання. У північно-східній частині Більського городища вал перекривав яр, утворивши загату на невеликому струмку. Через деякі городища, наприклад Пастирське, протікали невеликі річечки. Тож у випадку облоги захисники не повинні були мати жодних проблем із водою.
Забудова території укріплених поселень була садибною. Кожна садиба складалася з кількох будівель — як житлових, так і господарських, оточених огорожею. Площа садиб, якщо судити з розкопок Східного укріплення в Більську, була різною — від 168 до 1480 кв. м. На Мотронинському городищі середня площа садиб становила вже до 7 соток — майже за сучасними нормами для селищ міського типу. Житла виявилися доволі різноманітними. Знайдено залишки звичайних прямокутних у плані будинків каркасної конструкції. Давні будівельники із задоволенням використовували дерево, складаючи зруби. Археологи навіть знайшли залишки двоповерхових будівель з житлом на другому та підсобними приміщеннями на нижньому рівні. Водночас на багатьох городищах виявлено сліди округлих будівель, покрівлю яких підтримував стовп, закопаний у центрі приміщення. Але це зовсім не залишки кочівницьких юрт, тому що були заглиблені в землю. До приміщення округлої форми, діаметром 3—4 м, примикав прямокутний тамбур, через який заходили в житло. Конструкція покрівлі спиралася також і на стіни, розташовані на певній відстані від стін котловану, обшитих деревом. Так збільшували корисну площу під дахом. На великих садибах (площею понад 700 кв. м.), де найчастіше розкопано по кілька житлових будівель, за розрахунками дослідників, могло мешкати до 20—25 людей.
Між садибами було прокладено вулиці завширшки від двох до трьох чи чотирьох метрів. Звичайно, вони були не дуже рівними й перетиналися далеко не під прямим кутом. З іншого боку, не слід забувати, що на весь Київський Поділ ще у XVIII ст. було цілих три вулиці, і ті, на думку сучасників, були криві. Найширші вулиці вели до воріт. Перед брамами, ймовірно, могли бути влаштовані великі площі, необхідні не стільки для торгівлі, скільки для шикування військ перед вилазкою. Звичайно, могли бути незабудовані площі й усередині поселення. За винятком вулиць і незабудованих ділянок поблизу укріплень для садибної забудови залишається десь 30 % території городища. Тобто кількість садиб у Більську, приміром, могла доходити до п’ятнадцяти-двадцяти тисяч. Тож, за найскромнішими підрахунками, на території «Полтавського Вавилону» могло одночасно мешкати від кількох десятків до ста й більше тисяч людей. Чи жили вони там разом, чи могли сховатися на випадок небезпеки — інша справа. У кожному разі для оборони таких грандіозних укріплень потрібні були тисячі воїнів, інакше будівництво багатокілометрових валів і стін було б марнуванням часу.
Подібні городища відомі під Києвом (Хотівське, Ходосівське) і Переяславом, у Люботині й Трахтемирові — словом, у багатьох місцях по обидва боки Дніпра — Борисфена. Коли руйнівники Ніневії повернулися з азійських походів, Полтавський Вавилон (і безліч менших фортець), то, напевне, вже цілком були готові зустріти непроханих гостей.
У наші дні на околицях Немирова на Вінниччині можна побачити могутні, багатометрової висоти вали, що захищали дві з половиною тисячі років тому територію площею два квадратних кілометри. Вони чітко помітні навіть на знімках, зроблених із супутника! Одне зрозуміло, що ще за півтори тисячі років до перших київських князів місцеві володарі (царі, королі? — одне слово, могутні правителі) різноплемінних мешканців Поділля, Черкащини, Полтавщини, імен яких ми не знаємо, мали значно більші матеріальні й людські ресурси, аніж правителі Русі в період її найбільшої могутності й розквіту.
Виникає питання: чи є підстави називати ці величезні й, імовірно, густонаселені фортеці «містами»? На перший погляд, землянки та двоповерхові зруби, навіть в оточенні могутніх земляних валів і дерев’яних стін не дуже схожі на місто (якщо мати на увазі міста Еллади й Сходу). Якщо ж вважати містом населений пункт, у якому мешкає багато людей (а в сучасній Україні ця планка встановлена десь на рівні 10 000 мешканців) і цей населений пункт є економічним, адміністративним, військовим і релігійним центром значної округи, то відповідь буде позитивною: так, укріплені поселення-городища ранньої залізної доби — це справжнісінькі міста. До речі, тут були й монументальні споруди — укріплення, у які вкладено колосальні матеріальні ресурси й людську працю. На стіни кожної фортеці використано десятки тисяч кубометрів деревини, а обсяг земляних робіт, виконаних вручну, без застосування техніки, вражає уяву навіть сьогодні. Те, що тут немає грандіозних кам’яних храмів, зикуратів, величезних палаців, свідчить насамперед про відмінні від того ж Сходу чи Еллади культурні традиції. Зрештою, місцева громада воліла вкладати наявні ресурси в ті будівлі, які вважала найнеобхіднішими в поточний момент. А тридцятикілометрова фортечна стіна виглядає значно переконливішим символом потуги й багатства перед надміру войовничими сусідами, ніж пречудовий, прикрашений золотом і сріблом, споруджений із мармуру храм, який, боронь Боже, ще впаде в око неситим сусідам.
Міста заведено вважати осередком ремісничого виробництва, що, власне, і годує городян. Однак навіть мешканці середньовічного Києва не могли обійтися без городів, сіножатей, пасік та іншого підсобного господарства. Що тут уже говорити про мешканців Нільського городища, які були значно ближче до землі в буквальному значенні цього слова. Його садиби потопали в зелені плодових дерев — під час розкопок знайдено кісточки яблук і груш. Дерева не тільки служили окрасою і захищали від сонця та пилу, а й годували — знайдено печі для сушіння фруктів.
Однак годувалися городяни залізної доби не лише з полів і городів та садів біля хат. Знайдено численні сліди ремісничого виробництва — різноманітні майстерні, пов’язані з обробкою шкіри, кістки та рогу, ткацтвом, гончарством. Працювали на поселенні ковалі, зокрема й зброярі. Весь набір інструментів і знарядь праці кували із заліза — від серпів і наральників до різців по дереву. Метал виробляли з бурого залізняку, причому печі-домниці розташовувалися на території поселення. Умільцям були відомі всі прийоми обробки заліза — від загартування до цементації. Лише на Більському городищі виявлено понад 40 видів виробів із заліза, включаючи мечі, бойові сокири, наконечники списів і пластинки для обладунків. Процвітало, як і в давні часи, бронзоливарне виробництво, пов’язане передусім із виготовленням прикрас, особливо для кінської упряжі. Працювали майстри й на «оборонку», виготовляючи бронзові вістря до стріл. Мідь із привезеної руди виплавляли на місці, не відмовлялися також від зливків металу й лому, що накопичували в майстерні. Знайдено також сліди ювелірного виробництва, у якому використовували золото.
Таке виробництво неможливе без широких торговельних зв’язків. Спочатку треба одержати сировину, а потім збути вироблене. Адже масштаби виготовлення ремісничої продукції були чималими, розрахованими не тільки на мешканців городищ. Більшість покупців, звичайно, жило й працювало в околицях. Навряд чи місцеві ювеліри або ковалі, не кажучи вже про гончарів або ткачів, мали шанс вигідно продати свої вироби десь на півдні. З еллінських міст на узбережжі далеко в лісостеп надходили вино, керамічний і металевий посуд, скляні намиста, ювелірні прикраси — словом, типовий набір товарів при торгівлі з глухою провінцією. За уламками амфор і клеймами на них (а точніше, за кількістю тари) можна вивчати інтенсивність торговельних зв’язків і стан економіки полісів на берегах Понту й навіть далекого Середземномор’я. Часом подорож із черговою партією товару на далеку північ закінчувалося трагічно: наприклад, у заплаві річки Супой, у прошарку торфу, було виявлено рештки човна-однодревки, завантаженого колись розкішним і дорогим навіть на ті часи набором для пиття вина, що складався з півтора десятка золочених бронзових посудин. Кістяк невдахи-купця було знайдено поруч — човен перевернувся, і він пішов на дно разом із вантажем коштовного посуду. На Більському городищі знайдено кілька перснів із печатками. Вони цілком могли належати еллінським купцям, які з партією товару прибули далеко на північ. А може, ці персні замовили еллінам місцеві торговці, щоб було чим скріплювати угоди й запечатувати в’юки з товаром? Торгівля була в пошані в мешканців городищ і місцевої адміністрації: багато укріплень побудовано так, щоб прикривати давні (хоча деякі з них функціонували ще в XVII—XVIII ст.) шляхи.
