Втім, християнство — це не лише Візантія. Ще Ольга та її старший онук Ярополк намагалися балансувати між Римом та Константинополем, та й після вибору на користь візантійського християнства Володимира й Великого розколу 1054 р. руські князі не дуже розуміли, у чому відмінність між західною та східною церквами. Принаймні такий висновок можна зробити з кількості адресованих їм роз’яснювальних послань митрополитів, що збереглися ще з тих часів. На Русі шанували святого Вацлава, будували в Новгороді храм святого Олафа, руські князі робили внески в католицькі монастирі, у європейських путівниках для прочан згадувалися чудотворні мощі Климента й Варвари в київських храмах, не тільки грецькі, а й європейські майстри будували на Русі кам’яні храми, навіть у віддаленій Володимиро-Суздальській землі... Київський князь Ізяслав Ярославич, що шукав допомоги в Європі від братів-узурпаторів, передав під скіпетр папи свою державу й разом із сином був висвячений ним як король Русі. Перші два століття своєї історії, попри всі старання митрополитів-греків, руське християнство не конфліктувало із західним — походи двох Болеславів на Київ не мали релігійного забарвлення. Своєрідною межею став початок XIII ст., коли хрестоносці взяли Константинополь, а на півночі лицарські ордени почали завойовувати землі до того залежних від руських князів балтійських племен.
Щодо повсякденних зв’язків, Русь була поєднана із заходом не менше, ніж з Візантією. Ще за перших князів руські купці торгували на дунайських ярмарках, які влаштовували на землях сучасної Австрії. У наступні століття вони діставалися навіть до далекої Англії. Що ж до шлюбів, головної форми тодішньої дипломатії, руські та європейські двори єднало значно більше, ніж руські та грецький. Пам’ятники руським княгиням сьогодні стоять в Угорщині та Франції, а мережа династичних шлюбів, що оповила тодішню Європу, не покривала хіба що Італію та Іберійський півострів. Більше того, руські князі вже в XIII ст. змагалися за герцогство Австрію, а Ростислав Михайлович був першим герцогом Мачви й навіть привласнив собі титул болгарських царів. Знать прикордонних князівств так само легко змінювала місце служби. Опальний польський вельможа Петро Влостович пішов на службу до перемишльського князя Володаря Ростиславича, галицькі бояри мали земельні володіння в Угорському королівстві. Історикам залишається тільки гадати, чи не звідти вони запозичили ідею обмежити владу князя, чи не за взірцем угорської знаті врешті-решт єдині на Русі кинули виклик монополії князівського роду Рюриковичів на верховну владу. А в XIII ст. на Русь потягнулися і колоністи — в західних руських містах з’явилися перші німці-міщани, хоча доба міст на німецькому праві була ще попереду.
У наступні після християнізації століття не переривалися також зв’язки, що єднали Русь із країнами ісламу. Арабський мандрівник ал-Гарнаті в XII ст. відвідав Київ й описав повсякденне життя мусульманських громад на Русі. З ісламських країн безпосередньо межувала з Руссю лише Волзька Булгарія, але східна торгівля русів сягала і Каспійського моря, і далекого Хорезму. Проте звідти, зі сходу, надходили не тільки товари. Монгольська навала, з одного боку, перервала трьохсотп’ятдесятирічну історію Русі, а з іншого — принесла на її землі нові традиції та культурні надбання. Одна частина земель Русі надалі пов’язала себе з цим величезним східним світом, що відкрив їй у майбутньому шлях до далекого Тихого океану та Китаю, інша — вибрала захід, аби стати частиною європейського світу.
З точки зору монаха-літописця, цивілізаційний вибір Русі було зроблено раз і назавжди. Втім, насправді Русь протягом своєї історії була відкрита всім краям, культурам та впливам — півдню, заходу, сходу; вона запозичувала, вчилася й іноді навіть навчала сама. Її ім’я, культура, мова, право збереглися у пам’яті не тільки українців, росіян, білорусів, айв інших держав і народів, що прийшли на її місце.
Децентралізація Русі (М. Волощук)
Дещо про терміни і термінологію з нашої середньовічної історії
Ні для кого не є таємницею, що наша середньовічна прабатьківщина для пересічного громадянина асоціюється з одним давно усталеним ще від XIX ст. терміном чи назвою — Київська Русь, адже столиця цієї країни була в Києві, її називали Руссю, утім, як і за кордоном. Отже, усе збігається: назва Київська Русь цілком підходить. Не вдаючись у полеміку, чи дійсно історично вірно називати так нашу прабатьківщину (бо для цього, мабуть варто писати окрему книгу, яка мала би бути читачеві особливо цікавою на тлі стосунків із нашим сусідом — Росією, яка свого часу поцупила добрий шмат нашої історії та разом із тим назв), нагадаю лише, що на рубежі XIX—XX ст. відомий український учений, історик, політичний діяч Михайло Грушевський уперше запропонував вважати спадкоємицею державних традицій «Київської Русі» (візьму свідомо назву в лапки) саме «Галицько-Волинське князівство», або, як його ще полюбляли називати, «Галицько-Волинську державу».
На той момент української історії, коли вперше в новітні часи дуже кволо і часто несміло велася боротьба за відновлення державності на наших землях, на тлі великої популярності історичних студій в усій Європі такий підхід до розуміння нашого минулого виглядав зрозумілим і, головне, з політичної точки зору коректним.
Із незначними змінами вчені вживають старі назви й досі. Але, на нашу думку, існує потреба їхнього перегляду.
Загалом термінологія, тобто назви, які історики вживають для описання свого бачення історії, можуть бути історичними (реальними, опертими на матеріали джерел, якими б кон’юнктурними вони не були) та історіографічними (часто-густо штучними, заполітизованими, підлаштованими під конкретну методологічну схему, часто абсолютно невиправданими і недоцільними). Зрештою найчастіше використовують саме такі різновиди, наповнюючи першу «мовою джерел», другу — політологічними, соціологічними й назвами, які вченим за філіжанкою кави з коньяком та випаленою сигаретою «тут і тепер» здаються найкращими і найчіткішими. При цьому, звісно, джерело є відкритим і його контекст ураховують.
У разі вживання термінів згідно з джерелами дослідник має шанс уникнути усіляких «пасток», намагаючись у реальний, а не зручний для себе й читача спосіб назвати події та явища, які він описує, максимально говорити мовою предків. По суті, у такому випадку не треба нічого придумувати, лише йти за текстом документа. Як же тоді називати ту частину Європи, яку ми звикли називати Галицько-Волинським князівством або Галицько-Волинською державою? Бо ж відомо, що упродовж XII—XIV ст. землі історичної Галичини й Волині займали в різний час різні династії Ростиславовичів і Романовичів (як відгалуження Рюриковичів), угорські Арпади й польські П’ясти. Тому впродовж XI—XIV ст. особливо Галицька земля постійно залишалася дуже несхожою на, здавалося б, на перший погляд такий цивілізаційно близький їй світ Київської Русі.
У цілому поступово підкорена і підвладна від IX ст. скандинавській за походженням династії Рюриковичів територія в науковій, науково-популярній і художній літературі називалася по-різному (Русь, Руська земля, Київська Русь, Древня Русь, Південно-Західна Русь, Північно-Східна Русь тощо). По-різному дослідники послуговувалися номенклатурою земель сучасного українського Прикарпаття й Волині (Галичина, Галицька земля, Галицько-Волинське князівство, Галицько-Волинська держава, Галицька Русь, Червона Русь Галицько-Волинська Русь, Галицько-Володимирська Русь, Королівство Русі). Переважна більшість таких назв були типово історіографічними, видуманими у красиво облаштованих кабінетах авторитетних учених на державній пенсії.
Процес історично правильного означення ускладнює відсутність у літописанні поняття «князівство». На перший погляд це виглядає дещо дивним. Натомість територіальним визначником влади володаря був радше термін «земля», рідше бачимо назву «княжение» та інші, які символізували сам процес управління своїми теренами, а не його адміністративну номенклатуру. Тому навіть часто докладний опис кордонів, у межах яких владу князя визнавали придворна знать і мешканці населених пунктів, не дає змоги термінологічно правильно окреслити це явище й процес. Брак актового матеріалу руського походження з потрібною титулатурою правителів (яка навіть наприкінці XIII — на початку XIV ст. у відомих історикам примірниках виглядає доволі примітивно порівняно із західними аналогами) не додає оптимізму в роботі. За допомогою вживаних титулів, хоча й не завжди де-факто, західні володарі окреслювали свої повноваження територіально. Коли король себе називав володарем таких або інших земель, дивлячись на мапу, ставало цілком зрозумілим, де починалися й де закінчувалися його реальні чи титулярні повноваження.
Тому часто для означення міждинастичного статусу частини наших прикордонних із західним світом земель ми мусимо оперувати титулами угорських володарів, які епізодично наприкінці XII, а систематично постійно від початку XIII ст. іменувалися королями Галичини і Волині (Galitiae Lodomeriaequae Rex), Галицькими князями (Dux Galitiae), князями Русі (Ruthenorum dux) і т. п. Фактично це перші свого роду титулярно-територіальні означення, відомі для цього краю, утім, за матеріалом лише і винятково іноземного походження. Безумовно, перелічені приклади не завжди відображали реальний стан, однак у свідомості користувачів вони залишалися на дуже глибокому рівні, були інструментом королівської ідеології, дозволяли зберігати приховані претензії до колись здобутих земель навіть після остаточної їх втрати. Подібну практику використовували не лише в політичній площині, айв офіційному історіописанні, що видно на прикладі сусідніх із Галичиною Анонімових «Діянь Угрів», написаних наприкінці XII — на початку XIII ст. у жанрі історичного епосу, доволі популярного на той час у Європі.
Прихід до влади наприкінці XI ст. у містах Перемишлі, Теребовлі й Звенигороді Рюрика, Володаря і Василька Ростиславовичів (онуків знаменитого київського князя Ярослава Мудрого, батько яких Володимир Ярославович помер 1051 р., ще до того, як помер сам Ярослав Володимирович (1054)) завершився визнанням за ними їхньої отчини на князівському з’їзді за участі інших Рюриковичів у Любечі 1097 р. Як наслідок, у істориків з’явилися підстави твердити про утворення Галицького князівства — цілковито, по суті, історіографічного терміну. Розглянемо, чому саме.
Умовність, певна узагальненість цієї назви очевидна, адже князівськими центрами в різний час були одразу кілька міст — Перемишль, Звенигород, Теребовля. Але про Галич за літописами до середини XII ст. нічого не відомо. Ні, звісно, таке місто існувало, але воно не мало князівського осідку. Природно є, відтак, підстави історіографічно говорити про існування щонайменше наприкінці XI — у першій половині XII ст. Перемишльського князівства, Звенигородського князівства, а також Теребовлянського князівства, але аж ніяк не Галицького.
