Мазепа

Неймовірною мстивістю, дешевим пропагандистським ефектом і певними параноїдальними проявами тхне від процедури знаменитого «заочного покарання» Мазепи за детально розробленим церемоніалом. На початку листопада 1708 року в Глухові відбулася низка досить огидних публічних церемоній покарання нещасного солом’яного опудала, що мало, за тогочасним звичаєм, заміняти відсутнього «злочинця». Вони мали певний вплив на звичайних українців. Вінцем цього «уничтожения» Мазепи був наказ царя вищим українським і російським церковним ієрархам гетьмана Мазепу «публично в соборной церкви проклятию предать», тобто проголосити церковну анафему на царського ворога, який «оставя православие, к еретикам Шведам ушел… и, вместо защищения також как великой строитель оных был святым церквам, ныне проклятой гонитель оным учинился, понеже недалеко от Новагородка Шведы в одной церкви лошадей поставили…» (цитата з указу царя митрополитові Рязанському, місцеблюстителю патріаршого престолу Росії, українцеві та старому приятелеві гетьмана Мазепи Стефану Яворському від 31 жовтня 1708 року). Невідомо, чому дивуватись більше — відвертій і навіть дещо наївній демагогії царя, якого більшість власних підданих вважали чи то антихристом, чи то його предтечею, але аж ніяк не ревним захисником православ’я, або його бажанню зайвий раз продемонструвати Російській православній церкві, хто є справжнім володарем у державі. Саме безпрецедентній залежності російської духовної влади від світської в епоху Петра I українці завдячують недопустимою за власне церковними канонами анафемою політикові, який не вчинив жодного церковного злочину, за який передбачалася подібна середньовічна форма покарання. Анафема на гетьмана Мазепу, як і анафема на Григорія Отреп’єва, Степана Разіна та ін., виголошувалася в церквах колишньої Російської імперії зі згадкою конкретних імен — до 1869 року, без такої згадки — до 1917 року, але формально так і не була відмінена Московським патріархатом — при тому, що УПЦ (М) з 1992 року її не виконує, а жодна інша православна церква в світі (наприклад, Константинопольський, Олександрійський чи Антіохійський патріархат) взагалі ніколи не брала участі в анафемуванні Мазепи.

Складність і трагікомічність ситуації полягала ще й у тому, що за церковним каноном у багатьох церквах України лунали як анафема гетьманові (раз на рік), так і щотижневе благословення Мазепі (як засновнику або благодійнику тієї чи іншої церкви) — це зазначали чимало спостережливих мандрівників XIX століття. Звичайно, церковні служби за Мазепу провадили не всюди, побоюючись переслідувань з боку влади, але навіть за доби Петра I священики не лише розуміли, але й висловлювали вголос своє неприйняття церковної анафеми на Мазепу. У 1712 році лохвицький протопіп Іван Рогачевський, засланий згодом на Соловки, сказав синові сотника Данила Забіли, лояльного щодо царя (саме цей факт і став фатальним для подальшої долі протопопа): «Наш Мазепа святий і в небі буде, а ваш цар в небі не буде».

Окрім власне анафеми, з приводу переходу гетьмана Мазепи на бік шведів було складено безліч різних за своєю художньою цінністю поетичних творів, загальний стиль яких влучно визначений у свій час М. Драгомановим як «школярсько-попівська лайка» (найкращий реєстр та аналіз цих творів міститься в статті С. Щеглової, опублікованій у Науковому збірнику ВУАН у 1926 році). Кумедно, що часто авторами таких творів, де наввипередки обливався брудом Мазепа, були ті самі поети, які ще буквально вчора надзвичайно пишно й улесливо прославляли родовід гетьмана, його герб та політичні і військові здібності.

Зрозуміло, всі ці потужні засоби пропаганди не могли не мати певного ефекту на звичайних мешканців завмерлої в передчутті ще жахливіших нещасть України. Важко не погодитися з О. Оглобліним: «Всі засоби терору, психічного і фізичного — пропаганду, обіцянки й погрози, цивільні церемонії й церковні обряди, зневагу і знущання, найжорстокіші тортури і страти, меч і вогонь, — все кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності».

Концентрація російських військ на Гетьманщині, терор проти реальних і потенційних «мазепинців», обрання нового гетьмана, врешті, антимазепинська пропаганда й церковна анафема на Мазепу — все це завдало великої шкоди планам Мазепи і шведів. Особливе значення мала, звичайно, позиція українського населення. «Скажу прямо: коли українська нація не підтримає шведського короля, я не бачу для нього жодної можливості закінчити щасливо війну», хоч «населення… до московитів ставиться вороже», — писав французький дипломат Безенваль своєму шефові де Торсі в листі від 28 листопада 1708 року.

Українська «козацька нація» не могла підтримати шведського короля вже тому, що була поділена з перших же днів бойових дій на українській території на два протилежних табори. На території, зайнятій шведами, діяв уряд гетьмана Мазепи; на території (значно ширшій), окупованій російськими військами, уряд гетьмана Скоропадського мусив виконувати накази царя та його військового командування і брати активну участь у боротьбі проти шведів, а тим самим і проти гетьмана Мазепи. Обидві сторони намагалися прихилити на свій бік українське населення. Карл XII і Мазепа, з одного боку, Петро І і Скоропадський — з другого боку, скрізь поширюють свої прокламації, маніфести, універсали, в яких одна сторона обіцяла визволення від московського ярма, а друга твердила, що «никоторый народ под солнцем такими свободами и привилеями, и легкостию похвалиться не может, как по нашей, царскаго величества, милости Малороссийский» (знаменитий маніфест Петра І від 6 листопада 1708 року).

Підсумовуючи, скажемо, що ефект як російської, так і українсько-шведської пропаганди був різний на різних територіях і в різний час, але той простий факт, що більша частина Гетьманщини була зайнята російськими військами, пояснює, чому дезорієнтоване і розгублене несподіваною зміною курсу їхнього гетьмана українське населення зрештою зайняло традиційну позицію «моя хата скраю», а певна його частина почала активно виступати на боці росіян проти шведів та Мазепи.

Політичний поділ України між двома гетьманськими урядами був ускладнений новим загостренням внутрішньої соціальної боротьби. Безпорядки, що почалися ще перед виступом Мазепи, тепер, за умов політичного хаосу, набрали розмірів, загрозливих не тільки для державного апарату та взагалі заможної верстви, але й для громадського ладу й порядку в цілому. Очевидець (князь В. Куракін) писав, що на початку листопада 1708 року від Новгорода-Сіверського до Києва «во всех местах малороссийских и селах были бунты и бургомистров и других старшин побивали». Російська військова влада фактично не втручалася в ці події, особливо коли виступи селян і міщан відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана Скоропадського не мав достатньо сил, щоб придушити ці заворушення.

Терор з боку Петра I, політичний поділ України і загроза цілковитої анархії вплинули на ставлення українців до українсько-шведського союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра І, Меншикова та інших російських свідків подій, що «сей край [Україна] как был, так и есть» (лист Петра І до князя В. Долгорукого від 30 жовтня 1708 року), що «здешней народ со слезами Богу жалуютца на онаго [Мазепу] й неописанно злобствуют» (лист Петра І до Ф. Апраксіна від 30 жовтня 1708 року) і що «в здешней старшине, кроме самых высших… никакова худа ни в ком не видеть…» (лист Меншикова до царя від 26 жовтня 1708 року). Так само зрозуміло, що численні «вірнопідданські» заяви магістратів українських міст Лівобережжя (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і окремих сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися перш за все з метою самозахисту від репресій і здебільшого за відсутності вищої старшини, яка була тоді з Мазепою у шведському таборі. Але навіть у цих вимушених деклараціях звучить щира тривога «за милую Малороссийского всего края нашого отчизну».

Найбільше турбувала російський уряд позиція української еліти — козацької старшини. Ситуація, справді, була дуже непроста і загрозлива для російських інтересів в Україні. Увесь тогочасний український уряд, більшість впливових полковників і чимало інших представників старшинської аристократії були у шведському таборі. Були й такі (схоже, їх було чи не найбільше), що воліли вичікувати розвитку подій, сидячи по своїх маєтках та хуторах. Зрештою, було й чимало відвертих кар’єристів-зрадників, які, користуючись моментом, всіляко вислужувалися перед царською владою і за її безпосередньої допомоги діставали посади та конфісковані маєтки мазепинців.

Зрозуміло, що одним із найголовніших завдань царської політики на Україні на межі 1708 і 1709 років було привернути на свій бік українську старшину та позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 року Петро І звернувся до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до козаків «и протчих» із закликом-ультиматумом, щоб вони «верность к нам, великому государю, показали» та залишили свого гетьмана та шведів протягом одного місяця. Те саме було повторено в царському указі гетьманові Скоропадському від 7 листопада 1708 року і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, від 10 листопада 1708 року.

Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського. Дезертирство поширюється й серед тієї старшини, що була у шведському таборі. Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан і корсунський полковник А. Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі проти шведів і Мазепи. Здається, подібні наміри мали й генеральні осавули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д. Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю. Кожуховський. Дехто з них зробив це дещо пізніше (М. Гамалія), а інші перейшли до російського табору в день Полтавської битви (остаточно зрозумівши, що все втрачено, і ще сподіваючись отримати царське помилування, що вдалося не всім). За ними нерідко йшли їхні численні родичі та свояки. Зі своїм гетьманом залишилися до кінця всього близько 45 старшин із сім’ями.

Дезертирство в лавах старшин-мазепинців мало дуже негативний вплив на ширші кола української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 року, все частішають випадки втеч реєстрових козаків та компанійців зі шведського табору. Військо Мазепи тануло, і це викликало у шведів почуття певного розчарування і недовір’я до українського союзника, що позначилося й на їхньому ставленні до місцевого населення.

Справді, відносини між шведами й населенням України швидко погіршувалися. Воєнні дії, вимоги шведського військового командування, що вдалося до реквізицій (примусового вилучення продовольства у населення) через брак провіанту та фуражу, перші спроби опору з боку українців і репресії з боку шведів, двовладдя і російська пропаганда — усе це призвело до розкручування маховика насильства, взаємної недовіри і образ. Населення багатьох міст та сіл України також зрозуміло, що шведи не тільки не зможуть захистити їх від царських військ, але й самі діють схожими з росіянами методами. Тому каролінців почали сприймати як окупантів. Шведське військове командування нерідко діяло надто грубо й прямолінійно, намагаючись прихилити на свій бік українське населення маніфестами і водночас відлякуючи репресіями, які набували все жорстокіших форм (а терор і репресії самі по собі дуже рідко, як доводить досвід воєн XX століття, досягають своєї мети). Українці займають або вичікувальну позицію, або навіть подекуди виступають проти шведських загонів. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, писав: «Ми несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням того краю, куди ми ввійшли». Проти шведів розпочалася «мала війна» — її вели як російські та українські козаки зі складу армії Петра I, так, подекуди, і українське населення. Поширеними були втечі селян і козаків у ліси із знищенням або вивезенням майна. Це також звужувало можливості поповнення військового потенціалу шведської армії.