Сагайдачный

7 вересня турки почали щільний гарматний обстріл. Від 60 до 150 гармат (тут різні джерела розбігаються в даних) декілька годин вели артилерійську підготовку, після якої в атаку пішла кіннота і яничари. За п’ять годин турки чотири рази атакували козацькі позиції, але козаки вистояли, а за четвертим разом навіть контратакували. Тоді Осман звелів зосередити вогонь на польському таборі. Після щільного обстрілу турки пішли в атаку і навіть змогли зайняти кілька рядів шанців. Але вночі турки були змушені припинити штурм.

8 вересня сталася подія, про яку вже було згадано раніше, — суд над Яковом Бородавкою, якого скинули з гетьманства, та його страта. М. Грушевський, якого було процитовано раніше, викладає точку зору Якова Собеського, автора трьох книг латинською мовою про Хотинську війну (і, до речі, батька майбутнього польського короля Яна Собеського).

Трохи інакше пояснюють страту Бородавки українські літописці різних часів. Бородавка ще до походу під Хотин був призначений козацьким гетьманом від польської сторони і повинен був поспішати до своїх військ. Але під час походу він захопився пиятикою та грабунками, а тому запізнився з прибуттям у визначений термін. Під час просування на Молдову Запорозьке Військо втратило вбитими та дезертирами понад 5000 осіб, — цього Бородавці не можна було простити у вирішальний момент, коли кожна людина, кожна шабля дуже багато важили.

Проте викликає подив: чому козаки «схаменулися» так пізно? Може, козацьке невдоволення вчорашнім штурмом набуло форми обурення діями козацької верхівки і Сагайдачний просто призначив свого політичного суперника «козлом відпущення»? Достеменно про це невідомо. Справжня причина загибелі гетьмана Бородавки залишилася таємницею.

11 вересня турки розпочали третій потужний штурм, який знову розбився об сталеві груди козаків.

14 вересня до турків підійшло підкріплення — Каракаш-паша з 10 тисячами вершників. Це надало туркам сили здійняти ще один штурм — 15 вересня. Каракаш очолив штурм, але в першу ж годину його було вбито. Моральний підйом, що розгорівся в них із появою нового лідера, водночас згас.

Після цього турки не вживали рішучих заходів, сподіваючись на голод, який уже розпочався в польському стані. Тепер нічні вилазки козаків мали характер здобичницький, припаси турків уже не нищили, а грабували.

24 вересня Ян Ходкевич, який уже не перший день тяжко хворів, помер. Дізнавшись про це і сподіваючись на падіння бойового духу в стані ворога, Осман призначив штурм на 25 вересня. Але й того дня йому не далася очікувана перемога.

28 вересня султан кинув у бій усе, що мав. Дев’ять атак поспіль обрушив він на польсько-козацький стан. Шаленим гарматним вогнем турки намагались підірвати мужність військ Речі Посполитої.

«Понад 60 гармат, — повідомляє очевидець, — гриміло безперервно, небо палало, а повітря затьмарювалося від диму, земля двигтіла, стогнали ліси, скелі розсипалися на грудки. Що бачило око протягом цілого дня, того не опишеш на одній чи двох сторінках; неможливо виразити точно, з яким завзяттям і мужністю або, швидше, з відчаєм билися обидві сторони».

Військо султана було знесилене. Він уже не міг сподіватися з таким військом просуватися в глиб країни і розумів, що битву програв. Марні були зусилля, марні були масові страти полонених та дезертирів (одного дня на очах у жорстокого юнака скарали на голову й викинули у Дністер понад 500 чоловік).

Скрегочучи зубами, Осман погодився на перемови.

Про виплату данини, як ото на початку війни, вже не йшлося. Султан мав дякувати Богові вже за те, що сам не потрапив у козацький полон.

9 жовтня 1621 року між королем та султаном був укладений мир. Церемонія підписання пройшла урочисто. Польське військо вишикувалося на полі бою у формі орла з розпростертими крилами, попереду стояв Владислав у порфирі. Турецький султан теж стояв попереду свого війська, військо розташувалось у формі півмісяця. У такому вигляді обидва війська простояли одне проти одного протягом години. Султан послав королевичу Владиславу у подарунок величезного слона та чудового скакуна з багатою збруєю. Владислав зі свого боку послав султану також породистого огиря та дві гармати майстерної роботи. Супротивники попрощались один з одним схилянням голів та знамен. Не забув командувач польського війська і про козацький табір. Туди було послано багато харчів, 25 бутлів волоського вина, 48 бочок меду, 24 куфи горілки, окремо для гетьмана 7 анталів найкращого угорського вина, одну бочку рейнського, бутель котнарського, погрібець з лікувальними горілками. Щоб створити комфорт для пораненого хворого гетьмана Сагайдачного, Владислав подарував йому кармазинний намет, підбитий зеленою венеційською адамашкою. Перед поверненням війська додому Владислав навідав гетьмана і повісив йому на шию золотий ланцюг на фіолетовій бинді. З одного боку був королівський портрет, оздоблений коштовними рубінами, а з другого — гербовий орел, облямований сапфірами. Владислав побачив просту кибитку, вимощену сіном і прикриту подушками для хворого гетьмана. Він тут же розпорядився надати власну бричку з балдахіном, шитим золотом, і запряжену парою коней у позолочених шорах. Надав він також особистого лікаря-француза.

Проте це була невелика нагорода для тих, хто врятував Польщу від турецького вторгнення. Козаки хотіли за це виконання тих обіцянок, що їх надав уряд польський.

Яків Собеський, учасник Хотинської кампанії, свідчить: «Ще за життя небіжчика великого гетьмана (Ходкевича) обіцяно їм було під честю і сумлінням, що їх (козаків. — Л. Т.) не відступимо, туркам не видамо і без зносин з ними ані не приступимо до трактату, ані тим менше не уложимо, і завсіди гетьман Сагайдачний з старшинами і полковниками важнішими були на найтайніших радах, тому і тепер в їх колі здав я докладну реляцію з усіх переговорів і докінчення трактатів, а заразом іменем королевича і гетьмана запитав їх гадки в справі порядку маршу військ під Кам’янець; вони заявили вдоволення з умов згоди й обіцяли сповнити те, що до них належало, послушності, яку зобов’язані вони показувати Речі Посполитій».

Насправді все було не так райдужно. Німецький офіцер, спогади якого ми згадували раніше, пише, що поляки одразу по закінченні війни повели себе дуже підступно щодо вчорашніх співратників. Німцям заплатили менше, ніж обіцяли, поранених нерідко просто викидали з польських домівок.

До того ж Хотинська мирна угода обіцяла туркам безпеку від козацьких набігів. Замість вдячності, яку козаки справедливо заслужили за похід під Хотин, на Хотинських переговорах Польща зобов’язалася заборонити козакам вихід у Чорне море, за що султан обіцяв не пускати своїх татар у «польські україни». Проте ціну цим обіцянкам козаки знали добре. Прикордонні мурзи так само мало корилися султанові, як запорожці — королеві.

Сагайдачний схвалив результати переговорів і виклав своє бачення подій на військовій раді. Він підкреслив, що козаки виконали свій обов’язок перед Річчю Посполитою і перед вірою православною.

Після закінчення походу король Сигізмунд III прислав для Війська Запорозького і для самого гетьмана корогву, булаву в три тисячі талерів, чотириста тисяч талерів на п’ятдесят тисяч усієї військової сіроми, як для тієї, що була під Хотином, так і тієї, що перебувала на Чорному морі з Михайлом Дорошенком. Сигізмунд III писав у королівській грамоті: «Ми, задоволені вашою відданістю і прихильністю до нас і всієї корони польської, що засвідчили ви військом і подвигами під Хотином, виявляємо вам і всьому війську вашому запорозькому милість нашу і прихильність, яку за всіх умов і випадків зберігати обіцяємо; багато виявив вам колись милості та прихильності славний попередник наш ясновельможний Стефан Баторій, король польський, примножуючи права і вольності ваші, ми ж обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості».

Перебуваючи в ейфоричному стані після Хотинської перемоги, польський король не жалкував прихильних слів. Та Сагайдачний дуже добре пам’ятав українську приказку — «м’яко стелять, та твердо спати». Він чудово розумів, що козацька армія, по суті, стала українською національною армією, але відсутність власної державності, чвари між командирами, нетривке становище української православної віри були перешкодами для рівних переговорів з королем, для адекватної участі в керівництві Речі Посполитої. Це відчувається в його листі-відповіді королеві Польщі:

«А хіба ґречно те, що високодумні, милостиві пани коронні Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та інші на Україні, власній предковічній вітчизні нашій, владу свою силоміць насаджують, нас, Військо Запорозьке, холодними, неприязними вітрами повивають, славу нашу спустошити прагнуть і нас, братію, в підданство і ярмо рабське собі безбожно прихиляють? І не так кривдно через панів уродзоних, як через їхніх старостків, нецнотливих синів і п’яничок, котрі ані Бога не бояться, ані премоцних вашої найяснішої величності монарших мандатів. Тільки я, гетьман, на хотинську військову службу з України з козаками вийшов, як вони, старостки, одразу козачок бідних зачали на всіляку роботизну, без розбору й співчуття, часто виганяти, а за непослух бити й мордувати. А нам, козакам, котрі повернулися із служби вашої монаршої, воєнної, з ранами невигойними і червами роз’ятрюваними, важко й гірко було від дружин і матерів своїх про їхні поневіряння чути і сльози, з їх очей струмуючі, зріти».

Весь листопад зайняла в Сагайдачного, тяжко хворого після поранення, дорога додому. У Пилипів піст, який буває у християн перед Різдвом, Петро Сагайдачний прибуває до Києва, де його зустрічає дружина Анастасія Повченська.

Взаємини Сагайдачного з дружиною Анастасією Повченською були загадкові. Козацький літописець Величко зазначає, що Сагайдачний перед смертю «розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї». Після смерті свого чоловіка Анастасія недовго була вдовою і вже 1624 року вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. У книзі коронної метрики, що зберігається у Варшаві, від 31 липня 1624 року записано документ, який свідчить: Анастасія Сагайдачна здійснила наїзд на село Вирву пана Федора Даровського, вдалася до насильства і принесла збитків на 7087 злотих. Київський суд визнав її винною і за ухилення від правосуддя піддав баніції». Таким чином, можна уявити образ і спосіб життя цієї жінки, яка навряд чи принесла щастя звитяжному гетьману. Недаром у пісні співається, що Сагайдачний «проміняв жінку на тютюн та люльку», очевидно, він добре знав її характер і спосіб життя.

Смерть і слава

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у забутті, певне, не постане!

Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш у літах — маєш славу вічну!

Бо, як Греція звиша Нестора-героя,

Ахіллеса, Аяксів, а Гектора — Троя,

І атенці як царя хвалять Періклеса,

Честять славного в одно ще й Темістоклеса,

Рим сміливого свого хвалить Курціуса

І щасливого в бою славить Помпеуса,

Сагайдачний на Русі хай дістане славу,

В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Хотинська війна була апогеєм козацької слави. Поляки й сучасники війни понад усе вихваляли козаків, що стали на захист своєї землі і всієї Речі Посполитої. Їх порівнювали з класичними взірцями відваги і патріотизму, ставили навіть вище античних героїв. Їх вважали рятівниками Польщі. Український мемуарист шляхтич Єрлич визнає виняткові заслуги у цій війні Сагайдачного: «…Він тримав на собі весь тягар війни і давав їй раду, а що радив, то приймали гетьмани і королевич». Яків Собеський так визначає історичну постать і значення славетного гетьмана: «Цей Петро Конашевич настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю думок, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначніших людей Польщі. Скільки керував він запорозьким військом, всюди вкритий славою своїх подвигів, на суші й на морі користувався він незмінною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши татар на перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він забрав худобу на степах, відібрав здобич, захоплену на Русі. Коли Владислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич раптово, страшенно збентеживши ворога, з’єднався з ним під Москвою, столицею держави, поніс переможні корогви свої по безмірних просторах її, піддавши вогню і мечу ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі сильні своїм становищем і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Ливни, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, зробив він своє ім’я пострахом для цілої Московщини. Не менш прославили Конашевича його морські походи: і тут фортуна не відверталась від нього. Було зруйновано ряд найвизначніших міст Європи та Азії, спалені околиці Константинополя. І, нарешті, рідкісна його мужність і майстерність, проявлена ним у Хотинській війні, — все це збільшило його славу серед турків. І взагалі, це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві перший, при відступі останній. У таборі він був сторожкий, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний. Обряд і релігію грецьку підняв він до висоти культу, і для тих, хто перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».